Поміж собою художники польського періоду нарекли Кременець „Волинським Барбізоном”
Таких величних, яскравих, просвітницько-краєзнавчих і по-мистецькому вишукано підготовлених ювілейних урочистостей у велелюдному колі щирих поціновувачів нашої минувшини не пам’ятають ні іменинник – Кременецький музей (із часу свого заснування), ні древнє місто над Іквою… 20 жовтня, минулої середи, розпочалося широкомасштабне, дводенне святкування розкішною виставкою виробів декоративно-ужиткового мистецтва просто неба, котра тривала перед новоствореним Кременецьким мистецьким узвозом та спорудою краєзнавчого музею. А репрезентували у формі майстер-класу всю цю різнобарвну красу – вишивані рушники, картини, вишиті бісером – інші власні оригінальні вироби та твори своїх вихованців, виконані в українському національному стилі, творчі працівники Кременецького районного центру дитячої творчості.
Далі численних гостей приймала зала середньовічної історії та нової доби Кременецького краєзнавчого музею, де відбулося урочисте відкриття виставки «ПРЕДМЕТИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ», експозицію для котрої надала ГО «Фактор державного значення з охорони історико-культурних цінностей» (м. Харків). Завдяки невтомному директору Андрієві Левчуку та його команді, міській та районній владі, друзям, свято відбулося цікаво, емоційно й змістовно. Розпочалися дійства з привітань та презентації виставки козацьких старожитностей, на котрій виступили й презентували цінні подарунки з нагоди 80-річчя музею голова Кременецької районної ради Володимир Стефанський, начальник відділу культури і туризму Кременецької міської ради Ганна Бобровська, директор Кременецького обласного літературно-меморіального музею Юліуша Словацького Тамара Сеніна, голова Кременецької РО Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка Лілія Слідзінська, директор Національного природного парку «Кременецькі гори» Микола Штогрин, завідувачка Кременецької центральної міської бібліотеки для дорослих Оксана Вальчук та ін.
«Наш рідний Кременецький краєзнавчий музей ми полюбили та відвідували ще із дитинства, з великою пошаною згадуємо багатьох його «легенд», наукових співробітників, істориків, археологів, краєзнавців, мистецтвознавців, доглядачів, яких, на жаль, уже немає серед нас, — Октавіана Дуду, Олександра Цинкаловського, Михайла Островського, Макара Середюка, Венедикта Лавренюка, Гаврила Чернихівського, Маргариту Гецевич, Ганну Бакалець, Євгенію Сторозум, Софію Савелюк, Раїсу Шеремету та багатьох інших чудових людей… Продовжують співпрацю з музеєм відомі кременецькі науковці, кандидати історичних наук Володимир Собчук та Олександр Соловей. Останніми роками науково-дослідна установа почала змінюватися на краще, осучаснюватися, стала інноваційним осередком, сповненим креативності в організації й проведенні музейно-експозиційних, виставкових заходів, її наукова, подвижницька робота зазнала позитивних перетворень, як мовиться, просто на очах, — зазначив голова Кременецької райради Володимир Стефанський. – Ми дуже радіємо із цього приводу, бо всі ці краєзнавчо-просвітницькі заходи, мистецькі акції, імпрези є дуже важливими для справи просвітництва Кременеччини, її мешканців, численних гостей краю, туристів зі всієї України та зарубіжних мандрівників. Вважаю, що керівництво й працьовитий, просто невтомний колектив науковців установи аж ніяк не зупинятиметься на досягнутому, а й надалі сприятиме розвиткові та просуванню в народні маси музейної справи, краєзнавства, найкращих зразків нашої культури, мистецтва й продовження святої, благородної справи – донесення до українського народу, наших краян історичної правди про нашу минувшину, без належного усвідомлення й переосмислення котрої неможлива й сучасна проукраїнська Незалежна держава…»
«Звичайно, я вельми тішуся з того приводу, що пліч-о-пліч зі мною продуктивно, зі старанням і натхненням працюють ці чудові люди, залюблені в Кременеччину, цілісні особистості, інтелектуали, історики, краєзнавці, працелюбні директор-господар та хороший колектив співробітників ювіляра – Кременецького краєзнавчого музею, — підкреслила у своєму виступі начальник відділу культури й туризму Кременецької міськради Ганна Бобровська. – Ми разом із Вами, дорогі друзі, й «запустили маховик» позитивних змін у цій прекрасній науковій установі. Тобто у вашої дружної музейної сім’ї є великі перспективи для саморозвитку на сучасних, європейських засадах. Адже вже цілковито замінено в установі систему парового опалення, котра не працювала так, як слід, упродовж десятьох років, триває ремонт приміщень і фасаду музею, котрий не проводили аж… 40 літ… Щотижня я особисто проводжу обходи кожної музейної зали, ми детально обговорюємо всі нюанси та тонкощі поліпшення й осучаснення кожної експозиційної зали. Звісно, що в нинішній складний у фінансово-економічному стосунку час мусимо заощаджувати бюджетні кошти, використовувати їх бережливо та власними силами проводимо ремонтно-опоряджувальні роботи… Переконана, що все у нас із вами разом неодмінно вийде якнайкраще, адже Кременецький краєзнавчий музей – це незглибиме джерело історії, краєзнавства, просвітництва, справжня скарбниця найкращих духовних, культурно-освітніх надбань нашого древнього міста Кременця та всього південно-волинського краю… Успіхів Вам зичу та невичерпного оптимізму у Вашій творчій, подвижницькій роботі на благо рідної кременецької землі та всієї нашої України!.. Ми прагнемо, щоб усі наші співвітчизники та закордонні туристи повсякчас відчували той незламний, волелюбний, культурницький дух і щоб у них залишалися тільки позитивні враження від відвідин чудових експозицій та виставкових зал нашого славного музею – справжньої науково-історичної перлини Кременеччини й Тернопілля загалом…»
Щиро подякував за запрошення на цей ювілей і знаний музейник, історик за фахом, уродженець м. Кременець, екс-голова Кременецької міської ради, директор Дубенського державного історико-культурного заповідника ХІV ст. – замку князів Острозьких та Любомирських – Леонід Кічатий:
–Щиро вітаю весь колектив Кременецького краєзнавчого музею із 80-річчям із часу його заснування і бажаю процвітання, розвитку, успіхів у науковій, пошуковій, дослідницькій роботі, — мовив Леонід Святославович. — Я пишаюся тим, що є кременчанином, що багаті фонди вашого музею широко відомі як у всій Україні, так і далеко за її межами. Відрадно, що у вашій установі останніми роками, чи не щодня щось змінюється на краще, тобто музей живе повнокровним життям, не стоїть на місці, а впевнено просувається до європейських стандартів розвитку й поточної діяльності музейної та історично-краєзнавчої справи. Але, безумовно, що всі ці ваші позитивні напрацювання повинні цінувати і місцева влада, і громада Кременецького краю та всього Тернопілля в цілому не лише один раз на 80 літ (сміється), а щодня, аби разом упроваджувати інноваційні культурно-історичні, краєзнавчі, мистецькі й літературознавчі проекти, програми разом із вам, допомагати вам у всіх ваших креативних задумах та патріотичних починаннях, пориваннях задля розвою, підняття сили й незнищенності українського духу. Адже такий уславлений музей заслуговує на супероновлений зовнішній фасад, вигляд, на належні відремонтовані приміщення, експозиційні та виставкові зали, на хороші умови праці для творчих людей, якими є музейники, відданні до самозабуття улюбленій справі просвітництва й краєзнавства. І дуже добре, що ми співпрацюємо з вами, дружимо своїми двома музейними установами, бо нас об’єднує та надихає ця чарівна й, водночас, незламна, несхитна жінка на ім’я Культура…
–Наші харківські колеги люб’язно надали, по суті, подарували Кременецькому краєзнавчому музеєві всі ці предмети-експонати, виставка триватиме, — зазначив Андрій Левчук. – Хоча це не лише оригінали, але й копії унікальної колекції козацьких старожитностей, але ми відкриємо стенд інтерактивності, і відтак відвідувачі, особливо юні шанувальники історії та краєзнавства, матимуть наочну, практичну змогу ознайомитися з ними задля вивчення під час пізнавальних екскурсій, потримати в руках козацькі бойові ножі, коси, сотницькі й полковницькі перначі – знаки (символи) влади козацької старшини. ГО «Фактор державного значення з охорони історико-культурних цінностей» (м. Харків)» плідно співпрацює з нашим музеєм, котрий є членом цієї структури. Торік, завдяки сприянню з боку харків’ян, ми представили в Кременці унікальну за своїм складом експонатів виставку «Скіфське золото». В міру власних сил і можливостей боремося в межах Закону із так званими «чорними копачами», адже ці люди, даруйте, по-варварськи розграбовують, перепродують та, врешті, «чорні колекціонери» вивозять із держави із надр кременецької й шумської земель неоціненні зразки нашої старожитності, артефакти нашої минувшини. І лише трішки недолуге чинне законодавство заважає більш ефективно проводити боротьбу з «чорними археологами»…
Нам також презентували сучасні світильники для підсвічування цієї експозиції, потужністю 20 кВт, проте вони сяють, мов на всі 100 кВт (сміється), вже маємо закуплені матеріали, наразі ще триває ремонт, оскільки готуємо до урочистого відкриття нову експозицію в цій оновлюваній міні-виставковій залі. Із міською владою ми досягли домовленості, що за профінансовані нею бюджетні кошти ми проводимо спершу ремонт в одній музейній залі, а тоді вже, поступово, в наступних. Додам, що все це ми проводимо господарським методом, адже торік із Божої ласки та за фінансової підтримки Кременецької міськради ми таки замінили старі й встановили 56 нових метало-пластикових, енергозбережних вікон. Тож залишилося вже цього річ завершити внутрішні ремонтні, оздоблювальні роботи щодо згаданих сучасних вікон. І щоб бодай одне нововстановлене вікно належно обробити та довести до ладу на замовлення спеціалізованої фірми, то одна одиниця нам обійшлася б у «кругленьку» суму – 1500-1600 грн. Тому ми виконуємо ці необхідні роботи власними силами, сплачуючи лише за вартість потрібних будматеріалів, і відтак роботи обходяться в якихось 300-500 за одне нове опоряджене вікно, — підсумував Андрій Левчук.
Потім було відкриття виставки «Фонди Кременецького краєзнавчого музею. Художники міжвоєнного періоду ХХ ст.: польські колористи», пролунала пізнавальна лекція кандидата мистецтвознавства, доцента Олександри Панфілової (м. Кременець) про згаданих вище художників міжвоєнного періоду ХХ ст., чия творчість пов’язана з Кременцем, і присутні на власні очі побачили ці шедеври в оновленій виставковій залі:
— Кременець здавна приваблював художників, його популярність зросла у передвоєнний період ХХ століття, коли він за лічені роки став постійним місцем проведення літніх пленерів передової мистецької еліти Польщі, — мовила Олександра Панфілова. — Становленню міста як потужного художнього центру та його добрій репутації в малярських колах значною мірою сприяла діяльність відновленого Кременецького ліцею. Тогочасне місто зберегло чудові зразки дерев’яної архітектури XVIII і XIX століть, котрі у поєднанні із комплексом барокових поєзуїтських будівель гармонійно вписувались у ландшафт Кременецьких гір. Міщанські дерев’яні будиночки по вулицях Широка, Старий Ринок, Левінзона та Кравецька, у переважній більшості єврейські, характеризувались мансардовими зламами, ґанками і ґаночками з балюстрадами та стовпами, котрі підпирали червоні черепичні дахи. Крім них, траплялися будівлі-дворики з колонами, оздоблені руками місцевих ремісників. Митці, які побували тут, часто переїжджали сюди на постійне перебування. Вони й започаткували картинну галерею Кременецького ліцею. Згодом Краківська академія мистецтв обрала Кременець місцем постійних пленерів. Саме з цього моменту Кременець згадують у мистецтвознавчих джерелах як художній осередок, сполучну ланку українсько-польських мистецьких взаємин.
Для 30-х років ХХ століття, для творчих кіл характерними є групові утворення («за інтересами») груп художників, які намагалися концептуалізувати власну творчість і процес проведення виставок. Важливим внеском у висвітлення українсько-польських мистецьких взаємин є праці українського науковця, професора О. Федорука. Окремі факти з життя кременецького мистецького осередку можна почерпнути із автобіографічної книги безпосереднього учасника подій, видатного польського художника Я. Цибіса. Для польських художників кінця XIX – початку ХХ ст. вибір українських мотивів пов’язувався з характером загальних мистецьких тенденцій. У Кременці перебували знамениті польські художники-авангардисти з груп „Zwornik”, „KomitetParyski” (капісти), „Linea”, об’єднання GrupyDziesiciu,„Краківської групи” та інші, які справляли вплив на формування естетично-мистецького світогляду багатьох українських митців. Їх творчість стала ключовою для польського повоєнного мистецтва. Всі вони захоплювалися французьким імпресіонізмом та новаторським постімпресіонізмом і вважали основним завданням живопису висвітлення творчих ідей за допомогою елементів колористики та наполягали на доцільності роботи з натури. Завдяки їм у той період на теренах тогочасної Польщі фактично не було жодної значної виставки без кременецьких пейзажів. Кременецька Художня канікулярна студія, започаткована при Кременецькому ліцеї для шкільних учителів образотворчого мистецтва, згуртувала навколо себе чимало вагомих особистостей, випускників провідних польських мистецьких академій: Краківської, Варшавської, Вроцлавської. Практично кожен із них залишив помітний слід в історії польського малярства, серед них: Я. Цибіс, Е. Крха, Л. Ормезовський, С. Щепанський, В. Стапінський, Г. Вольф, К. Рутковський, Ч. Жепінський, Штудніцький, Тодорович, А. Гержабек, Майхрзак, Є. Васільковський, Г. Зарембянка, С. Схейбаль, Є. Сенкевич, М. Внук та І. Карпінська. Поза педагогічною діяльністю, практично всі вони захоплювалися пленерами. Поміж собою художники нарекли Кременець „Волинським Барбізоном”, чимало із них погодилися залишились тут на постійне проживання, з-поміж них — С. Схейбаль, С. Щепанський, Е. Крха, Я. Цибіс, Г. Зарембянка, C. Осостович, Є. Васільковський. Окрім спільних мистецьких ідей, вони різнилися творчими вподобаннями та інтерпретацією натури. Серед викладачів студій і заїжджих митців найчисленнішу групу становили художники-колористи. Всі вони захоплювалися французьким імпресіонізмом та новаторським постімпресіонізмом і вважали основним завданням живопису висвітлення творчих ідей за допомогою елементів колористики. Митці прагнули до художнього співпереживання натури через пластичну „гру” кольорів на полотні та дбали про збагачення колірного живопису засобами самого живопису.
Результатами тимчасового перебування й проживання в українському місті над Іквою цілої плеяди художників міжвоєнного часу є так звані „кременецькі пейзажі”. У довоєнний період без краєвидів Кременця неможливо було уявити жодної значної виставки. В наш час частина творів із кременецьких пленерів міститься у музеях Кракова, Варшави, Вроцлава, Любліна, Кременця та приватних збірках. Мистецька збірка міжвоєнного періоду, висвітлена у фондах Кременецького краєзнавчого музею, повною мірою передає дух і віяння епохи колористів. У колекції представлені різні за жанрами та технічним виконанням роботи, котрі й зараз дають змогу глядачеві доторкнутися до тонких граней довоєнного авангарду. Саме він відіграв базову роль у подальшому становленні художніх традицій польського малярства.
Початком відродження кременецької школи була діяльність художників-педагогів, найвпливовішим із яких став відомий пейзажист Владислав Галімський(1860-1940). Саме із часу його появи у 1925 році в Кременецькому ліцеї розпочинається новий етап культурно-мистецьких зрушень. Художню освіту В. Галімський здобув у Петербурзькій академії мистецтв, де навчався у П. Чистякова, К. Клодта, В. Верещагіна. Там же захопився демократичними ідеями російських передвижників, що згодом проявилося у прагненні зображати українські краєвиди, життя простих селян. Найчастіше в своїй творчості В. Галімський звертався до реалістичних пейзажів, котрі вирізнялися ліричними душевними станами, інколи вводив у них і жанрові сцени з життя простого народу. Це настроєві образи містечок та сіл. Серед них важко віднайти помпезні архітектурні пейзажі Києва чи Петербурга. Майстер найчастіше працював у техніці олії або пастелі. Організував у Києві приватну школу, котра мала на меті готувати вступників до Петербурзької академії. Протягом багатьох років був учасником численних виставок у Києві, Харкові, Одесі, Петербурзі, Москві, Варшаві, Чикаго. До Кременця Владислав Галімський потрапив у 1924 р. знаним художником, залишався тут до пенсії. Він продовжив педагогічну діяльність, працюючи вчителем рисунка у гімназії. Пейзажі з фондів Кременецького краєзнавчого музею (далі — ККМ) — „Зимовий вечір”, „Кременецький замок”, „Вид на старе місто Кременець” – цілковито відповідають дореволюційним уподобанням художника. Манера виконання з роками стала більш різкою, але вибір сюжетів залишається незмінним: романтичні пейзажі та архітектурні мотиви. Учениця – Г. Покровська, «Джерела на Сичівці». Також його пензлеві належить частина копій потретів ХІХ століття, котрі зберігають у фондах ККМ.
Водночас, із В. Галімським у 1927-1928 навчальних роках до ліцею на вакансію вчителя рисунка був запрошений із Кракова професор Станіслав Схейбаль. Крім навчання рисунку, живопису, графіки, вивчення історії мистецтва, він був ініціатором створення міжшкільної фотомайстерні, котра згодом додала популярності місту. До наших днів дійшов також етюд художника гуаш „Брама у Вишнівці”. Значно ширшою є його творча спадщина художньої фотографії. Ні Галімський, ні Схейбаль творчо не відносять до художників-авангардистів, проте саме вони відіграли ключову роль у формування мистецьких смаків міста.
Помітне місце серед осілих у 1930-х роках митців посідав художник Еміль Крха (1894-1972), випускник Краківської академії мистецтв, учень Т. Акцентовича та С. Камоцького. Відомий польський постімпресіоніст, до моменту появи в місті Кременці практикувався у Франції, Бельгії, Голландії. Його творча діяльність була представлена на виставках у Львові, Кракові, Варшаві. Він належав до мистецького об’єднання „Zwornik”, утвореного випускниками Академії мистецтв у Кракові 1928 року. До групи, окрім багатьох інших, увійшли художники Ч. Жепінський, Г. Вольф, К. Рутковський, Є. Гепперт – також постійні учасники кременецьких пленерів та викладачі Канікулярної студії. Основними принципами живопису групи були високий мистецький рівень і посилена увага до кольору та фактури. Сам Е. Крха надавав перевагу темним тонам, землянистим кольорам і фактурі.
У Кременецькому краєзнавчому музеї зберегли кілька тогочасних студійних та пленерних робіт майстра, за котрими можна визначити стильове спрямування творчості художника у цей період. Серед полотен майстра подибуємо не лише пейзажі, котрі були притаманні фактично всім колористам, але й натюрморти та портрети. Всі вони відрізняються за технікою виконання. Наприклад, „Натюрморт із квітами” та „Натюрморт із цибулею” споріднені між собою на лише гамою, але й фактурою. Академічний живопис Е. Крхи у фондах музею можна спостерігати лише в копіях із портретів ХІХ століття. Мистецьке об’єднання „Zwornik” проіснувало до 1939 р., проживаючи вже у Кременці, Е. Крха продовжував брати активну участь у виставковій діяльності групи. Живописець залишався в Кременці й після закриття ліцею аж до 1943 р., із надією змін у суспільно-політичній ситуації навколо міста. Після Другої світової війни продовжив педагогічну та творчу діяльність у Кракові.
Одночасно із Е. Крха до Кременця прибув художник і мистецький критик Ян Цибіс (1897-1972) — один із найвагоміших колористів Польщі. Освіту він здобув у Академії мистецтв Вроцлава, пізніше навчався у Кракові, де перебував під упливом свого вчителя Я. Панкевича. Після студіювань у Парижі, де відбулася його перша виставка, повернувся захоплений творчістю П. Сезана. Ще у Парижі свою творчість пов’язав із групою „KomitetParyski”, капістами. Його вважають найтиповішим представником цього мистецького гурту. По поверненні віднайшов власний стиль живопису, котрий відзначався високою колористичною вартістю, фактурою та експресією. Підтримував традиції французького імпресіонізму й постімпресіонізму, присвячуючи свої полотна загальним проблемам кольору. Серед багатьох жанрів живопису його улюбленим був пейзаж. Також Ян Цибіс займався редагуванням відомого краківського мистецького видання „GłosPlastyków”. Результатом творчої праці художника стали численні полотна із зображенням місцевої природи, із них – „Пейзаж із Кременця” (1937 р.), міститься у власності Національного музею у Варшаві, а „Зимовий пейзаж із Кременця” (1939 р.) — у приватній колекції у Польщі. Чимало кременецьких пейзажів майстра й донині з’являються на виставках та аукціонах. Із Кременцем Яна Цибіса міцно пов’язало й особисте життя, бо саме тут він удруге одружився на молодій художниці, доньці директора Кременецького ліцею Гелені Зарембянці. Молода сім’я мешкала в околицях Кременця, у с. Сапанів. Там народився їх син. У тяжкі воєнні роки художник підпрацьовував ретушером в одному з кременецьких фотосалонів, за браком олійних фарб у той час найчастіше користувався аквареллю. Серед численних робіт, котрі художник згадує в автобіографічній книзі, фігурує акварель „Пейзаж над Іквою”, котрий у 1950-их рр. він відтворив олією. Я. Цибіс із сім’єю перебував у Кременці аж до осені 1943 р., коли, у зв’язку із воєнними подіями, змушений був виїхати до Варшави. На жаль, фонди ККМ не містять жодного полотна згаданої вище знаменитості.
У Кременці перебувала й перша дружина Цибіса — Ганна Рудзька-Цибісова (1897-1988), випускниця Краківської академії мистецтв, також капістка. Працювала в ліцеї від початку заснування Канікулярної художньої студії. Із кременецьких робіт художниці чи не найбільш відоме олійне полотно „Кременець”, котре міститься у приватній власності у Вроцлаві. Її робіт у Кременці також не залишилося.
Не менш активний учасник кременецьких пленерів — живописець Євстахій Васільковський (1904-1977) – випускник Львівського університету, був викладачем декоративно-ужиткового мистецтва на мистецьких курсах. Творчо пов’язаний із львівською групою „Linea”, належав до Професійного товариства художників Польщі. У другій половині тридцятих років переїхав до Кременця, працював у тутешньому ліцеї. Серед збережених у Кременецькому краєзнавчому музеї полотен йому належать „Пейзаж із будинками” та „Вулиця старого міста”. Робота „Мертва натура з маскою” того ж періоду міститься у Львівській картинній галереї.
Ще один митець цієї плеяди – професор Леон Ормезовський із Львівського політехнічного інституту, завзятий прихильник модерністичних течій. Лише одне нікому невідоме полотно цього художника вдалося віднайти у фондах Кременецького краєзнавчого музею. Пейзаж „Вулиця Горна” – результат кременецьких пленерів: вузькі густозаселені вулички з червоними черепичними дахами, котрі потопають у зелені, виконані, ймовірно, із гори Воловиці.
Богуслав Швач (1913-2009) – випускник Кременецького ліцею, польський скульптор, графік, художник. Фахову освіту здобув у 1931-1939 роках у Кракові. Концепція його живопису полягала в поглибленні гармонії людини з навколишнім світом. Митець одночасно займався олійним, акварельним та декораційним живописом, монументальною скульптурою, поезією. О. Федорук називає його одним із провідних художників повоєнної Польщі.Серед його робіт кременецького періоду у фондах ККМ збережено кілька портретів Юліуша Словацького та образ «Почаївські діди» — лірники
У 1937-1939-х роках серед охочих до української тематики живописців був МарцінСамліцький (1878-1945), випускник Краківської мистецької школи, теоретик і критик. У 1932 році увійшов до краківського мистецького об’єднання „Група Десятьох”. Одночасно працював у різних жанрах живопису: портретному, натюрмортному, побутовому, але перевагу надавав пейзажам. Колористичні експерименти продовжував втілювати в пейзажах Кременця: „Кременець – вулиця Перацького” (приватна колекція), „Над Іквою” (приватна колекція), „Пейзаж міста Кременця” (Кременецький краєзнавчий музей), „Божниця в Кременці” (приватна колекція).
Станіслав Осостович (1906-1939) — також випускник Краківської академії мистецтв, учень В. Яроцького та Ф. Паутча. Належав до „Краківської групи”, займався малярством, графікою, сценографією. Послідовник Леона Хвістека (прихильник авангарду, знавець і теоретик, відомий львівський художник). Будучи активним учасником виставок у Львові, Кракові, Кременці, для постійного проживання обрав волинське містечко. Його полотно того періоду „Вулична сцена у Кременці” (1936 р.) зараз міститься у власності Національного музею у Вроцлаві. В фондах ККМ його робіт немає.
Чимало художників, які перебували в Кременці на пленерах, залишали у мистецькій галереї ліцею власні твори. Започаткована галерея станом на 1939 р. уже містила близько сотні картин. Масштабність та значущість процесу підтверджується й тим, що він охопив усі без винятку сфери та жанри художньої творчості й перетворив місто на своєрідний художній фестиваль, де, крім виставок творів образотворчого мистецтва, педагогічної творчої діяльності, відбувалися також супутні літературно-музичні акції. У наш час частина творів із кременецьких пленерів міститься у музеях та приватних збірках України й Польщі, проте частина робіт знаменитих польських колористів досі не ідентифікована, — резюмувала Олександра Панфілова…
…На святкові заходи завітали й виступили із привітальним промовами голова Кременецької районної ради Володимир Стефанський, заступник голови Кременецької РДА Вячеслав Онишкевич, Кременецький міський голова Олексій Ковальчук. Зокрема очільник Кременця зазначив: «Хто не знає історії, той не має майбутнього», відтак Ваша діяльність — надважлива для суспільства, адже Ви допомагаєте відновленню історичної правди, а сумлінною працею та творчою енергією завойовуєте авторитет музею! Миру Вам і здоров’я, втілення гарних проектів та підтримки з боку влади…»
Мав слово і директор обласного інформаційного туристичного краєзнавчого центру Тернопільської обласної ради Володимир Демчишин, який передав привітання від голови обласної ради Віктора Овчарука, подякувавши кременецьким музейникам за високий професіоналізм, натхненну працю, побажав цікавих пошуків працівникам музею, здоров’я, щастя, достатку, віри у благополуччя та в краще майбутнє нашої держави. Від комунального підприємства обласної ради Володимир Демчишин передав у фонди Кременецького краєзнавчого музею енциклопедичне видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл» у 3-ох томах.
Долучилися до райдуги вітань начальник відділу культури і туризму Кременецької міської ради Ганна Бобровська, депутати міської ради, представники інтелігенції міста, музейні працівники та співробітники бібліотек, громадськість.
Урочисте зібрання відкрив директор Кременецького краєзнавчого музею Андрій Левчук, який розповів присутнім про історію музею, збережені й примножені фонди, силу-силенну цінних та рідкісних експонатів, сьогодення й перспективи шанованої в усій Україна та далеко за її межами наукової установи. За його словами, музей був створений у березні 1937 року із ініціативи польських учених Францішека Мончака та Здіслава Опольського. Деякий час містився у приміщені колишнього Волинського ліцею. Від 1950-го – розташовується в будинку на вул. Т. Шевченка, 90, праве крило котрого входить до комплексу будівель XVIII століття. Ліве добудоване на початку XX століття. У 16-ох залах Кременецького краєзнавчого музею є понад 68,5 тисячі експонатів, близько 900 живописних картин. Фонди закладу налічують понад 50 тисяч одиниць. На основі всього цього, відповідно, можна постійно організовувати тематичні виставки. Кременецький краєзнавчий музей має відділи: природи, історії краю, літературний Тараса Шевченка, художньо-меморіальний Івана Хворостецького в місті Почаєві. В експозиції Шевченківської зали музею зокрема представлені матеріали про Єжи Єнджеєвича. Звісна річ, що славний Кременецький краєзнавчий музей бере якнайактивнішу участь у культурному житті міста й району.
У ході святкових урочистостей поважні гості – науковці, краєзнавці, музейники, бібліотекарі — з Києва, Тернополя, Луцька, Дубна і навіть із Мюнхена, вітали працівників та мешканців краю, презентували цінні подарунки й дякували колективові Храму історії та краєзнавства за натхненну роботу у справі збереження й примноження культурного спадку музею та всього Кременецького краю.
Свої музичні подарунки високоповажним гостям і численним учасникам свята презентували знані творчі колективи Кременеччини в імпровізованому концерті просто неба – камерний оркестр Кременецького РБК під орудою Раїси Дячук, муніципальний духовий оркестр «Кременець» під керівництвом маестро, «Відмінника освіти України» Олександра Бистрицького та відомий в усій Європі Народний жіночий вокально-інструментальний ансамбль «Любисток» (художній керівник – Ольга Гаврилюк).
Згодом відбулася церемонія відкриття статуї Кременецької Мадонни у вікні музею за участю Кременецького міського голови Олексія Ковальчука, нинішнього директора установи Андрія Левчука та колишнього її керманича Григорія Грохольського. (Хоча пам’ятають колектив музею та громадськість міста й попередніх його директорів – сивочолих Василя Воляника та Володимира Бернацького, які могли б бути бажаними гостями на цьому святі, але з якихось причин (напевно, поважних…) не брали в ньому участі…) На цю скульптуру білого кольору варто поглянути темної пори доби – вона сяятиме своєю святістю не лише завдяки електричному підсвічуванню, але й Божому, найвищому духовному світлу….
Регіональний координатор мандрівного фестивалю документального кіно DocudaysUa – Володимир Ханас — передав для фонду музею документальні матеріали і зокрема дав власний фаховий коментар із приводу каскаду заходів у рамцях святкової події в розмові з кореспондентом:
— Мене особисто дуже тішить, що історично Кременець завжди був самодостатнім містом, і він таким залишається. Радує той момент, що Кременецький краєзнавчий музей стає справжнім культурно-освітнім центром нашого тернопільського краю, і він із минулого року є місцевим партнером міжнародного мандрівного фестивалю документального кіно DocudaysUa. А вже цьогоріч, у жовтні й листопаді, ми продовжимо покази фільмів, а наразі передаємо задля поповнення фондів музею матеріали. І сподіваємося на те, що вкотре, разом зі ще одним місцевим партнером – Першою Медійною Групою – ми покажемо продукт нашого власного виробництва вам, шановні друзі-кременчани! Тож щиросердечно вітаємо із 80-річним ювілеєм кременецьких побратимів-музейників і зичимо їм ще більших успіхів у їх надважливій для нинішньої надскладної націє- та державотворчої доби культурно-просвітницькій, подвижницькій за своєю суттю діяльності!.. Зазначу лише, що є кілька моментів, на котрих я хотів би наразі наголосити. По-перше, зараз триває така загальноукраїнська тенденція, відбувається адміністративна реформа територіальних громад, і відтак чимало комунальних підприємств переходять у різні підпорядкування. Відповідно, з’являються інші фінансування, інші, вагоміші бюджетні кошти, тому важливо, аби налагоджувалася співпраця з місцевою владою, щоб влада розуміла важливість таких вельми потрібних для збереження й розвитку української культури, краєзнавства таких закладів культури, як музеї. З іншого боку, статичні музеї в сьогоденні змушені вишукувати нові форми своєї просвітницької роботи: маю на увазі й візуалізацію експонатів, і наповнення експонатами музеїв, оскільки фінансових ресурсів на їх закупівлю зменшилося…
Але в даному разі важлива підтримка з боку небайдужих людей, і меценатів у тому числі, із залученням креативних, інноваційних форм та засобів творчої за своєю глибинною суттю музейної діяльності. Що ж особисто мене вельми втішає, то впевнені, вивірені намагання керівництва й колективу Кременецького краєзнавчого музею всіляко співпрацювати і разом із зацікавленими творчими людьми й громадськими організаціями організовувати та проводити різноманітні просвітницькі заходи, культурно-мистецькі акції. Це і презентації нововиданих книг, і репрезентації художньо-публіцистичних та документальних фільмів. Радує, що Кременецький краєзнавчий музей ось уже другий рік поспіль виступає місцевим партнером міжнародного мандрівного фестивалю документального кіно про права людини DocudaysUa, і добре, що ми тут, у Кременці, ексклюзивно показуємо фільми у відкритому доступі, а заразом спільно з кременчанами-музейниками, журналістами творимо якісь нові візії, образи, новітні бачення, і це не може не надихати та не сповнювати душу оптимізмом. Власне кажучи, саме тому ми й прибули з міста Тернополя на цей чудовий ювілей, бо бачимо перспективи подальшої плідної співпраці у згаданих вище творчо-інтелектуальних, мистецьких і медійних напрямках. Тому вважаю що в рамках згадуваного вже фестивалю ми згодом покажемо і місцеві чи вже створені фільми, а також своєї черги чекатимуть ті стрічки, котрі ми лише починаємо продукувати, напрацьовувати. Звісно, шукаємо ресурси, адже це дуже важливо, коли є хороша майстерня, майстер-класи, котрі діють у Кременецькому краєзнавчому музеї, що і є отими новими формами роботи, що сприяє якомога ширшому залученню зацікавлених творчих неординарних особистостей краю. Зокрема, мені сподобалася озвучена оригінальна ідея директора вашого музею Андрія Володимировича Левчука із підвішеними квитками для учнівства й студентства, якщо я не помиляюся… Звичайно, наступного дня в Кременецькій педакадемії та знову ж таки в місцевому краєзнавчому музеї відбудеться науково-краєзнавча конференція на тему «ВОЛИНЬ У ДОСЛІДЖЕННЯХ УЧЕНИХ ТА КРАЄЗНАВЦІВ, і ми вже з колегами-науковцями з міста Луцька певні творчі, документальні проекти обговорили, тож уже першого ювілейного дня записали надто цікаві сюжети, інтерв’ю для створення майбутніх фільмів. Тобто, користуючись неоціненною нагодою, паралельно зі святкуванням 80-річного ювілею Кременецького краєзнавчого музею, ми ще в творчому «тандемі» з відомим тернопільським медійником, відеооператором, режисером і сценаристом Ярославом Чорнозубом наполегливо тут, на Кременеччині, й працюємо. Це знову ж таки додає нам натхнення, адже вимальовуються вельми обнадійливі перспективи подальшої плідної співпраці з діяльним колективом музею-ювіляра.
Позаяк, аби музейникам виживати в нових ринкових умовах, потрібно з інноваційними підходами виробляти новітні, якісні медіа- й документальні продукти. Насправді нині це дуже важливо, бо, приміром, можу розповісти зокрема про Бережанський краєзнавчий музей, співробітники котрого завжди віднаходять щось нове в своїй науково-дослідницькій роботі, вишукують різні краєзнавчі «родзинки», котрі привертають увагу вдумливих, допитливих поціновувачів історичного краєзнавства. З одного боку, в нас, на Тернопіллі є унікальна історико-культурна спадщина, одначе, з іншого, не менш унікальним, виявляється є й наше з вами сьогочасся. Бо, принаймні, з тих заходів, котрі я знаю як вагомі набутки Кременецького краєзнавчого музею, — це передання згаданій науковій установі матеріалів, значної кількості цікавих речових, «бойових» раритетів учасниками Революції гідності, Євромайдану, унікальних предметів із самого пекла учасниками бойових дій російсько-української війни (АТО), які є уродженцями Кременеччини. Іншими словами, це вже і є ота абсолютно нова, новітня візія музейної справи. Відтак з’являється нагода робити якісь речі ексклюзивними, адже, скажімо, торік ми організували в Кременецькому краєзнавчому музеї вечір пам’яті Станіслава Мікке, польського адвоката, дослідника Катинської трагедії, внаслідок котрої сталіністи знищили близько сорока тисяч цвіту польської офіцерської еліти на початку Другої світової війни. І Станіслав Мікке, везучи власну нову книгу про Катинь, якраз загинув у тому ж фатальному літаку, разом із представниками сучасної польської владної еліти, котрий за відомих трагічних обставин зазнав авіакатастрофи під російським Смоленськом, у чому вже віднайдено міжнародними правовими чинниками московський спецопераційний слід. І презентацію такого резонансного документального фільму про долю й дослідження С. Мікке було проведено вперше в Україні – саме в Кременці. Опісля вже був Львів, презентація цього ж фільму на вул. Лонцького, але відгуки про торішню кременецьку подію вже зараз викликають інтерес у місті над Іквою і лунають запитання, а коли ж у Кременці знову відбудеться презентація-демонстрування чергового документального фільму на гостро-цікаву тему? – підсумував Володимир Ханас.
Іще одним надто цікавим гостем ювілейних урочин, без перебільшення, постаттю топ-рівня став Микола Кучерепа – професор кафедри нової та новітньої історії України Волинського Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, керівник Центру українсько-польських досліджень, заступник голови ВКО ВУТ «Просвіта», автор розділу, котрий розповідає про «Волинський експеримент» Ярузельського, своєрідне загравання влади з українським політикумом, що мало на меті асиміляцію волинян, і котрий зі статтями інших авторів увійшов до нової, нещодавно виданої колективної книги під назвою «Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі». З’ясувалося, що добродій Микола може годинами цікаво, захопливо розповідати про діяльність колишнього волинського воєводи Генрика Юзевського задля налагодження польсько-української співпраці періоду 20-х років ХХ століття. Виявляється, зі слів Миколи Кучерепи, постать Генрика Юзевського — аж ніяк не пересічна. Він – публіцист, художник, представник політичної еліти передвоєнної Польщі, перебуваючи на посаді віце-міністра внутрішніх справ в українському Уряді Симона Петлюри, будучи волинським воєводою, усіляко сприяв налагодженню та розвитку польсько-українського порозуміння, що є вельми актуальним нині. Адже, як зазначив професор зі Львова Степан Трохимчук, «Потужна путінська агентура підбурює наївних польських керманичів нарощувати антиукраїнські акції та істерику, перекреслювати вже досягнуті домовленості про взаємне прощення і примирення, гальмувати побудову повних довірливих відносин…»
Які ж враження залишилися після перегляду провокативно-упередженої, навіч тенденційної, відверто антиукраїнської кінострічки «Волинь», виробництва польських горе-кіноматографістів, запитуємо в гостя з міста Луцька, у шанованого в наукових і патріотичних колах волинянина, який уже подивився цей фільм: «Фільм жахливий, — скрушно зізнався Микола Михайлович Кучерепа. — По суті – це новітній фільм жахів. Кожне вбивство – це трагедія, недобра річ. Можливо, тут дещо однобічно зображено, адже це був конфлікт із обох боків. Тут події показано однобічно, що буцімто тільки українці вбивали, а поляки тільки оборонялися. Якщо б режисер хотів зобразити об’єктивні події, то варто було відтворити певні тяжкі, трагічні історичні моменти засобами кіномистецтва з обох боків, як це було насправді. Принаймні, відобразити й погляди іншої сторони конфлікту…», – поділився своїми думками видатний український науковець, громадський діяч, професор, кандидат історичних наук Микола Кучерепа.
— Понад 30 літ із власних 64-ох прожитих років я віддав науково-педагогічній діяльності в нашому Волинському Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Починаючи із 1 вересня 1984 року на посаді асистента, я поступово ішов до своєї мети. На сьогодні за моїми плечима як професора – власна наукова історична школа, котра працює над дослідженням “Українсько-польські відносини у XX ст.”. Під моїм керівництвом – захищені кандидатські дисертації аспірантів і пошукувачів. Я є автором понад 300-от наукових публікацій – монографій, статей, методичних розроблень, опублікованих у вітчизняних та зарубіжних виданнях, навчальних посібників, серед котрих три – з грифом Міністерства освіти й науки України, — підсумував знаний науковець-лучанин Микола Кучерепа.
Слід лише обов’язково додати про цю знакову особистість в українській історіографії, історичній науці загалом, як зазначила у розмові теж присутня на ювілейних урочинах у Кременці науковець із міста Луцька, кандидат історичних наук, доцент СНУ ім. Лесі Українки Людмила Стрільчук-Притулюк, що колектив рідної кафедри М. М. Кучерепи завжди з гордістю відзначає науковий і методичний рівень викладання професором як нормативних, так і спеціальних курсів. Неабиякий інтерес серед фахівців та студентів викликають його “Сучасні історичні школи в Україні”, “Історія українсько-польських відносин у ХХ столітті”. Матеріали останнього побудовані на досвіді організованих науковцем міжнародних наукових семінарів “Українсько-польські відносини в роки Другої світової війни”, учасниками котрих були відомі вчені з України, Польщі, США, Німеччини, Канади, Франції, роботи держбюджетних тем “Українсько-польські відносини на Волині (20-40-і роки ХХ століття)” та “Документація жертв міжнаціонального польсько-українського конфлікту в 40-х роках ХХ століття”, а також навчально-науковою лабораторією “Центр українсько-польських досліджень”, котрими він керував. Вагомим доробком до його трудових надбань є підготовка серії науково- документальних книг “Реабілітовані історією. Волинська область”, “Книга Скорботи України. Волинська область”, а також серія наукового збірника “Україна – Польща: важкі питання», — підсумувала колега по науково-викладацькому вагомі набутки відомого вченого, історика, освітянина Миколи Кучерепи.
…Для гостей урочин їх організатори – директор краєзнавчого музею Андрій Левчук, кандидат історичних наук, доцент Кременецької педакадемії ім. Т. Г. Шевченка Олександр Соловей та старший науковий співробітник музею Еліна Савчук — люб’язно запропонували й провели захопливі екскурсії, спочатку експозиційними залами краєзнавчого музею, а потім — старовинним містом та здійснили спільний виїзд до Кременецької фортеці, що на горі Бона. Візитівкою Кременця, як відомо, є Замкова гора, тому поважні гості, які приїхали на урочистості до Кременецького краєзнавчого музею, побували на ній і споглядали з гори чудову панораму міста, сфотографувавшись на її мальовничому тлі на добру згадку.
Знаково, що на Замковій горі відбулася ще й неординарна подія, а саме: підписання меморандуму щодо розвитку туристичної та краєзнавчої галузі області між Кременецьким краєзнавчим музеєм і КП ТОР “Обласним інформаційним туристичним краєзнавчим центром” Тернопільської обласної ради. Доречно додати, що інформаційну й відеопідтримку врочистого заходу здійснила ГО “Перша Медійна Група” (керівник – Ярослав Чорнозуб, м. Тернопіль).
Згодом директор Кременецького медичного училища імені Арсена Річинського, Академік академії економічної кібернетики України, кандидат медичних наук, депутат Тернопільської обласної ради І скликання Петро Мазур провів екскурсію для гостей-науковців цікавою експозицією музею медучилища.
…А вже наступного дня, 21 вересня, у читальній залі бібліотеки Кременецької гуманітарно-педагогічної академії імені Т. Г. Шевченка, до слова, у приміщенні котрої (корпус №2) і було започатковано роботу Кременецького краєзнавчого музею (Muzeum Ziemi Krzemienieckiej im. Willibalda Bessera) 1937 року, відбулася Всеукраїнська наукова конференція на доволі розлогу тему «Волинь у дослідженнях учених та краєзнавців». Вітальним словом відкрив захід перший заступник Кременецького міського голови, фаховий історик і краєзнавець, до речі, уродженець м. Нововолинськ Волинської області Микола Матвіюк (теж свого часу співпрацював із Кременецьким краєзнавчим музеєм). У його роботі брали участь 5 докторів історичних наук, професорів, понад 10 кандидатів наук, доцентів. Науковці у власних виступах-доповідях широко й глибоко охопили проблематику різноманітного спрямування, але головно все, що стосується історії нашого південно-волинського краю, — Кременеччини. Згадану конференцію можна повноправно вважати міжнародною, оскільки на представницькому форумі була присутня гостя-науковець із м. Мюнхен (Німеччина). Як наголосила доктор історичних наук Ірина Скакальська (м. Кременець), за матеріалами наукової конференції невдовзі буде видано збірник праць. Присутні були зацікавлені всіма доповідями пленарного засідання, а потім жваво ще обговорювали почуте в кулуарах та згодом знову ж таки на однойменних секційних засіданнях, але вже у виставковій залі Кременецького краєзнавчого музею… Тож респект науковцям і ще раз якнайщиріші вітання музеєві-ювілярові – справжній, неоціненній скарбівні історичних, просвітницьких та краєзнавчих набутків славної Кременеччини! Одне слово, протягом двох днів вирувало багато позитивних емоцій і натхнення у здруженому колі науковців та краєзнавців. Тобто свято краєзнавчого музею вдалося на всі 1000 відсотків. Тож до нових зустрічей у гостинному, старовинному Кременці!
Ростислав ЛЕНЧУК, журналіст, м. Кременець, член НСЖУ
.
