Хай світло думки пітьму крушить

Книжка «Роздуми про слово і кохання» ( есеї, думки. / Богдан Дячишин. – Львів: Растр-7, 2026. 204 с.) – це полілоги думок, бо ЕСЕЇ – це спроба залучити читача до мандрівки в світ книжки, до думного читання: «Читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»).

Незбагненна таїна енергії слова, кохання, роздумування, фрагментів спогадів, записаних з пам’яті, думки відомих і талановитих людей – усе це те, чим живе людина, чим тамує свій одвічний біль; крихти нестерпного й потаємного, що зберігає пам’ять і спонукає до праці та пізнання.

Я прийшов до висновку, що роздуми, роздумування – це велике дійство, й щаслива та людина, яка здатна намацати свою плідну думку. Серце болить, коли зауважуєш, як багато людей уникають думання, роздумування, чи мислять і висловлюються недбало, через що маліють; нібито повірили Герману Гессе: «І, певна річ, вони (люди) не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити» («Степовий вовк»). Бездумна людина перетворюється на раба чужих думок. Думання, роздумування – найперша справа людини, і «…нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його!» (Книга Екклезіястова 3:22).

У світі немає нічого, що не слугувало б стимулом для мислення, – від мізерного насіння гірчичного дерева до велетенського багатства зоряного неба: «Хоча ми смертні, ми не повинні підкорятися тлінним речам і, наскільки можливо, повинні підніматися до безсмертя» (Аристотель).

Мусимо доконче брати на себе відповідальність за все, що робимо, щоб наші думки не були позірними і ми не боялися повторити слова: «І тільки тут тобі стояти» РІДНЕНЬКА УКРАЇНО – НА ТОМУ КЛАПТИКУ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ!!!

*   *   *

І тільки тут тобі стояти,

на тому клаптику землі,

де лан, тополі, верби, хата,

калини кетяг, в синій млі

зелений обрій; клекіт вітру

навіює, що було й є…

Ніхто й ніщо з душі не витре:

було і буде – все твоє.

Тож стій повік між вчора й завтра

колиска, лаври і вінець

у ритмі всіх часів, як ватра,

в однім початок і кінець.

Любомир Сеник, «Таїна»

Боже, додай сили пізнати таїну енергії СЛОВА, позбирати ці крапелинки роси духу життя людини («На ранок росою на травах воскресну – / Мене позбирай…» [Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»]), зрозуміти первинну єдність усього сущого і того, що духовне і тілесне суть крапелинки роси, в якій уся світобудова, щоб на чорну землю не зронити їх – святі вони, як і земля. І раптом збагнути:

Зігнулася під краплею роси

травинка лугова, життя основа:

тремтить на ній, до посвисту коси,

в травинці тій, – уся світобудова.

Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»

Не прагну досліджувати тих чи інших явищ природи, фундаментальних речей буття, а лише заохочую до роздумів, читання: «Крах Цивілізації розпочинається з профанації СЛОВА. Се триває не рік і не два. Навіть не століття-друге. Се просто триває…» (Євген Баран, «З “Книги живих”»). Саме так, бо до слова потрібно ставитися відповідально і з повагою: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»)

Найбільший гріх людства, українців – роз’єднання:

Оце єднання в слові та у крові,

оце єднання дай нам днесь!

Не просим, Боже, вічної любові,

але єднання, що сильніш над смерть…

Ірина Калинець, «Шлюб із полином»

«Оце єднання в слові та у крові» сильніше за смерть, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля…

Українцям Бог подарував мову, яку ми вважаємо мовою любові, інтелектуалів, а «українську філософію часто називають кордоцентричною, тому філософія серця є візитівкою вітчизняного способу мислення» (І. С. Захара, «Україїнська філософія»). А дехто вважає, що саме кордоцентризм – наша, українців, трагедія…

У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з нічого?); за Луї Пастером: «Значення безмежно малого безмежно велике». Вчені дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією… У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу співпрацювати з ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття…

Нема того, що всемогучим словом

Усе з нічого вивів! Наче тінь…

І думка та, що всієї правди нам,

Дрібним атомам, не вловить ніколи.

Іван Франко, «EX NIHILO»

Декілька думок стосовно того, що «всемогучим словом» Бог усе створив і творить по сей день. Устрій світу – це устрій мови. Хоча мені здається, що в цьому устрої ми ще несповна усвідомили ДІЮ СЛОВА. Мова – це насамперед діяльність, адже СЛОВО не лише передає, а й активізує думку.

Бог – Абсолют, надпотужний згусток енергії ідеального вакууму; Ним є і за Його допомогою творить усе…

З нічого світ творився, із нічого…

І зрозумію, що оте нічого

Не можна розгубить серед тривог,

Бо то є іскра сяєва святого,

Для котрого єдина назва — Бог.

Микола Руденко, «Поезії» 

Богдан Чепурко просив Бога поетичним словом, щоб Він правду говорив: «Падучий мед, падучі зорі, / Упалі янголи згори… / Чи Бог до мене заговорить / Мій Боже, Правду говори!» (Богдан Чепурко, «Грішниця зі святим іменем»). А Мирослав Маринович запитує себе, чи церкви здатні відповісти на питання: «Де був Бог у Бучі?» Чи Бог не промовляє до нас притишеним голосом Свого творива? Чи ми здатні осмислити сутність Бога?

Прошу і благаю, Єдиного Живого Бога: «Молитву діяти до краю» (Тарас Шевченко, «Муза»), – мені: Ти, Боже, поможи…

За мить на вік ми здатні полюбить,
А розлюбити – і життя не стачить.
Микола Будлянський, «Любом і вирій»

Чи ми знаємо, що таке кохання? Професор еволюційної антропології Оксфордського університету Робін Данбар у своїй книжці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) дійшов висновку, що «насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…». Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу». – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «…є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим». Пізнати єдине і вічне кохання, зберегти сльозу пам’яті – означає прямувати до цілісності людини Божої правди: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним світом, але й інтелектуальним світом (таїна енергії кохання, духовного світу сльози, культури – це правда. – Б. Д.)… Де ПРАВДА, там мусить бути побіда» (Іван Пулюй, «Листи»)…

Дбаймо, щоб добре – та добре, щоб сльоза кохання, вознесена до молитви, сходилася в точці вічності. Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому «бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання» (Рамон Гомес де ла Серна).

Думки, почуття… Кожен мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед» (Сенека, «Моральні листи до Луцілія»): (Хай світло думки пітьму  крушить, / І над осмисленим сія, / І хай у мудрім небі кружить / Життя і Правди течія! (Микола Петренко, «Трудний спочинок Творця». У кн. Богдана Дячишина «Думкм й діалоги щоденні»).

Сутність речей – це їхні душі. Душі із сльозою серця: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (Андрій Содомора, «Сивий вітер»)…

І все тут – із моєї пам’яті; це крихти, які залишилися від прочитаного й передуманого, хутко зібрані й зафіксовані на папері, душевним поривом,  для поживи єства. Дбаймо про те, щоб не бути байдужими до людей, зокрема – й до себе, постійно повертаймося до того, що залишилося в пам’яті після прочитаного, вчімся читати, осмислювати. Сенека застерігає: «Дозвілля без книжки – смерть, гробівець для живої людини», бо «Скільки чого тримаємо в пам’яті, стільки знаємо… Скільки тримаємо в душі – стільки й живемо» (Андрій Содомора, «Сльози речей»).

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів