Сьогодні, 15 лютого, в Україні відзначили День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-гу річницю виведення військ з Афганістану.
У Чорткові також з цієї нагоди біля пам`ятника загиблих на війні воїнів-«афганців» священнослужителі різних конфесій відправили молебень. Згадати загиблих та вшанувати присутніх воїнів-«афганців», які залишилися живими, прийшли депутат Тернопільської обласної ради, директор ЧДМК Любомир Білик, Чортківський міський голова Володимир Шматько із заступниками, голова районної ради Марія Чупрій із заступниками, працівники РДА, голова районної спілки воїнів-«афганців» Михайло Заблоцький із ветеранами афганської війни, представники ветеранських організацій та громадськість міста.
Війна в Афганістані залишила по собі гіркий слід. Безліч смертей, тисячі поранених воїнів…. І хоча від часу виведення військ минуло чимало часу, спогади ще живі. Ветерани цієї війни не забувають своїх побратимів, які не повернулися на рідну землю із афганського пекла. Кожна війна – це завжди смерть і сльози, насилля і жорстокість, скалічені тіла і понівечені душі; це спільне для всіх горе і виплакані очі матерів, батьків, дружин і нелегка сирітська доля дітей. Смерть, полеглих на полі брані, відчувається тим гостріше і болючіше, чим більше років стає їхнім ровесникам. Одноліткам полеглих воїнів – «афганців» сьогодні за п’ятдесят. Вони назавжди залишаються молодими – такими, якими зафіксувала їх віньєтка шкільного випускного фотоальбому. Такими вони й приходять у сни своїх посивілих від горя матерів. Бо у військовій формі їх бачити батькам не довелось. Хіба що через віконечко-ілюмінатор цинкової труни… Але вони такі несхожі на тих звичних материнському серцю хлопчаків із неслухняними, ще підлітковими вихорами в голові, з якими їх проводжали до війська. Хіба тоді вони могли уявити собі, що бачать їх живими в останній раз. Вони пройшли дев’ять кіл земного пекла, згоріли у тому вогні, як сухе листя. Разом з хлопцями зникли, перестали існувати їхні світи, їхня зів’яла Віра, їхня невтілена у життя Надія, їхні нерозквітлі кохання перестали існувати на землі.
Кажуть, час вимірюється не лише годинами чи роками. Універсальним мірилом є Пам’ять. Звичайна людська Пам’ять… Є вона – і час не в змозі стерти з лиця землі ту чи іншу подію, безсилий знищити імена її учасників та очевидців.
