16 жовтня в музеї книги м. Бережани відбулася презентація книжки “Спогади мого життя” Петра Кавчака, присвячена 95-літтю з дня його народження.
Петро Іванович Кавчак народився 14 жовтня 1923 року на Лемківщині, в селі Тисова, недалеко від Балигорода (нині територія Польщі). У 1959 р. переїхав в Україну. Проживав у Бережанах на вулиці Тернопільській. 20 березня 2003 року відійшов у вічність.
Спогади про свою нелегку й цікаву долю, важкі заробітки, участь у Другій світовій війні, в повстанських групах, написані лемківським діалектом, Петро Кавчак залишив краєзнавцю, завідувачу музею сакрального мистецтва та історії переслідуваної церкви ДІАЗ Богдану Тихому, який упорядкував та видав книжку, що містить також вірші та гумор автора.
На презентації слово мали директор музею книги Лілія Зінчук, науковий співробітник цього музею Ярослава Мазурак (ведуча заходу), внук автора Петра Кавчака – Віталій Кавчак, упорядник та редактор видання Богдан Тихий і Тетяна Будар, член Товариства «Лемківщина» й гурту «Лемкиня» Тетяна Тремба та інші.
Прозвучали на заході вірші й пісні по-лемківськи, що дуже сподобалось усім присутнім.
Уривок зі “Спогадів мого життя” Петра Кавчака:
«У 1939 році, коли почалася війна, мені вже було 16 років. Я зрозумів, що вдома я нічого не досягну й залишуся на все життя наймитом. Тому я вирішив поїхати до Німеччини. На той час із мого села зголосилося п’ятеро хлопців, таких же злидарів, як я. Один із них був мій сусід Дмитро Кацакевич, про якого я вже згадував вище.
10 лютого 1940 року ми виїхали до Німеччини. Потрапив я в Австрію – село Дітвайс, повіт Гмінд, до бавора на прізвище Анібас Крістіян. Їх було троє: бавор, баварка і їх стара мати. То була бездітна сім’я дуже поганих людей, егоїстів та самолюбів.
Господарка, як на трьох людей, була занадто велика: 40 голів великої рогатої худоби, 15 свиней, 25 га сінокосів, багато землі та лісу. Корів тримали й годували в стайні, не виганяючи на пасовисько. Треба було за сезон викосити вручну близько 50 га трави, висушити, згромадити й завести до сінозвалищ, адже сіно збирали два рази на рік. Можна собі уявити, скільки треба було заготовити сіна на цілий рік тільки для худоби. Крім того, засівали ще й конюшину та всі інші культури, необхідні в такому великому господарстві.
Худобу треба було нагодувати, викинути гній, а найгірше – напоїти її влітку. Адже воду треба було носити на відстань 50 метрів. Відер не було, а замість них воду треба було носити в дерев’яних путнях із одним вухом. Порожня путня важила так само, як відро з водою. Кожна скотина випивала одну путню води, і за день (рано, в обід і ввечері) треба було перенести 120 путень. Це напування худоби повитягало мені руки в раменах, біль у яких я відчував усе життя. Робота каторжна. Вставав о 4 годині ранку, працював до 11 год. вечора, день у день, без вихідних. Я не витримував фізично.
Після півроку такої виснажливої роботи мене почали сильно боліти руки. Ляжу спати о 12 годині втомлений, засну мертвим сном, а руки починають боліти. І як би я твердо не спав, біль такий нестерпний і гострий, що я пробуджувався, брав відро холодної води і мочив руки, занурюючи їх, наскільки це можливо, тоді біль трохи затихав.
Так я мучився 13 місяців. Мені обридло життя, я був молодий, але мені не хотілося жити. Остаточно я зрозумів, що якщо ця каторга продовжиться, то я через якийсь час залишуся на все життя калікою і не зможу заробити собі на шматок хліба.
На початку березня 1941 року я почав симулювати, оскільки іншого способу не знаходив, як вирватись із цього пекла.
Одного разу я не піднявся й не пішов порати худобу, а це було перше моє заняття кожного дня – зранку навести порядок у стайні й нагодувати худобу. Я лежав на ліжку. Підійшов бавор, запитує, чому я не в стайні коло худоби? Я йому відповів, що хворий і не можу вийти на роботу. Бавор зараз же викликав лікаря. Лікар оглянув і запитав, що мене болить. Я йому сказав, що у правій пахвині у мене гострий біль. Він встановив діагноз – запалення сліпої кишки, й одразу викликав швидку допомогу та відправив мене в лікарню на операцію. Після операції я пролежав у лікарні три тижні. У тій лікарні я зустрів хворого українця Івана Красоту, що дав мені адресу Українського Допомогового Комітету у Відні. З лікарні я вже не повернувся до бавора, а поїхав до Відня. Комітет мене направив у місто Лінц на роботу на воєнний завод. Там я працював в «ЕлектроВерстатах» електромонтером. У Лінцу було багато українців, переважно галичан, які 1939 року втекли перед приходом большевиків і виїхали до Німеччини. Була тут і частина Української закарпатської Армії, яку депортували після окупації Закарпаття мадярами. Тут був досить солідний національно-патріотичний осередок. У листопаді 1943 р. вдалося втекти додому. Мене переслідували як втікача, тому доводилося переховуватись.
У 1944 році на наших теренах організувалась сотня УПА, яку очолив командир «Громенко». Я разом із молодшим братом Василем, 1926 р. нар. вступив у ряди повстанської сотні. Мій брат загинув у бою від польських червоних партизанів. Згадується маршова пісня лемківської сотні, яку ми часто співали в походах:
Бувай здорова, моя укохана
Бувай здорова, моя укохана,
Зійди з очей, мене не забувай.
Я син лісів, а серце партизана,
На мене жде з побідою весь край.
Надармо ти надією палаєш,
Щоби мене до себе пригорнуть,
Та ж ти сама се дуже добре знаєш,
Що партизанам тільки воювать.
Сегодня нас Карпати зустрічають,
А завтра, знай, Волинь чекає нас.
І так ми підем прямо аж на Київ –
Щоби здобути рідний нам Кавказ.
І так весь час ми чайкою літаєм,
З лісів у степ широкий ми ідем.
Ми свято вірим в нашу перемогу,
Що ми в коротці вільно заживем.
Наша сотня в складі куреня «Рена» отримала завдання перейти дві лінії фронту (німецьку й більшовицьку) в запліччя більшовиків. У вересні 1944 ми вирушили в рейд, через Карпати на схід. У Карпатах ми часто зустрічали мадярські частини, які відступали перед більшовиками. Ми робили засідки, оточували їх і роззброювали, таким чином здобували запаси зброї й амуніції. Населення Карпат дуже радо нас зустрічало й сердечно вітало зі сльозами радості на очах. До якого б села ми не заходили, всюди, біля дороги чи на майдані, зустрічали нас гурти дівчат, жінок, святково вдягнутих, із повними кошиками харчів. Більш відважні жінки й дівчата брали нас у свої обійми і з радості цілували. То були незабутні хвилини.
Обі лінії фронту ми перейшли щасливо без сутички з ворогом. Зупинились у лісах біля районного центру Сколе, в околицях населених пунктів Зеленянка, Либохора, Гребенів. Там згуртувався курінь командира «Рена». У жовтні 1944 р. в Карпатах довший час падали сильні проливні дощі. Перебування в таку погоду в лісах дуже неприємна справа. Кілька разів у проливний дощ я ходив на завдання і промокав до нитки. Просушити одяг не було можливості, і я застудився. В результаті захворів на запалення легенів. У мене була висока температура, тож послали мене до хати одної доброї жінки на лікування. Перебував я там два тижні. За цей час моя сотня отримала завдання перейти в околиці Перемишля. Коли мій стан здоров’я покращився і спала температура, за допомогою зв’язкових пішов шукати свою сотню. Йшов переважно, де було можливо, лісами, обминаючи села й головні дороги. Так добрався до околиць Дрогобича. В одному місці мусив перейти шосейну дорогу. Було це під вечір. І тільки я вийшов на дорогу, з-за повороту над’їхав військовий мотоцикл. У ньому їхало троє польських вояків. Мене затримали, наказали показати документи. В мене їх, звичайно, не було. Посадили мене між собою на мотоцикла й завезли в Дрогобич та передали в НКВС. Так я опинився в Дрогобицькій тюрмі, т. зв. «Бригідках». Місяць я перебував під слідством, із нелюдською фізичною «обробкою». Одного дня, коли нас зловили, таких, як я, 500 чоловік, то під екскортою відправили на залізничний вокзал, погрузили в товарні вагони й повезли на схід. Ми думали, що нас везуть на Сибір. Через тиждень подорожі завезли в місто Брянськ.
Коло Брянська в лісі був збудований величезний барак, обгороджений колючим дротом, у якому нас і розмістили. Крім бараку на відстані 100 метрів був єдиний об’єкт, невеличкий будиночок. То була кухня, де варили нам їсти. Столової там не було, їли ми в коридорі стоячи. А замість російських «котелків» одержували їжу в так званих тазіках, зроблених з цинкової бляхи. Тазік на п’ять чоловік. Один із нас п’ятьох брав «тазік» і ставав під віконце кухонного блоку, де одержував «суп-похльопку». Так було на сніданок, обід і вечерю. Це була пісна рідина, в якій пливало пару картофель і то часто напівгнилих, пару кусків брукви, зелений помідор і часом попадався деякий листок з капусти. Черговий, що ходив за «похльопкою», отримував п’ять черпаків, але по дорозі, допоки приносив, все густе, що там було, вибирав руками і з’їдав. Для чотирьох інших, що були голодні й чекали з нетерпінням на їду, залишалася тільки юшка, яку можна було хіба що випити. Ставали ми навколо тазика і так їли, хто скоріше і більше міг здолати, той і більше з’їдав. А їсти дуже хотілося. Ми були напівголодні. Таке було наше денне меню. Другого не було ніколи. Буханку хліба вагою один кілограм ділили на 8 чоловік тільки після вечері, перед сном. Хліб був такий, що на 8 частин його було неможливо розрізати – він розсипався на кусочки. Часто до хліба давали столову ложку цукру. Розділені крошки хліба і цукру кожен збирав у пригорщі і з’їдав одразу. Це і була цілоденна норма.
Ми вставали о 6 год. ранку, і після години зарядки і стройової з піснею ми йшли на сніданок, о 7 год., а вже о 8 год. нас гнали на бойові заняття. З 13 год. до 14 год. обід, а з 15.00 нас гонили до Брянська розбирати зруйновані будинки і чистити цеглу аж до 20 год. Потім – вечеря. Після вечері з 22 до 23 год. – строєва вечірня прогулка навколо барака і так щодень.
Оділи нас у старі зношені мундири літнього типу, а був це місяць листопад, і морози були понад 15 градусів. Барак, у якому ми ночували, не опалювався. Грілись ми один від одного, постулявшись докупи. Мені здавалось цілий час, що я ношу плитку леду за плечима…»
Тетяна Бідзіля, м. Бережани.