Воєнною тематикою тепер пройнято все. Її наша свідомість відчитує у літургійних текстах, якими молимося, і у церковних документах, незалежно від конфесії. Мабуть, так і повинно бути… Те, що нас болить, природньо ми засилаємо Богові в молитві, і шукаємо на цей біль відповіді у всьому, що читаємо. Літургія та вчення Церкви якраз і мали б бути живою відповіддю на актуальні виклики.
Однак годі про війну. Про неї зараз і так незаслужено багато говорять. Саме час згадати за щось діаметрально протилежне їй. «За життя світу». Так називається соціальний документ, який у січні 2020 року затвердив Святий і Священний Синод Вселенського патріархату. Він, власне, у світлі Святого Передання і осмислює актуальні виклики, які постають перед світовою спільнотою. Адже, як сказано у ньому, «Святе Передання – це набагато більше, ніж статичний спадок минулого, який потребує лише старанного догляду й механічного відтворення. Це не просто пам’ятник словам давніх Отців, а радше жива й динамічна діяльність, на яку ці слова вказують, постійна присутність Святого Духа».
Не бракує в документі «За життя світу» згадок і про війну як один із найбільших викликів сучасності. Однак центральним пунктом, до якого прямує кожен із його параграфів, присвячений тій чи іншій проблемі, є життя. Воно у своїй природній динаміці «з моменту зачаття в утробі матері, простягається з дитинства у зрілість і, нарешті, завершується сном тілесної смерті» (§ 15) всебічно розглядається у третьому розділі документу під назвою «Життєвий шлях людини».
Своєрідним епіграфом до нього є слова Молитви перед Трисвятим з Літургії Йоана Золотоустого: «Освяти наші душі й тіла, і дай нам благоговійно служити Тобі усі дні життя нашого». Вони немовби підкреслюють, що життєвий шлях людини передбачає різноманітні моделі життя у Христі, які ведуть до найвищого покликання – Царства Божого. Засобом у кожній з них є служіння, а ціллю – освячення. Схожі епіграфи на основі літургійних текстів містять і інші розділи соціального документа, доводячи, що діяльність Церкви нерозривно пов’язана з молитвою Церкви і навіть випливає з неї.
Третій розділ документу – мандрівка основними етапами життєвого шляху людини із зупинками на найважливіших викликах кожного з них.
Дитинство він характеризує невинністю. Виділяє «виняткові дари дитинства – спонтанну радість, допитливість, уяву й довіру» (§ 16). Їх належить плекати як сім’ї, так і усій Церкві. В жодному разі їх не можна пригнічувати. Людина на цьому етапі свого життя повинна зростати у свідомості, що Бог її любить. Це Церква повинна постійно їй нагадувати.
Як і вставати на захист дитини, коли є незадоволеними її базові потреби, коли їй загрожують війни, поневолення, дитяча праця, договірні шлюби, коли є місце гріху проти невинності дітей. Щодо останнього закликає викривати його і тих, хто його приховує. Православний священик не повинен давати розгрішення винному у цьому грісі, поки він не видасть себе слідчим органам. Співпраця з державною владою як інструмент захисту прав дітей необхідна кожного разу, коли вони порушуються.
Загрозу дару природньої простодушності дитини документ вбачає у новітніх технологіях і пояснює, чому: «У наш час, як ніколи раніше, діти у вільний час піддаються впливу електронних пристроїв і засобів масової інформації, значною мірою призначених заохочувати невпинне накопичення матеріальних благ» (§ 17). Словами св. Йоана Золотоустого радить батькам стати для дитини у використанні цих засобів «воротарями чуттів», аби, контролюючи її доступ до світу, наділити її здатністю керувати своїми бажаннями у подальшому житті (пор. § 17).
Наступний етап життя людини – молодість. Час, коли вона задумується над вибором стану – «моделі життя у Христі» (§ 18). З цим важливо не квапитись, але й не зависати у невизначеності. «Церква має бути готова давати поради й підбадьорювати молодь: спонукати її проходити життя з вірою, але робити це розсудливо і з молитвою, всерйоз прагнути розкрити ті особливі дари, якими наділив її Бог» (§ 18).
Одним з таких дарів є сексуальність – надзвичайно вразлива сфера людського життя. Документ нагадує її життєдайну силу і застерігає від використання її як споживацької стратегії. Вона жодним чином не визначає людської ідентичності, як це намагається донести до молодої людини гендерна ідеологія. Адже людська ідентичність полягає «в образі й подобі Бога, присутніх в нас» (§ 19).
Молода людина може вибрати один із трьох шляхів до святості: подружнє, чернече або самотнє життя. Мета кожного з них – «радикальне прийняття любові й ділення нею» (§ 20). В історії Церкви були періоди, коли подружнє життя недооцінювалось в порівнянні з богопосвяченим. На сьогодні документ на це відповідає так: «безшлюбному життю Новий Завіт приписує хіба що практичну цінність. Шлюб – це таїнство любові, або людська любов, піднесена в царину таїнств. Це єдине таїнство, в якому беруть участь дві особи, вільно й рівноцінно пов’язані між собою Богом» (§ 20).
Подружжя необов’язково передбачає батьківство, але останнє реалізовується саме в першому. «Батьківство – це особливо привілейований символ любові, що преображує», це «поле аскетичної праці» (§ 23), адже покликані до нього поступаються своїми інтересами задля дітей і з ними розділяють їхні страждання. «Покликання сім’ї – утворити свого роду град, мікрокосм, що символізує відкуплене творіння» (§ 23).
На шляху реалізації цього покликання стають численні перешкоди. Долаючи їх, сім’я має пам’ятати, що вона не сама, – Церква її супроводжує у цій боротьбі. Вона опікується мішаними шлюбами, неповними сім’ями, бездітними подружжями, людьми, які страждають від розлучення. Спираючись на пам’ятку першого століття «Дідахе», вона засуджує аборт як дітовбивство, адже «уже в утробі кожен з нас є духовною істотою, особою, створеною за образом Божим для того, щоб радіти в присутності Бога» (§ 25). Однак не покидає і підтримує тих жінок, які вчинили цей гріх і розкаюються.
«Православна Церква не визнає обґрунтованим євгенічне переривання нового людського життя. Але, водночас, вона вітає будь-яке нове досягнення в галузі медицини, що здатне зберегти й поліпшити життя дітей, які потерпають від хвороб або інвалідності» (§ 26). «Церква сумує з приводу повсюдної втрати життя в утробі матері внаслідок викидня і мертвонародження» (§ 26), огортаючи своєю душпастирською опікою ті родини, які зазнали настільки болючого досвіду.
Іншим шляхом до Царства Небесного є богопосвячене життя. Монастирі не заперечують любові до ближнього, а навпаки «служать світові тим, що влаштовують місце, відокремлене від мирських турбот, де насельники можуть приймати вірян і пропонувати їм духовне керівництво й тимчасовий притулок від негараздів та спокус звичайного життя» (§ 27). Також люди, покликані до такого життя, моляться за інших, а це за словами св. Силуана Афонського, кров проливати. «Чернець, що має справжню братолюбність, «плаче про гріхи брата [і сестри], і радіє про його [її] поступ і обдарування», – каже св. Йоан Ліствичник» (§ 27).
Останнім часом в Церкві все більше стає людей, які не йдуть в монастир, ні не укладають подружжя, однак теж роблять внесок в освячення світу (пор. § 28), живуть згідно із заповіддю любові. Документ визнає, що стосовно цієї теми «традиційно-пастирські джерела православного передання дещо недостатні; але, оскільки число самотніх вірян продовжує зростати, Церква має розвивати пастирські практики, що відповідатимуть їхнім потребам» (§ 28). Адже часто таким особам значно важче, ніж одруженим чи монахам, які у своєму щоденному житті мають людську підтримку.
Який би життєвий шлях людина не обрала, в підсумку земне життя потрібно покидати, чому часто передує старість. Церква в документі наголошує на неприпустимості відкидання літніх людей суспільством через призначення їх у спеціальні установи для догляду чи евтаназію. Незалежно від фізичних та інтелектуальних спроможностей, усі люди мають однакову гідність перед Богом. «Не можна квапити смерть навіть тоді, коли людина потерпає від жахливих хвороб, яким би милостивим це не видавалося; образ Божий лишається недоторканним навіть в останні дні людини на землі» (§ 31). Літні люди заслуговують від нас на допомогу та опіку, а до того часто здатні передавати молодшим поколінням неоціненний життєвий досвід.
Гідним повинен бути і відхід християнина із земного життя в тому розумінні, що в жодних життєвих обставинах, якими складними вони не були б, він не може вдаватися до самогубства. Церква в документі «За життя світу» визнає, що на такий крок людину часто може штовхнути психічне захворювання, тому не відмовляє їй у відспівуванні та повному заупокійному богослужінні, однак не применшує при цьому важкості гріха самогубства. Допустимою вважає хіба що відмову від екстраординарних методів лікування у важкій недузі, які «штучно подовжують життя тіла довго після того, коли воно природним чином мало б розлучитися з духом» (§ 31). У скорботі через втрату рідних Церква перебуває поряд зі скорботними, втішає їх, підтримує, молиться за спочилих і постійно нагадує про надію на воскресіння, підготовкою до якого є життя світу.
Василь Калита