Дігай Т. І. Час дефіле: літературна критика: рецензії та відгуки на твори сучасної української поезії та прози 2012—2015 років. — Тернопіль: Терно-граф. 2016. — 132 с.
Тетяна Дігай не належить до осіб, які є незнаними на літературному овиді. Ще в 2002-му дебютувала поетичною збіркою «Корона Афродіти». Безперечно, цікавою, бо заінтригувала багатьох своєю небанальністю. Згодом побачило світ ще кілька її поетичних книжок. Але версифікаторство (і найвдатніше!) не зробило її широко знаною й у письменницьких колах.
Чому? Не шукаймо відповіді на сакраментальне питання у віршоробській лабораторії тернополянки, хоч винуваті не тексти нашої краянки, а загальна ситуація. На свідомість шанувальників красного письменства з неймовірною швидкістю накочується поетичний дев’ятий вал, за яким нерідко губиться вистраждана справжність. І ніхто, як не прикро, ще не придумав порятунку від цього.
Поети повноголосо волають про біду й самостійно шукають вихід. Для Тетяни Дігай ним стала еміграція в літературну критику. Можливо, вимушена. Гадаємо, що це не має значення. Адже головне полягає в іншому — вже перші публікації в новому амплуа засвідчили, що вона знайшла свою стезю.
Не бачимо у цьому якоїсь дивовини. Бо переконані, що літературознавчі студії найкраще вдаються тим, хто вже має певний ужинок на ниві художньої літератури. Наведемо хоч би кілька прикладів. Скажімо, свого часу надзвичайно популярним був критик Ярослав Мельник. Та тільки обмежене коло осіб знало його як поета. І вже зовсім відкриттям виявилися його повісті. Згадаймо Миколу Рябчука. Цікавий поет, прозаїк і перекладач. А ще — самобутній критик. Між різними жанрами розриваються Світлана Антонищин, Олександр Астаф’єв, Володимир Сапон, Микола Славинський, Петро Сорока… (Цей перелік імен, слава Богу, можна продовжити.)
Та чималий список зовсім не означає, що на критичному Олімпі завізно. Часто-густо можна почути нарікання на неувагу «рухомої естетики» до тих чи інших явищ. Нерідко це зумовлено елементарною некомпетентністю. І на цьому тлі поява постаті Тетяни Дігай стала своєрідним подихом свіжого вітру. Переконані, що такого враження ніколи не було б, якби не її намагання дійти до суті у розкодуванні творів.
Цим пронизані літературно-критичні книжки нашої краянки «Книжкові імпресії», «Кубик Рубіка», «Метроном», «Дзеркало», «Післямова». Мабуть, сюди варто додати перемоги в престижних літературних конкурсах, премію журналу «Літературний Тернопіль» у номінації «Літературна критика і публіцистика», медаль НСПУ «Почесна відзнака». Погодьмося, що все це у поєднанні з визнанням таких літературних авторитетів, як Василь Шкляр, творить вибухову суміш. І з’являється ще більше бажання знайомитися із новинкою.
Під обкладинкою якої пані Тетяна зібрала рецензії та відгуки на книжки, випущені у 2012—2015 роках. У збірнику оприлюднено 40 роздумів про поетичні та прозові видання. Географія просто вражає. Поряд з думками про книжки тернополян сусідують думки про твори киян, харків’ян, львів’ян, івано-франківців. І ця широта (в географічному розумінні) не може не зацікавити. Як і переплетення рецензій на твори відомих авторів з відгуками на дебюти. (Приклади? Будь ласка! Маємо роздумування про твори Макса Кідрука, Василя Махна, Віктора Пилинського. І поряд з цим розмисли про таких молодих Любу і Наталку Лазук, Юрія Матевощука, Юлію Мусаковську.)
Тетяна Дігай не боїться писати про тих, чиї твори не оминає літературно-критична думка. І тут авторка зуміла виявити своє «я». Звернімося хоча б до рецензії на книжку «Дні в маєтку Тарновських» Володимира Даниленка.
Й з усією серйозністю постає ще один нюансик. Деякі літературознавці та літературні критики прямо заявляють, що ніколи не писатимуть про твори авторів, які не є їм близькими за світовідчуттями. Не заперечимо, звісно, важливості такого підходу. Але… Такі твори мають право на існування, хоч думки про них можуть бути такими різними. І на наше переконання, тільки похвали заслуговує той літературний критик, який не заперечує певного негативізму, але водночас пробує наблизити тексти до сучасників. Такі думки навідуються до нас, коли читаємо рецензії на твори Любка Дереша, Сергія Жадана. Як хто не сприймав це, але іскринки роздумувань продовжують горіти у наших душах. Всі ці моменти, на нашу думку, не можуть залишитися поза увагою. Зрозуміло, що кожна книжка (а тим паче літературно-критична) тією чи іншою мірою відображає коло уподобань автора, щось подібне маємо і в «Часі дефіле». Тетяна Дігай неодноразово пише про Сергія Лазо, Богдана Мельничука (одного з авторів цієї рецензії). Тут варто, либонь, зауважити таке: постійність зацікавлень не означає повторення вже відомих істин. Цікаво, що вона постійно вказує на нові аспекти.
Наголоси на повторюваності імен наштовхують ще на один аспект. Хоча він є далеким від однозначності, але… Нова книжка Тетяни Дігай свідчить про зацікавлення доробком місцевих авторів. Своя хвалить своїх. Можна так подумати. Але таке враження є оманливим, коли читаємо рецензії на книжки Володимира Дячуна, Юрія Завадського, Володимира Кравчука, то бачимо відсутність захвалювання. Не думаємо, що ця думка є якоюсь зайвиною. Нерідко дехто (свідомо!) урівнює «місцевий патріотизм похвал» й доброзичливість тону висловлення думки.
Істотна заувага? Так! (Принаймні ми у цьому впевнені.) Але все це не було б таким ефектним, якби не вміння авторки побачити несподіваність. Кілька років тому один авторитетний журнал повторив думку Василя Шкляра, що тернополянка уздріла в намаганні осучаснити класику не насмішку з неї, а намір літератора «занурити» свідомість читача у реалії минувшини через її отеперешнення, яке обов’язково має зберігати найістотніші елементи літературної спадщини.
Якщо всі ці елементи нашого сприймання однозначно трактуємо як позитив, то, як не прикро, є і те, що зумовлює неоднозначність, але не бачимо потреби звинувачувати авторку. Вона має законне право висловлювати свої міркування з будь-якого приводу, по-своєму аргументуючи власні погляди. Мова про певну однобічність в оцінці перекладних творів. Сумніваємось, що можна висловити неординарне, досконало не знаючи мови оригіналу, та й ментальність не можна скидати з рахунку. Можливо, ми тут є далекими від правоти, але гадаємо, що були зобов’язаними висловити таку думку. Варто, мабуть, залишатися у вбранні білої ворони, аби не постраждала совість поглядів?
…Ось такі думки викликало в нас знайомство з новою книжкою краянки. Неповнота поглядів? Не ображатимемося, якщо хтось так подумає. Зрештою, він теж може висловити свої міркування. І як тут ще раз не згадати, скільки людей — стільки і вражень.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
головний редактор журналу «Літературний Тернопіль».
Ігор ФАРИНА,
член редакційної ради журналу.