Вийшла з друку остання книга відомої поетеси Нью-Йоркської групи Віри Вовк (1926-2022) «Героїка» (Львів, 2022). Цю книгу її авторка готувала до видання в Ріо-де-Жанейро, але на жаль не встигла завершити. Згадуючи незавершену книгу, хочеться звернути літературний погляд на день народження Віри Вовк. Це 2 січня 1926 року. Його супроводжує рядок з обрядової української космогонічної колядки. Він звучить архаїчно, бо увібрав спадкоємство часу і церковний ізвод «Ой, як же було ізпрежди віка». Така антропологічна сутність у стосунку до відзначення уродин Віри Вовк і виходу її останньої книги зумовлена тим, що книгу видали друзі поетеси в Україні.
Віра Вовк народилася 2 січня 1926 року в Бориславі. Померла 16 липня 2022 у Ріо-де-Жанейро в Бразилії. Її батько Остап-Михайло Селянський був лікарем, а мати Стефанія-Марія Селянська (Звонок) антропологом культури й археологом. На час народження Віри Вовк її мати була вчителькою на Бойківщині. Майбутня поетеса зростала на Гуцульщині в Кутах, де мала нагоду пізнати фольклор та етнографію. Навчалася в Приватній дівочій гімназії «Рідної школи» УПТ з українською мовою навчання у Львові (відомої як Гімназія Іванни та Іллі Кокорудзів). Тут пізнала Зою Лісовську-Нижанківську, свою вибрану посестру і майбутню мисткиню. Саме вона оформляла протягом тривалого часу її поетичні книги. В 1939 році, за перших совєтів, виїхала зі Львова з батьками до Німеччини, де навчалася у Середній дівочій школі ім. Клари Шуманн у Дрездені. Після трагічної смерті батька, який загинув 13 лютого 1945 року під час бомбардування Дрездена аліантами, перебувала у французький окупаційній зоні Німеччини. Студіювала германістику, славістику, музикологію у Тюбінгенському університеті. Стажувалася у Колумбійському університеті (Нью-Йорк), де вивчала порівняльне літературознавство. У Мюнхені, де також стажувалася, Віра Вовк здобула докторський ступінь із філософії. В 1949 році разом з матір’ю, через Францію емігрувала до Бразилії. Жила та творчо працювала в Ріо-де-Жанейро, де поглибила університетські студії. В Бразилії була професором Католицького університету святої Урсули, Федерального університету (UFRJ) в Ріо-де-Жанейро та Філософського факультету в Кабо-Фріо. У тих навчальних закладах викладала німецьку мову, літературу та теорію літератури. Залишила велику та важливу літературну спадщину в царині поезії, прози, театру, спогадів та перекладів. Її поетичні книги перекладалися різними мовами світу.
Народження Віри Вовк в далекому 1926 році відбулося, коли її батьки приїхали до Борислава святкувати Різдво Христове. Ця подія описувалася поетесою як родинна історія, коли батьки на санях завітали до її бабусі і дідуся. Згодом довелося Вірі Вовк подорожувати літаками над Атлантичним океаном з Бразилії з пересадкою в Лісабоні, до Києва і України. Отже міфічні сани, коні і літаки сплелися як частка спадкоємства епохи в який прийшло жити. І все це за одне століття, за єдине таке довге і водночас коротке життя. Так само архаїчна мова гуцулів в церкві її дитинства, яка була потім додатком до її літературної творчості — розцінювалася Вірою Вовк як придане долі. Взагалі українська мова на чужині та її рідна Греко-католицька церква стали формою існування Віри Вовк як української поетеси та письменниці. Літеретура була для неї її приватною Атлантидою і вежою, в який вона перебувала. Пишу про це свідомо, бо поетеса походила з української дворянської сім’ї і мала в родині священників. Її хресним батьком був митрополит Андрей Шептицький. Яскрава колядка «Ой як же було ізпрежди віка», вочевидь нагадувала поетесі на чужині період її Різдва на Гуцульщині. Це був час морозів, снігів, але й святості, куті, узвару, а потім заохочування бабусі Осипи Звонок покуштувати вушка з грибами в борщику. І тоді крики «Не хочу, не хочу!», бо після солодкої куті з медом і маком, борщ з вушками і ще з посоленою грибною начинкою не смакував. Спомин дитинства виринув у книзі «Як довго цвіте олеандр» (2022). Він прийшов до поетеси на схилі життя, в її помешканні на сьомому поверсі вулиці Руа Генераль Гліцеріо в далекий Бразилії. Українське Різдво навіяло спомини на Південній півкулі, коли в Ріо-де-Жанейро панує жарке бразильське літо. Тому за давнім звичаєм поетеса ставила у вітальні ялинку, розсипала під нею горіхи і прикрашала її оздобами, привезеними з України. Сама робила витинанки для прикраси деревця. Згодом її витинанки почали слугувати оформленням обкладинок її поетичних книг.
Багато років нашого знайомства з Вірою Вовк, надавало даті 2 січня особливої літературної атмосфери. В цей день поетеса святкувала свої уродини. Спочатку, я писав в кінці листопада віншувальну листівку і відправляв її поштою. Вона долітала з Польщі до Бразилії, якраз на день народження поетеси. Коли настала ера комп’ютерів, я швидкісною е-поштою надсилав святкові побажання і поетеса їх одержувала з шестигодинною різницею часу. Але останні три роки, я телефонував до пані Віри. Чомусь відчував, що час скорочується. Коли вона брала трубку я дуже голосно співав «Многая літа!». У 2022 році, 2 січня поетеса розчулено запитала «А хто це так співає?», і я відповів «Це Тадей, ваш вовчик з Холмщини». Звичайно це був такий останній святковий і жартівливий в своїй сердечній сутності дзвінок до неї. Ми тоді не мали свідомості, що 24 лютого 2022 року почнеться війна і відбудеться жорстоке російське воєнне вторгнення в Україну. Віра Вовк, маючи досвід Другої світової війни, російське вторгнення в Україну дуже переживала. Вислід ми бачимо у книгах «Як довго цвіте олеандр» і виданій посмертно «Героїці». На превеликий жаль поетеса померла 16 липня 2022 року на 96-у році життя в лікарні у місті Ріо-де-Жанейро. Залишилися теплі спомини і пустка.
Після смерті Віри Вовк я звернувся з проханням до Летісії Насціменто, передати з архіву комп’ютера Віри Вовк останню недокінчену книгу «Героїка». Книга була переслана нею і почався її видавничий процес. Правда Віра Вовк пересилала її фрагментами до поетеси Юлії Григорчук, для виправлення помилок. Мала проблеми з комп’ютером і до останніх днів життя не вважала книги завершеною. Змістом «Героїки» стали особисті та літературні спогади на тлі війни, поетичні дружні шаржі, поезія присвят, ситуаційна проза, особисті роздуми та критика. Коли книга надійшла, був покликаний видавничий комітет по її виданні у Львові. Останній манускрипт поетеси редагували Надія Гаврилюк і Юлія Григорчук. Фактично цей комітет складався з друзів Віри Вовк в Україні Віри Білевич, Надії Гаврилюк, Юлії Григорчук і Тадея Карабовича. Варто нагадати, хто ті особи в комітеті по виданні книги.
Віра Білевич — вибрана племінниця Віри Вовк, довголітній друг Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою (МІОК) Національного університету «Львівська політехніка». У книзі «Як довго цвіте олеандр» поетеса написала: «Я вибираю Віроньку Білевич своєю племінницею» (с. 22). Коли Віра Вовк відвідувала Україну, у Львові зупинялася у помешканні Віри Білевич. Поетеса любила місто Лева з домашньої перспективи, і для неї мешкати в готелі було би некомфортно. Тому їй відповідав такий галицький затишок приватного помешкання, де її подорожні валізи могли красуватися серед кімнати. Під вікном поетеса мала свій письмовий стіл, на якому лежали її видання підготовлені для знайомих. Я був гостем у Віри Білевич і ми на кухні з Вірою Вовк, Зоєю Лісовською-Нижанківською, Ігорем Калинцем, Оксаною Галаник, і Анджеєм Ходацьким, автором книги про батька пані Віри «Лікар Селянський» (мій переклад, 2015) ласували варениками і коньяком.
Дві членкині комітету, Надія Гаврилюк і Юлія Григорчук — поетеси. Вони є авторками статтей про творчість Віру Вовк. В науковому вимірі це працівники Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Національної академії наук України в Києві.
Надія Гаврилюк — відома поетеса, авторка поетичних збірок, кандидат філологічних наук, літературознавець і віршознавець. Вона написала дуже вартісну книгу про Віру Вовк «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» (2019), яку високо оцінила відома літературознавець проф. Наталія Василівна Костенко. Пишучи про книгу «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» Світлана Коровченко зазначає: «Творчість Віри Вовк характеризується умінням відчути символічний рівень мови, національні архетипи і зуміти їх подати на високому поетичному рівні, а не в примітивному, народницькому варіанті. Вважаю, що не зайвим буде згадати про поїздку Віри Вовк в 1965 році на радянську Україну, коли вона зустрілась зі своїми друзями – Валерієм Шевчуком, Василем Стусом та іншими. До речі, під час останнього візиту Віри Вовк на Україну 4 травня 2018 року про цю зустріч дуже цікаво розповідав Валерій Шевчук. Вже тоді Віра Вовк вміла бачити таланти, хоча за ту поїздку на Радянську Україну в 60-х роках її несправедливо засудили дехто з Нью-йоркчан, які упереджено вважали, що на їхній Батьківщині, ураженій радянщиною, вже не може бути талановитих авторів. Але життя показало, що Віра Вовк не помилялась. (…) Надія Гаврилюк також не оминає цього дуже важливого аспекту творчості Віри Вовк, а саме християнства. Християнства як щирої віри в Бога і в жертву Ісуса. На мою думку, дуже складним образом є ця жертва, але виправдовує її те, що Божа любов прагне порятувати всіх людей, все краще, що в них є, навіть якщо вони в чомусь формально дотримуються християнських традицій, не впадаючи в спокусу пошуку істини. Християнська етика, яка поставила на вершину чеснот терпіння, керує всіми простими людьми, які в щоденних тяжких турботах рятують цей світ, як лікарі рятують життя, а вчителі навчають. Саме в цьому відкривається Божественне. Як у вчинку батька-священика Віри Вовк, який під час бомбардування Дрездена не зміг покинути поранених і загинув. Не можу не згадати про християнську метафізику як найвищий спосіб осягнення спілкування з Богом, як на рівні таких же надчуттєвих категорій відбувається будь-яка творча діяльність людини. Адже природа таланту далеко не в соматиці, навіть якщо хтось сперечатиметься і скаже, що ми без тіла нічого не можемо, і що справа в особливій роботі когнітивних функцій. І творча, і метафізична діяльність – це надбудова, а не базис. Але людство до сьогоднішнього дня так і не дізналось звідки взявся базис – матерія. Тому, мабуть, все-таки доцільно збирати скарби не тільки на землі, але й на небі».
(https://pilipyurik.com/ukrainskie-literatory/790-nadiia-havrylyuk-literaturoznavstvo. Режим доступу: 25.12.2022)
Поетеса Юлія Григорчук, як літературознавець, є авторкою книги про Віру Вовк «Проза Віри Вовк: виміри сакрального» (2016). Ця книга стала її кандидатською дисертацією (науковий консультант проф. Людмила Тарнашинська). Варто зазначити, що, пишучи про поетесу, Юлія Григорчук відвідала Віру Вовк в Ріо-де-Жанейро. Вони фотографувалися на Горі Корковадо на фоні символу міста, потужної статуї Христа Спасителя (Cristo Redentor). Людмила Тарнашинська про книгу Юлії Григорчук написала так: «Переконана: Вірі Вовк дуже пощастило, що першу книжку про неї написала саме Юлія Григорчук. Суголосність, яка пролягла поміж письменницею та дослідницею її творчості, — і через Текст, і через особисте спілкування — дивовижна. Книжка народилася з поваги до Слова, до Автора, з сумління й дослідницької проникливості. Любов і велика жага пізнати таємниці творчості улюбленої письменниці водила пером молодої дослідниці й водночас накладала особливу відповідальність — дошукатися саме тих ключів, які дадуть можливість бодай трохи привідкрити таємницю тієї чаші Грааля, що сповнює життя й творчість письменниці високим непроминальним сенсом. Книжка написана з великої любові і з великою любов’ю. Тому є всі підстави сподіватися на її щасливий шлях до читача, який з інтересом відкриє для себе многосвіття Віри Вовк. А для дослідників творчості письменниці це дослідження стане поштовхом для пошуку нових інтерпретаційних моделей».
(http://sites.utoronto.ca/elul/Wowk-Wira/Wira-Wowk_Proza-Wiry-Wowk_Vymiry-Sakraljnoho_Hryhorchuk.pdf. Режим доступу: 26.12.2022).
Про себе, як особу в комітеті по виданні книги «Героїка» писати важко. Тому обмежуся до фрагменту в книзі який її завершує. Він знаковий і водночас особистісний. Це короткий прозовий твір «Порада і відповідь». У ньому поетеса надала коментар моїй пропозиції в листі до неї, про нашу зустріч після перемоги. Твір розпочинається згадкою про Степана Долгополого з Одеси, який писав шкільну роботу про творчість Віри Вовк. Він побував у 2014 році Музеї літератури в Києві на творчому вечорі Віри Вовк, де відбулася презентація перекладу збірки «Жіночі маски» (“Kobiece Maski” Люблін, 2014). Це була презентація книги моїх перекладів польською мовою. Степан сидів в першому ряду зі здруженими з Вірою Вовк працівниками Одеської обласної бібліотеки. Всі думали, що це родич пані Віри. Після презентації я попросив Степана Долгополого заопікуватися пакунком книг «Жіночі маски», які пані Віра передавала до бібліотек Одеської області. Згодом вона зі Степаном листувалася і пересилала йому до Одеси свої нові видання. Ось цей фрагмент: «Я задумую вибрати чудового воїна із запілля Одеси, Степана Долгополого, на свого духовного сина, як було колись вибрала Ластівочок на своїх дітей. Тадей радить, після закінчення війни з перемогою України повернутися до неї, розпалити ватру, стрибати через вогонь і пити цілу ніч вино й горілку та курити гашиш. Я відповіла, що повернуся з радістю, розпалю ватру, стрибатиму через вогонь і питиму вино, але не горілку і не буду курити гашишу, щоб з тверезістю й естетикою відбудувати Україну». Отже попри дуже серйозний дискурс, цей фрагмент у книзі має міфічне підґрунтя і описує живі події історії, навіть жартівливі, які твориться на її очах. Адже моя апеляція до гашишу — це про бразильські фавелі, добре відомий образ для поетеси. Ластівки це так Віра Вовк називала здружених поетес Надію Гаврилюк і Юлію Григорчук.
У вірші «Герої » Віра Вовк писала:
Герої не відходять,
Вони над насліддям світять,
Наче щорічні весни,
Зачаровують квіттям.
Пахощами завдання
У висоти підносять,
Відроджують нашу землю
У промінні та росах
У творі «Маріуполь» авторка переосмислювала жахливу долю знищеного російськими військами українського міста на березі Азовського моря:
Хто задумує на прах розтоптати
По садах і бульварах Маріуполя
Твоїх дочок і синів?
Хто у підвалах задушує
Без зеленої стежки
Твоїх солов’їв і синиць?
Хто ледяній Півночі
Виловлює страдників,
Хто з діток вирощує яничарів?
То дії ворога,
Який пильно готовить
Свої власні печалі.
На тих двох поетичних прикладах ми бачимо, як дійсність впливала на літературний процес останньої книги Віри Вовк. Адже вона тільки недавно видала згадувану книгу «Як довго цвіте олеандр». Коли ці дві книги 2022 року зіставити разом, то вони творять подібне біополе диптиху, хоча і мають окрему за змістом внутрішню сутність. Книги «Як довго цвіте олеандр» та «Героїка» можна назвати щоденниковими записками думок, подій, політичних переосмислень, чи відгуків на е-листи до поетеси. Авторка робить це у формі мініатюр, де два, чи три речення розповідають про осмислену нею ситуацію. У книзі «Героїка», Віра Вовк щедро відгукується на повідомлення знайомих, коментуючи, скажімо, листи від Віри Білевич, Надії Гаврилюк, чи від мене. Проте головний зміст книги становлять натхненні вірші. Вони переплітаються з прозовими записками і непомітно заповнюють всю книгу, від початку до її кінця. Вірші є літературною вартістю і авторитетним поетичним досягненням Віри Вовк. В них поетеса показує свій духовний та натхненний світ. Деякі із творів є формою глибокої молитви, або вдумливим дискурсом над проминанням. Відчувається, що їх авторка понад усе цінує поетичне слово і є йому вірна так, як і колись. Поетеса коментує в формі віршів також воєнні події в Україні, назагал їй недоступні, через відстань.
Тадей Карабович,
Національна спілка письменників України
Тадей КАРАБОВИЧ, доктор філ. наук, поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної Спілки письменників України. Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).