– Вікторе Володимировичу, у Ваших розмовах, які мені доводиться чути, Ви часто згадуєте село, в якому народилися, своїх односельчан. Яку роль зіграло місце народження у Вашій біографії? Чи допомогло Вам це у будуванні кар’єри, чи навпаки – завадило?
– Місце та середовище в якому людина народилася та почала формуватися, надзвичайно вагомі фактори, які грають свою унікальну роль впродовж всього життя. Місце та середовище, в якому я з’явився на світ, мало багатогранний вплив на моє подальше життя і радше позитивний. Сільські умови загартовують характер людини, яка змушена займатися фізичною працею вже з ранніх років життя. Це виховує окрім фізичної сили, різноманітних навиків та вмінь, також – наполегливість, терпіння та прагнення перемагати себе та інших. Життя в селі певною мірою має просторову обмеженість, а це в багатьох дітей та юнаків спонукає допитливість, та цікавості до того, що відбувається за межами цього простору. Таким чином і в мене формувалося прагнення дослідити та пізнати світ в різноманітності його проявів і за межами середовища, в якому я народився. А часті спогади про село і людей, серед яких з’явився і виріс, це, мабуть, своєрідне повернення до витоків своєї свідомості, яка і формувалася під впливом цього середовища і людей, які мене оточували з початку появи в цьому світі. Тому, ці всі спогади, це той нехитрий скарб, який людина носить із собою впродовж свого життя, і цінність цього скарбу в тому, що він час від часу нагадує тобі, хто ти є насправді, бо справжні ми не такі, яких нас споглядають інші, коли ми граємо свої різноманітні життєві ролі. Справжні ми тоді, коли раптом починаємо себе усвідомлювати та сприймати такими як є від природи; а це особлива реальність буття. Цей скарб, мабуть, допомагав і мені протягом прожитого часу в просторі який я займав і займаю до сьогодні.
– Що вплинуло на формування Вашої особистості? Якими були Ваші дитячі та юначі мрії і плани? Чи планували Ви реалізовуватися у селі, чи вабило Вас міське життя? Чим Ви займалися після школи, перед тим як Вас забрали до війська?
– Знову ж таки – середовище і люди. Мої батьки, Володимир та Ганна були добрими селянами та господарями, вони любили нас, але більше виховували своїм прикладом наполегливої праці, для того, щоб, нас п’ятеро дітей прокормити, і їм це добре вдавалося, хоча було тяжко. Паростки моралі, етики та естетики мені заклала моя бабуся Яринка, яка маючи не мало літ, будучи безграмотною і бездипломною, але завдячуючи своєму потужному природному розуму, пам’яті та інтелекту, володіла чудовими знаннями в царині моралі, етики, естетики, слів і образів. Пісні, казки, прислів’я, якими розмовляла бабуся, рушники та сорочки, вишиті та виткані її руками, все це було поштовхом до початку формування світогляду.
Дитячі мрії були найрізноманітніші, але чи мріяв стати космонавтом, мабуть, ні, бо пам’ятав би, але різьбярем, письменником, художником, капітаном далекого плавання, офіцером, лісником, слідопитом, шофером, вчителем історії, і ще бозна-ким, – таки-так. Село не приваблювало, бо за межами села – колосальний непізнаний світ, міста, в яких довжезні вулиці і величезні хати, бо «хата на хаті», і автомобілі, яких стільки, що ледь-ледь розминаються, крамниці із дивовижними крамами та неймовірними лакітками, а люду, люду стільки, що в селі навіть на весіллі чи на похороні не побачиш, і у всіх святкове вбрання, в тіток – червоні губи, а в дядьків – запашні папіроси в зубах. А в селі одноманітність, пасіння корів, садіння-сапання-копання картоплі та буряків, косіння-сушіння-гребіння-возіння-складання сіна, рубання-різання-складання дров та багато інших суворих принад сільського буття, а з розваг – сільський клуб, та якась там бібліотека, та ще там, – однокласниці деякі, і магазин із смачним «чорнилом». Отже, після школи – бігом до Луцька, вступати до педінституту на вчителя, але вступ виявився невдалим, тому пішов до сільської школи на піонервожатого, щоб мати педстаж, бо із педстажем нібито було простіше вступити в педвуз. Ну а тут – і до війська, бо ж це – почесний обов’язок: захист інтернаціональної батьківщини.
– Ви згадали бібліотеку – яку роль вона зіграла у вашому становленні? Я знаю, що Ви багато читаєте. І не тільки спеціальну літературу, а й художні твори, і чудово орієнтуєтеся в українській і світовій літературі. Які автори справили на Вас найбільше враження? І взагалі, яку цінність для Вас має художня книга?
– Читання книжок, мабуть, зіграло якусь роль в формуванні загального світогляду. Адже книжка, якщо вона хороша, це двері, а радше вікно в світ, який існує за межами простору і часу, який ми займаємо. Моє читання книжок різноманітних жанрів та напрямків можна віднести до своєрідної залежності. Це якась жага пошуку чогось дивовижного, яке знаходиться на грані власної свідомості та ще не пізнаного світу, дивовижного світу, який тебе оточує. Це подібне до бажання спраглого пілігрима, котрий вже втратив надію дійти до омріяної святині, і хоче лише одного, досхочу напитися джерельної води в найближчій оазі і померти. Але коли напився досхочу, знову з’являються сили та надія і подорож продовжується. Книги трохи подібні до цих оазисів, бувають із джерельною, а то і цілющою водою, а бувають просто примарливими міражами, але і в цьому їхня чарівність, адже за кожною книжкою стоїть людська праця. (Це стосовно цінності книжок і читання). Щодо вражень та впливів книго-читання, то на кожному етапі життя були свої книги. В юності, Даніель Дефо із своїм Робінзоном, Джонатан Свіфт із своїм Гулівером, трохи пізніше Міхаїл Лєрмонтов із своїм Печоріним, Роберт Мерль із своєю піратсько-драматичною сагою на Острові, Вінсенте Бласко Ібаньєс із своїми матадорами, тореадорами, доннами та дуеньями палаючими, коханням, ненавистю, жагою помсти, розчаруванням, розкаянням та покутою. Всіх тут не згадаєш і не перечислиш. Кожна нова книжка – це трохи відкриття, або своєрідне «мікро-одкровення». Потім, після прочитання, себе опановуєш розумінням, що це просто витвори фантазії та свідомості звичайних смертних людей. Такими відкриттями було багато авторів, як то Доріс Лессінг, Джон Фаулз, Умберто Еко, Олдос Хакслі. Із не художніх авторів це: Луцилій Сенека, Насім Таліб, Ідрис Шах, Артур Шопенгауер, Мішель Монтень, Ніколо Макіавелі та інші творці нестандартної думки. Звичайно ж, завжди із превеликим задоволенням читаю новинки від твоїх тата і мами. Ну і ще – маю надію якось пристраститися до інших вітчизняних авторів.
– Чи вабила Вас військова служба? Ви з охотою йшли до війська чи з необхідності відбути «почесний обов’язок»? Коли Ви дізналися, що Вас відправляють на війну?
– В дитинстві вистругував дерев’яні стрельби, шаблі та мечі. Начитався про Спартака і уявляв себе гладіатором та борцем за визволення людства із римського рабства. Роман цей написав італієць, здається, Рафаело Джованьйолі було його звати, а комуністична влада невеликими порціями його видавала для своїх рабів, то в порівнянні із римськими рабами здавалося, що ми живемо в раю, комуністичному правда, але інших раїв ми не знали. Коли трохи підріс, то почув від старших хлопців, що якщо на медкомісії у воєнкоматі признають калічкою, то в армію не візьмуть, хіба в стройбат. Тому було трохи страшнувато, коли вперше везли в райцентр на призивну комісію. Але обійшлося, отже повістку отримав як належить, батьки зробили випровадини (в той час була така традиція на селі, одна із сільських колективних розваг, окрім хрестин, весіль та похорон). Родичі, друзі, хлопці, дівчата: застілля з музикою і танцями, а на наступний день на призивний пункт, потім в область, потім пересильний пункт у Володимирі-Волинському, там нам стройбатівці, які приходили до нас виклянчувати цигарки, здали нам страшну військову таємницю, мовляв осінні призови з цього місця попадають в Афганістан, весняні в Європу, а осінні стовідсотково, точно туди. Якось особливо вірити в це не хотілося, але втікати, тим більше, не думалося, тому через два тижні я вже був в столиці Туркменістану, Ашхабаді, літаком зі Львова, а на наступну добу в містечку Іолотань, що в серці пустелі Каракум, нас зустрічала учбова військова частина із червоним транспарантом над КПП. На транспаранті білим по красному було начертане пророче гасло: «СЛАВА ВОИНАМ ИНТЕРНАЦИОНАЛИСТАМ». Коли проходив через КПП, то подумав, що може дасть біг, славою все обійдеться, слава молодому хлопцеві не завадить, але щоб без вічної пам’яті. Звісно, що радості і захвату від великої честі захищати южниє рубєжі родіни нашєй родіни не відчувалося, як не намагався над цим медитувати.
– Якщо відсторонитися від війни, яке враження на Вас справив Афганістан як країна? Наскільки відмінними Вам видалися культурні традиції, кліматичні умови та соціальний стан населення? Я читав, що у них там зберігся ще майже феодальний лад.
– Афганістан дивовижна і прекрасна країна. Дивовижна своїми ландшафтами – колосальні гірські масиви та безкрайні пустельні рівнини розриті ярами-річищами, бездонне небо, із неймовірною блакиттю вдень та міліонно-міліардною кількістю зірок вночі, які, здається, висять над самою головою, бери руками і складай в солдатський казанок як сувеніри на пам’ять. Екзотика людських поселень та і самі тубільці вражали свідомість та уяву поліського хлопця не менше. Перше, що зачаровує та виїдає очі при наближенні до поселень, де достатньо води – це неймовірна зелень різноманітної рослинності. Потім надходить неповторний, гірко-м’ясно-солодко-солом’яно-хлібно-кізяковий запах від диму, який в’ється над глиняними будиночками, які туляться один до одного, як змордована холодом та спекою, перелякана отара овець. А ось і самі поселяни в чудернацькому вбранні, мода на яке особливо не змінювалася останніх 3-5 тисячоліть, ну хиба-що в самих затятих модників з’явилися маринатки від європейських костюмів, до речі, коли я таке бачив, то мені завжди думалося, ось маринатку він носить, а цікаво, куди подів штани, бо замість штанів на ньому традиційний убір, древня конструкція якого являє собою відрізок тканини зшитий трубою, із отвором по середині шва, в який і влазиш, як у штани, це схоже на козацькі шаровари, мабуть, в козаків був аналогічний покрій штанів запозичений від турків. Отже враження від тубільців: з поселення виходять, деякі виїжджають на мотоциклах, бородаті козаки в шароварах, довгих сорочках поверх яких наші маринатки, поверх маринатки – «ліфчик» з набоями, на голові чалма або паколь, на ногах гумові капці-шльопанці, а в руках автомат «калашніков». Відмінність і незвичність разюча у всьому, особливо для молодого поліщука, який до того від свого села віддалявся щонайбільше на 150 кілометрів. Хоча я особисто на той час вже встиг побувати в Криму і навіть гори бачив. Культурні особливості? Релігія та її традиції. Іслам, одна із аврамічних релігій, як юдаїзм і християнство, тому в цьому сенсі ми із ними троюрідні брати, а може, навіть двоюрідні. На той час про іслам я знав трохи менше як про християнство, тобто нічого, а пізнання про християнство закінчувалися на тому, що є книга Біблія, яка складається із двох Заповітів, Старого і Нового, в старому пишеться про голих Адама і Єву, котрих через це неподобство Господь вигнав із Раю, а в Новому про Ісуса Христа, котрий був настільки довірливий і необережний, що його жиди розіп’яли на хресті. Ну і ще знав напам’ять «тченаш», бо моя мама була баптисткою і іноді в дитинстві брала нас із собою на «собраніє». Можливо, через ці мізерні духовні знання в мені завжди жило якесь внутрішнє відчуття шанобливості до людей, які молилися на маленьких килимках обабіч доріг в спеціально визначених місцях «міхрабах», до божниць із чудовою, дивовижною архітектурою із химерними написами арабською абеткою, та кладовищ із кам’яними могилами навколо цих храмів. До речі, як не дивно, але ці написи мені нагадували рідну домівку, очевидно, через розуміння того, що це цитати із святого письма, бо в нас вдома також були вишивки в рамках, вислови із Біблії оздоблені яскравими узорами та квітами. При нечастих контактах із тубільцями завжди шукав порівнянь та якихось спільних, характерних рис схожих із нашими звичаями та традиціями. І спільне між нами і ними було все те, що людину робить людиною, гостинність, ввічливість, шанобливість, самоповага та взаємоповага. Враховуючи та усвідомлюючи те, що ми були окупантами в цій країні, по суті ворогами, яких вони ненавиділи, маючи абсолютні підстави та моральне право нас холоднокровно знищувати, глибинна людяність була присутня і притаманна, як їм, так і нам в різноманітних проявах та вчинках.
– У якому регіоні країни знаходилася Ваша військова частина? До якого роду військ Вас зарахували? Які обов’язки Ви виконували за своєю військовою спеціальністю?
– В Афганістан попав після трьох місяців так-званої «учебки», де нас мали навчити воювати, але навчання обмежилося лише тим, що дали стрельнути із автомата сім чи вісім патронів. Провінція і місто, в якому знаходився мій полк має назву Герат. Географічне розташування на півночі країни. Герат – дивовижне древнє місто із декілько-тисячолітньою історією. В певний період Герат був столицею древнього Афганістану. Це місто розміщене в долині річки Герируд, яка дає життя цьому місту і незліченній кількості поселень, розміщених вздовж долини річки по обидві сторони міста на сотні кілометрів. Герат, який виник із поселення іранців-аріїв і мав стародавню назву Арея, пам’ятає правителів Ахаменідів, Саманхідів, царя Ксеркса, завойовника Олександра Македонського, якого тубільці шанобливо називають Іскандер, розказуючи про нього якісь байки так, ніби він вчора залишив їхнє місто продовживши свою військову експедицію в Індію. З Гератом пов’язані такі видатні імена як Алішер Навої, Джамі, Абу Ісмаїл Абд Аллах Ансарі. Ансарі (1006-1088) – суфійський шейх, містик-поет, філософ, громадський і політичний діяч, особистість із феноменальними здібностями, народився жив, творив і помер в Гераті.
Але повернімося до нашого героїчного минулого. Військова частина, в якій я проходив службу, мала статус 12-го Гвардійського мотострілкового полку. Цей полк був передислокований із Прибалтики в Герат в 1985 році. Розміщення полку знаходилося за 25 кілометрів південніше від міста біля бетонної траси, яка вела в глиб країни. Через дорогу, навпроти нашого полку був розміщений ще один мотострілковий полк за номером 101, який знаходився в Афганістані, мабуть, із 1980 року. Отже гвардії рядовий Мозоль в лютому 1986 року прибув в 12-полк та був зарахований в роту зв’язку на посаду радіо-телефоніста, закріплений за КШМ-123 (командно-штабна машина на базі БТР-60). А вже десь через місяць поїхав у свій перший «рейд», так ми називали бойові виїзди на території, які були підконтрольні нашому полку. І перший і подальші мої «рейди» впродовж 16-ти місяців відбувалися за участі розвідувальної роти нашого полку. Наша задача полягала в контролюванні певної частини території країни, головним чином в провінції Герат. Географічно – це куток міжкордоння Ірану та Туркменістану. Задачею нашої командно-штабної машини було внутрішнє забезпечення зв’язку розвідувальної роти, зв’язок командування роти із командуванням полку та дивізії, до якої належав наш полк. Моя особиста задача полягала в обслуговуванні та експлуатації радіоапаратури, яка знаходилася на базі нашого бронетранспортера, забезпечення якісного радіозв’язку для начальника розвідки полку, який під час «рейдів» жив у нашому БТРі.
– Вікторе Володимировичу, якими були Ваші перші відчуття? Чи мали Ви контакти з місцевим населенням? Яким було їхнє ставлення до радянських бійців, як до визволителів чи як до окупантів? Наскільки ворожим був світ, що Вас оточував?
– Коли ти молодий і все життя ще по переду, то яскравість відчуттів зашкалює на всіх рівнях. Усвідомлення того, що ти майже на іншому краю землі від свого дому, що те, що з тобою відбувається – це участь у війні, незрозумілій, але справжній війні, де смерть хоча і не часте, але звичайне явище. Де ти маєш право когось вбивати і вони мають ще більше право вбити тебе, бо вони в своїй країні, їх багато, вони природні на цій землі, а ти зайда, з іншою кров’ю, шкірою, мовою і чорт-зна з чим там ще. Але це думки і враження мене теперішнього, пропущені через призму часу, а тоді нестерпно хотілося на волю, додому. Постійно хотілося пити, їсти, спати, курити, байдикувати, щось читати, з кимсь розмовляти, слухати музику, знову спати, пити, їсти і курити. А іноді накурившись… із Олегом Харьковським, євреєм із ростовської області, волати «розпрягайтехлопціконей» та «несегаляводу». Місцеве населення знаходилося на певній відстані від нашої частини, тому контактували лише тоді, коли були на виїздах та в рейдах. Коли наша розвід-рота підходила до якогось поселення, а в поселення ми без потреби не заходили, то тубільці виходили нам назустріч, ми зупинялися, розміщували бронетехніку та інший транспорт в певному порядку, начальник розвідки із командиром роти, перекладачем і декількома бійцями їхали в гості на запрошення місцевих вождів, а в нас починалося жваве спілкування, яке в основному зводилося до бартерних економічних відносин. Шураві, так вони називали нас, що в перекладі означало совєцкій, пропонували різні речі в обмін на «чарс» (місцева назва гашишу, або маріхуани). До нашої машини слуги місцевого вождя завжди приносили гостинці, бо ми були слугами командирів-шураві, тому пригощали тільки нас. Зазвичай це був чай, льодяники, суміш різних горіхів із ізюмом-кишмиш, перепічки, іноді трохи плову. Без сумніву, все це було, чи здавалося, неймовірно смачним. Ми пригощалися, та пробували розмовляти із цими слугами. Вони в нас запитували, як у нас справи, звідкіля ми родом, чи є серед нас мусульмани, чому ми не мусульмани, чи маємо ми жінок та дітей, просили якийсь бакшиш (подарунок) і таке інше. Вони звичайно нас не сприймали як визволителів бо вони не потребували якогось визволення, до нашого пришестя вони жили мирною працею, вирощували, хліб, гашиш та опійний мак, і якось давали собі раду. Шураві їм принесли руїну та смерть, тому варто зауважити, що вони ставилися до нас набагато гуманніше ніж ми до них. Їхні воїни боролися проти нас, а мирні люди були змушені терпіти нас, мабуть, в помислах проклинаючи. Що до ворожості навколишнього світу, то надмірної ворожості якось не відчувалося, радше було постійне внутрішнє відчуття обережності, напівсвідоме розуміння того, що в чужому середовищі потрібно максимум уваги до своєї поведінки, щоб не наробити дурниць, які можуть призвести до фатальних моментів. Хоча без дурниць не обходилося, але Бог милував.
– Як швидко Ви акліматизувалися морально і фізично? Наскільки серйозним випробовуванням були обставини, до яких Ви потрапили, для Вас і Ваших побратимів? До речі, якими були відносини між солдатами різних призовів і різних національностей?
– Молодий організм та невизріла свідомість дуже швидко звикає до обставин, умов та середовища, в яке попадаєш. І той дискомфорт, який переслідував постійно, протягом двох років, він був якимсь звичним і рідним, хоча і небажаним. Молоді здорові хлопці, яких змусили стати солдатами, багато і часто жартують, кепкують та сміються із свого дискомфорту, та побутових негараздів, ніж страдають від цього. «Облом, сушняк і голодняк» – троє друзів солдата; мабуть, жоден із «афганців» не забув цього прислів’я. Морально, як я вже згадував, постійно хочеться на волю, додому, кожну мить, постійно, навіть коли спиш. Ну і ще неприязнь до начальства, патологічна якась неприязнь, майже до кожного «прапора» чи офіцера, до кожного, за мізерним виключенням. Мабуть, такі, чи приблизно такі, відчуття переживали і мої побратими. Але серед солдатів, яких система примушує служити в армії, тим більше в бойових умовах, чимало таких, які абсолютно до цього не придатні. Для таких людей – це тяжка драма, яка часто закінчується трагічно. За період мого перебування у війську було два чи три випадки самогубства, один практично в мене на очах. Відносини між людьми завжди не прості, навіть коли це кревні родичі, а іноді між кревними ще складніше, як між чужинцями. У війську це особливі стосунки, які ґрунтуються на спробах все звести до «чорного» або «білого», а молоді люди, яких у будь-якому війську 97 відсотків, не здатні розуміти, що як «чорне» так і «біле» в кожного має свої унікальні і неповторні відтінки. Тому на цьому ґрунті часті бійки, сварки, вияснення стосунків, формування в окремі угрупування за різними признаками: географічним, етнічним, віковим, статусним, військово-спеціальним. І вже в самій групі знаходиш собі друзів, приятелів та однодумців. Тому ворогували, билися, мирилися, браталися, ділилися, оборонялися, нападали, захищалися, обманювали, хитрили, звинувачували, викривали, сварилися, знову билися, після чого одразу мирилися, браталися, клялися, присягалися і т. д. і т. п. І знову, і наново.
– Ви згадували Олександра Македонського, він був великим воїном-полководцем. А чи був у Вас ідеал рядового воїна? Адже саме силами, вмінням, ціною здоров’я і навіть життя рядових солдатів втілюються задуми полководців. Недавно я читав фрагмент спогадів Дуайта Ейзенхауера про свої контакти із маршалом Жуковим. Американський генерал був шокований жорстоким нелюдяним ставленням радянської воєнної системи до власної «живої сили», яку цінували і берегли менше, ніж, скажімо, військову техніку. Під час Афганської війни «звички» високих радянських командирів змінилися на краще чи зоставалися такими ж кровожерними?
– Дмитре, чудове запитання. Очевидно, що цей фрагмент спогадів Ейзенхауера ми читали одночасно. Ці спогади лише підтвердили мої уявні здогади, як саме відбувався цей «вєлікій подвіх савєцкага народа». Російська імперія ніколи не переймалася кількістю жертв на костях яких, її зводили мерзотники різних мастей та статусів, як то: князі, царі, цариці, імператори, імператриці, комуністичні вожді, ген-секи та президенти. Звичайно, і нас командири заставляли шанобливо ставитися до «завоєваній наших атцов і дєдов» і бережливо ставитися до всіх технічних засобів, які були в розпорядженні радянських вояків. Хоча, на справді, їх ніхто особливо не беріг, хіба окрім озброєння, бо якщо втратити, скажімо, автомат, то можна було загриміти під трибунал, зрештою, це правильно, бо ж у бойових умовах набої та власне озброєння бійця – це найцінніші речі, які дають можливість виживання. Щодо кровожерності командирів радянської армії, то я особисто не відчував якогось надмірного садизму чи жорстокості, все було в межах норми, але і надмірної доброзичливості не було також. Принциповий сенс та призначення солдата, це потенційна необхідність вміти вбивати, та готовність бути вбитим. Можливо, в інших арміях існує якесь особливе ставлення та піклування щодо «гарматного м’яса», в радянському ж війську це ставлення та піклування обмежувалося необхідними для фізіологічного виживання умовами; дах та постіль – щоб трохи поспати, одяг – щоб не замерзнути, їжа – щоб не вмерти від голоду, гігієна – щоб не заїли воші та не допікали інфекції, замполіт – щоб забезпечувати психологічне напруження причетності до великих звершень радянського народу. Ось той набір від держави, за який ти маєш бути готовим в будь-який час із почуттям виконаного обов’язку та вдячності комуністичній партії здохнути, як віддана господарю собака. Хоча тепер це все трохи пафосно звучить, бо ж тоді, коли тобі біля двадцяти, то твої помисли, думки та мрії линуть в напрямку якоїсь юної чарівної особи протилежної статі, яка десь там, далеко-далеко в поліському селі, чи волинському місті. Тому, такі речі, як «красноє знамя», «сєрп і молот», любов до «родіни-матєрі», на щастя, тебе зовсім не збуджують і не зваблюють, хіба, якщо ти якийсь дебіл або комсомольський активіст. Тому звичками командирів – було компостувати нам мізки, нашою задачею було – триматися подалі від їхнього благосного впливу, і це формувало якийсь баланс між «долгом перед родіной» та здоровим глуздом.
– Якими були Ваші солдатські побутові умови? Ви жили в казармах чи в наметах? Чи була у Вас їдальня, лазня та інші побутові зручності?
– Як я вже згадував, наш 12-й гвардійський полк передислокувався із Прибалтики в Афганістан взимку 1985 року, тому полковий табір складався із технічного парку, де було зосереджено транспорт, бронетехніку та важке озброєння, як то гармати, танки, самохідні артилерійські установки тощо. Особовий склад полку, тобто люди – були розміщені в наметах, які заплановано рядами, та розбито на певні бойові підрозділи, як то батальйони, роти взводи: танковий батальйон, артилерійський батальйон, рота матеріального забезпечення, розвідувальна рота, рота зв’язку, та інші. Для командирського складу було побудовано «модуль» – продовгуватий каркасний будинок із фанерних щитів, який якось одного дня згорів за 15 хвилин, після чого командири також переселилися в намети. Штаб полку зосереджувався в такому ж модулі, як і офіцерський гуртожиток, але на відміну від останнього не згорів, можливо, через те, що тут офіцерам строго заборонялося пити горілку та курити, на відміну від гуртожитку, який, якщо вірити злим язикам, саме тому і спалахнув, як сірникове пуделко. Їдальня наша складалася із двох частин: ПХД – «пункт хазяйствєнного довольствія» та майданчика на якому були розміщені намети для прийому їжі. В цих наметах стояли столи, за якими ми їли, після отримання їжі на ПХД. Їжа готувалася в похідних кухнях, це такі агрегати на колесах, а подавалася в солдатські казанки. Кожен боєць із харчового начиння мав баклажку, кружку, ложку та казанка. Перша страва наливалася в казанок, друга клалася в кришку від казанка, чай в кружку, дві-три скибки хліба декілька грудочок цукру, та грудочка масла, здається, 30 грамів. На загал їжа була доволі поживна та смачна і в достатніх кількостях, але для офіцерів готували якісніше. Раз на місяць ми отримували цигарки, здається 15 пачок. Цигарки були без фільтру, пересушені та ядучі, відомих на той час в 40-й армії брендів, таких як «Охотнічіє», «Памір», «Гуцульскіє» і «Пріма». Той хто не курив, отримував певну кількість рафінованого цукру, щось біля кілограма, якщо мені не зраджує пам’ять. Бо я курив, і іноді не тільки цигарки… Лазня також знаходилася в наметах, біля яких стояли спеціальні похідні агрегати-лазні, які гріли воду, вода подавалася по трубі до спеціальної трапецієвидної конструкції, звареної із металевих труб, в яких були просвердлені цівки, через які тонкими струмінчиками вода текла на буйні голови «защітніков отєчєства». Господарське мило, нарізане кубічними шматочками можна було взяти в передбаннику, якщо не запасся неймовірно-запашним «трофейним» із афганського «дукану-магазину». Тут в передбаннику знаходитися дерев’яні скрині із змінною спідньою білизною, шкарпетки, труси, майки влітку, «портянки-онучі», кальсони, сорочки взимку. Але ми цією білизною не користувалися, бо в ній кишіли речові воші, ці воші на тілі не приживалися, але кусалися як скажені пси. Тому ми старалися дістати та мати власну зміну білизни, яку при помивці, або на передодні прали, сушили, ретельно прасували, особливо в районі швів, бо саме там мешкала ця героїчна живність, древня, як людська цивілізація. Загалом побутові умови були доволі стерпні.
– Недавно, за програмою української літератури ми вивчали оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм», цей твір дає зрозуміти, що радянська література про війну вимагала від кожного громадянина бути героєм. Це називалось військово-патріотичним вихованням. Чи зачепила Вас ця ідеологічна машина: Ви прагнули стати героєм чи керувалися здоровим глуздом та інстинктом самозбереження?
– Будь-яке державне утворення із будь-якими намірами, навіть найбільш гуманістичними або ліберальними, послуговується якоюсь таки ідеологією. Кожна ж ідеологія, навіть найпримітивніша не може обходитися без пропаганди, бо пропаганда – це пальне для ідеології, як реклама для бізнесу. Готовність віддати життя за ідеї, нав’язані державою, пропагувалася у всі часи та у всіх державах, від найдревніших до сучасних. Людина, з точки зору держави, завжди розцінювалася, як елемент для експлуатації. Художня література завжди виконує роль відданої, продажної «служниці» в системі державної пропаганди, особливо в тоталітарних державах. Творчість Довженка не виключення. Висвітлення героїзму та громадянської жертовності в художніх творах про війну певною мірою формує світогляд «гарматного м’яса» та різного роду спекуляцій на тему військово-патріотичного виховання. Чи зачепила ця «машина» мене? Мабуть, так, але зовсім не значною мірою, бо ніколи особливо не відчував жаги та потреби до подвигів, за ради отєчєства, хоча книжки із героїчними воєнними сюжетами читав залюбки. Пригадався такий старий анекдот: «Куди зібрався? На війну! Навіщо? Та вб’ю одного-двох! А якщо тебе вб’ють? Мене? А мене за що?» Завжди згадуючи цей анекдот, думаю, що цей войовничий персонаж перед тим, як іти на війну начитався героїчних книжок із псевдо-патріотичними сюжетами. Пропаганда радянської системи яскраво відображена в цьому анекдоті, але стосується не тільки радянського періоду, це філософія завойовництва, якою керується «російська імперія» і до сьогоднішнього дня. СРСР – це одна із сторінок існування держави під назвою Росія. Зрештою, всі завойовницькі держави послуговуються такою філософією. Людина ж, яка попала між ротори цієї ідеологічної машини, щоб вижити, має керуватися та послуговуватися в першу чергу інстинктом самозбереження, здоровим глуздом, хитрістю і обманом, інакше роль героя і «вічна пам’ять» тобі уготована. В мені, очевидно, всі ці речі самозбереження брали верх над комунізмом, інтернаціоналізмом, патріотизмом, героїзмом та іншими ідеологічно-пропагандистським божевіллям. До речі, недавно мені попалася до рук книжка споминів політв’язня, яку написав Юрій Мозіль (Федорів). Захалявна книжка, видана в Торонто в 1959 році назва якої «На Вронках», описує спогади святого отця родом із Станіславівщини, який в тридцяті роки був ув’язнений польською владою за його політичну діяльність, та перебував у в’язниці, містечка Вронки, що на північному заході Польщі. В цих спогадах автор розказує про неоднозначність та складність націоналістичних поглядів українських політичних в’язнів, які боролися проти польського уряду, мріяли про власну державу, наповнюючи свої мрії різними ідеологічними та патріотичними сенсами, які часто межували, а то і заходили далеко за межі здорового глузду. До будь-яких ідеологій, як політичних, так і релігійних необхідно ставитися обережно, виважено, критично, скептично, саркастично, цинічно, бо ідеологія – це ідеальний інструмент для спекуляцій і маніпуляцій, в руках мерзотників різних мастей, що прикриваються різними знаменами та символами.
– Чи брали Ви участь в активних бойових діях? І які в зв’язку з цим виникали у Вас відчуття? Я читав, що в солдат бувають різні види страху: хтось боїться заздалегідь; в одних страх панічний, інші його контролюють, а ще інші поводяться безстрашно через невіру в те, що можуть загинути. Якщо Ви знали страх, то яким він був?
– Як я вже згадував, головним моїм завданням було забезпечувати зв’язок для командирів бойових підрозділів, які обслуговувала наша радіостанція. Майже півтора роки виконували бойові задачі в рамках розвідувальної роти. Ми вирушали кожного вівторка за межі полку, поверталися в п’ятницю, іноді в суботу. А у вівторок знову в «рейд». За весь цей період пригод нашою полковою розвід-ротою, зброя була задіяна лише одного разу, але і тут обійшлося без людських жертв для обох сторін. Зауважу, що в цьому головну роль зіграв наш начальник розвідки, майор Пігальов, який не пропустив жодного виїзду і ділив з нами всю тяжкість польового побуту та бойових задач. Майор був вихованцем суворовського училища, це означає, звичку до військової праці з дитинства. Такі офіцери були адекватними, майор також. Якось він сказав, як для того часу, то дуже відверто: «Я в гробу бачив цю війну, тих хто нас сюди прислав і тих кого ми тут маємо захищати. Своїм обов’язком вважаю лише те, щоб ми всі повернулися до своїх матерів живими і не ушкодженими!» Мабуть, в цьому полягає героїзм справжнього воїна. Звичайно, за період перебування в Афганістані я був учасником десь п’яти епізодів, які могли закінчитися фатально, втому числі і для мене особисто. Складно описати, що таке страх смерті, бо в кожного, мабуть, індивідуальні відчуття. В мене, наскільки залишилося в пам’яті, то це були якісь відчуття ейфорії, захвату. В свідомості із швидкістю світла пролітають думки і запитання: чи буде боляче, чи довго буде боліти, чи зникне свідомість, чи є душа яка залишиться, чи завезуть труп батькам для похорону, зрештою, чи можна якось врятуватися від смерті, що робити, чи втікати, бігти, лежати, чи попаду в руки душманам, чи будуть бити, чи вб’ють. Мабуть, якась така каша варилася в тогочасній переляканій голові з і ще не зовсім стійкою свідомістю та психікою юного «защітнічка». Загалом, було страшно, а невіри в те, що не вб’ють не було, дяку-богу. Така невіра, думаю, це психічна патологія, протилежність інстинкту виживання, одному із базових інстинктів людської натури. Думаю, якщо ти не віриш, що тебе вб’ють, то тебе точно вб’ють, але це вже втратить сенс для всіх тих, кому було важливе твоє життя. І не залишиться жодного сенсу твого перебування в цьому світі, лише оберемок костей і трохи пам’яті в свідомості тих, хто тебе любив.
– Чи вплинула Афганська війна на ваше подальше життя? Якщо так, то, яким чином – позитивно чи негативно? І взагалі, чи навчила Вас чогось армія, чи це були втрачені роки?
– Вважаю, що будь-які події, які трапляються з нами так чи інакше впливають на наше подальше життя. Перебування в Афганістані впродовж двох років, очевидно мало якийсь вплив на формування мого світогляду, адже це – довготривале перебування в інших ландшафтно-природно-кліматичних умовах, перебування в умовах обмеженого комфорту та свободи, та серед людей, які по неволі опинилися в таких самих умовах, будучи висмикнутими із різних національних республік Радянського Союзу. Отже, приходилося находу пристосовуватися, здобувати навики спілкування із іншими характерами, захищати себе від спроб інших індивідів маніпулювати, управляти, домінувати над твоєю особистістю. Тому приходилося битися, миритися, домовлятися, вступати в зговори, шукати приятелів, і все таке інше, властиве людям, особливо молодим, у всі віки, серед будь-яких народів. Поза сумнівом, такий життєвий досвід і навики виживання не залишилися забутими та непридатними в подальшому житті після служби в армії. Не можу сказати, що це негативно відобразилося на мені та моєму подальшому житті, бо, думаю, що кожен здобутий життєвий досвід вносить певний конструктив в подальше життя. Інша справа, що оточуючі твій життєвий досвід можуть сприймати, переживати та оцінювати суб’єктивно-негативно, коли це буде суперечити їхнім інтересам. Чи навчила чогось армія? Звичайно навчила: користуватися зброєю та тех-засобами, дотримуватися особистої гігієни, говорити та мовчати, битися та миритися, добувати та економити їжу та воду, чекати та терпіти, поважати людей та любити життя. Думаю цей неповний список вартий того, щоб не вважати, що це були даремно потрачені роки життя. Звичайно, за цей період не будучи в армії, можна було навчитися чогось іншого, скажімо грати на віолончелі, чи губній гармошці і потім успішно виступати на корпоративах, але це із-за умови, що хтось, якимсь чином, примусив би тебе до цього. До речі, губну гармошку мені подарувала одна моя чудова подруга Яна, мабуть, більше як три роки тому. Але вивчив я лише з п’ять простеньких мотивів, бо ж ніхто не примушує вчитися. Іноді, коли згадую ті роки та події, які виринають в пам’яті, здається, що це було не зі мною, або ж, можливо, це якась моя фантазія чи сон. Спогади приходять не часто, бо якось не маю звички поринати в минуле. Бо ж минулого вже нема, майбутнього ще нема, тому серед цих двох ілюзій є ілюзія реальності, яку називаємо зараз. А зараз, поринаючи в спогади, відчуваю, радість та приємність сили та енергії своєї юності та молодості. Чудові були деньки, дідько б їх забрав!
– Коли Ви повернулися до цивільного і мирного життя, якими були ваші амбіції, а відповідно – і плани?
– Повернення до мирного цивільного життя було певною мірою несподіванкою, адже в самому кінці строку виникла велика загроза загриміти до дисциплінарного батальйону (це як військова тюрма, але набагато гірше, так, принаймні, нас лякали) ще як мінімум на років два. Причиною такого «зальоту» було святкування дня народження котрогось із бійців. Ця пригода сталася перед самим моїм «дембельом», десь за два чи три дні до відправки в Союз. Святкування днів народження на нашій гірській точці, де я закінчував свою службу, увінчувалося поїданням пельменів, які ми самі ліпили з фаршовою начинкою із яловичої тушонки, та випиванням великої кількості браги. Брага! Ця божественна амброзія радянського солдата готувалася заздалегідь із цукрового сиропу, виготовленого із зекономленого цукру, та перебродженого на дріжджах. В нас на точці, на перевалі, де я служив останні півроку, брага подавалася до святкового столу в необмеженій кількості, а одного разу навіть варили самогон, чудовий самогон із цукру, який заздалегідь економили всією мінометною батареєю. Два бійці-землячки, сержант Лазоренко із Сумщини – командир танка «потопельника», та рядовий Мозоль із Волині – снайпер ефіру полкової роти зв’язку, ці два віддані шанувальники української патріотичної пісні, прийняли непомірну кількість цієї совєцької «амброзії», після чого навіщось ввімкнули радіостанцію на радіохвилі штабу рідного полку і в дуеті виконали патріотичну пісню рідною та солов’їною. Цю гарну пісню мене раніше навчив боєць Василь Левицький, достойний нащадок, славних своїх предків десь із Івано-Франківської Гуцульщини. Ким були Василеві предки невідомо, але толк в піснях знали і чадо навчили. Всіх слів не пам’ятаю, але приспів звучав так: «А ми бандерівці, ми хлопці дружнії, ми України вірнії сини». Варто зауважити, що на вулиці закінчувався 1987 рік, до сконання СРСР було ще три роки, прояви націоналізму, особливо українського, буржуазного та в будь-якій іншій формі каралися згідно закону та по всій його пролетарській строгості. А можливо, вже на той час і не так все було строго, бо ж перестройка, гласность, мішлєніє, Горбачов, Раїса Максімовна, журнал Аганьок, Віталій Коротіч, Іосіф Бродскій, Аліксандр Салжєніцин, Архіпелаг ГУЛАГ, але все ще «Слава КПСС» і красноє знамья і заваєванія актября. Майор Нагаєв, начальник «особого відділу», здається, чеченець за походженням, мене відпустив після трьохгодинного допиту, який міг закінчитися не тільки «дисбатом», але попередньо каліцтвом, бо замісник начальника Нагаєва, велетенського зросту кацап’юра-капітан, закотивши рукави гімнастерки-експерименталки та волячі очі, налиті кров’ю пролєтарського нєгодованія і жовчю класовой нєнавісті (тобто не сильного бодуна), декілька разів поривався «пагаваріть па душам». Думаю, що якби ця «розмова», це зіткнення двох парадигм та поглядів на концепцію «міра ва всєм мірє» відбулася б, то мою душу прийшлося б витягувати з того світу, щоб було що відправляти в дисциплінарний батальйон. Майор Нагаєв заступався за мене зо три рази, а потім визвірився на капітана і вигнав його із намету де проходив допит. Що його спонукало на такий благородний вчинок, я не знаю, можливо, любов до Києва, де він служив перед Афганом, можливо, моя стійкість та щиро-нахабна брехня, мовляв не було такого і все тут, а, можливо, звичайна людська жалість та небажання паскудити життя молодому йолопу, але швидше всього – все в комплексі. І мені повезло, він на моїх очах порвав якийсь протокол, який перед тим заставляв мене прочитати та підписати, і віддав мені військовий квиток і, супроводжуючи матом, вигнав мене з намету, наказавши негайно бігти в штаб, в стойову часть і поновитися в списку на відправку. І в той же день після прощання із соратниками, короткого скандалу із нашим ротним, п’янючим в дрободан, капітаном Куртуковим, який звинувачував мене в тому, що він через таких, як я мерзотників і бєньдєровцев втратив віру в людство та світле майбутнє комунізму, після чого ми все ж таки обнялися, капітан навіть сплакнув і ми також попрощалися. Після проходження штабних бюрократичних процедур звільнення в запас, двох обшуків на предмет заборонених речей, які можна було заховати в одязі та взутті, подорожі на бронетранспортерах через рідний перевал до Шинданду та півторагодинного перельоту до Ташкенту, я продовжив подорож в напрямку Радянської України, на Полісся, додому. Ця дорога сповнена деяких із випивками та мордо-боєм, пригод, зайняла декілька днів, точно не пам’ятаю, три чи п’ять. По поверненню в рідні тенети, якихось особливих амбіцій не мав, бо і так почувався добре та цілком щасливо. Ще в Афгані був у мене друг Сергій Сіліч, чудовий товариш, білорус за походженням. В нас були плани після служби їхати в Калінінград, на Балтійське море, та вступити в морехідне училище, але плани обірвалися, через загибель друга Сергія ще в афганістані. Без нього я чомусь не поїхав в Калінінград. Отже, трохи погуляв, повідпочивав, та й поїхав до Луцька. Пішов учнем токаря на приладобудівний завод, працював та потроху готувався до вступу в педінститут на історичний факультет.
– За своєю першою освітою Ви – вчитель історії? Що спонукало Ваш вибір? Вас цікавила історія як наука чи вабила педагогіка? Чи довелося Вам попрацювати в школі?
– В школі мені довелося трохи попрацювати в ролі піонервожатого, як я вже згадував. Мені це подобалося, бо я вже закінчив 10 класів і, здавалося, був цілком дорослим, а восьмикласниці в Криничненській восьмирічці були напрочуд хорошими і також вважали себе дорослими. Позаяк хлопців в цьому восьмому класі було лише двоє, а решта – десь із десяток дівчат, то конкурентне середовище було більше ніж сприятливе, по правді, воно було відсутнє. Але і сама школа, і педколектив, і директор, Микола Георгійович Миронюк, мій земляк і до тепер приятель, які були чудовими педагогами і прекрасними людьми, всі гарно до мене ставилися. Із вчителем трудового навчання Миколою Гайдучиком ми були гарними друзями, до речі, його молодший брат Іван на той час служив в Афгані. А вчителька фізики і «залізна леді» Раїса Павлівна одного разу назвала мене зятьком, признаюся були на те причини, хоч і безвинні. Старша донька фізички, восьмикласниця Тетяна, була і красива, і розумна, і талановита, і працьовита; і між нами була взаємна та непідробна симпатія, якою ми ділилися із юнацьким запалом та наївністю. Село Криничне та його тубільці також іноді виринають в приємних спогадах юності. Мені там було добре, бо мене там всі любили. А ще – на весь Маневицький район серед всіх піонерських вожатих було лише двоє хлопців, я і Сашко Романік із Прилісного, котрий на той час вже повернувся із Афганської війни та готувався до вступу в Харківський юридичний інститут. Коли я якось потрапив на районну комсомольську конференцію, на яку з’їхалися піонерські вожді, вірніше сказати вождички, із всіх шкіл району, то це виглядало як якийсь комсомольський рай, в якому замість гурій – юні, квітучо-усміхнено-рум’яні комсомолочки. А серед цього квітника, що розмістився в партері кінотеатру я і Сашко – два світлих воїни «інтернаціоналісти», один із яких, тобто я, ще не здогадувався про ту «високу честь», яка його чекає – отримати можливість віддати своє юно-рожево-блакитне життя в догоду кремлівських доходяг, розбитих паралічами та маразмами комуністичних вождів-ідіотів.
Історія ж вабила з дитинства. В мене досі збереглася книжка «Стародавній Рим», видана в 1952 році в Харкові, в ній ще містяться цитати із праць «вождя» Йосипа Джугашвілі, більш відомого під партійним поганялом Сталін. Так от, цю книжку мені дав почитати один мій сільський товариш Сашко. Сам же Сашко цю книгу знав напам’ять, бо ми її штудіювали за коровами, тому я якось так її йому і не повернув – самому була треба. Прості оповідання із цього видання в яких розповідаються події від часів Ромула і Рема і до Діоклетіана зачаровують мене і до нині. Отже книжку Сашкові не повернув, а він, мабуть, про неї забув, тому потрібно було якось реабілітуватися. Не певен, що саме ця книга спонукала до вибору предмету історії, але, мабуть, якийсь таки поштовх був. Привабливість до цього предмету радше був як до науки, але інститут був педагогічний, тому уявлялося, що по закінченні вузу, піду працювати до середньої школи, можливо, навіть десь в межах Луцька. Думалося, що трохи попрацюю на педагогічній ниві, вступлю до аспірантури, напишу та захищу наукову працю, яка зробить переворот, якщо не в історичній науці, то хоч в якійсь із допоміжних історичних дисциплін, скажімо в археології чи там в якійсь геральдиці або нумізматиці. Ну а тоді… Само собою прийдуть і будуть просити очолити якусь кафедру, а згодом можливо навіть факультет. Але за освітою не випало працювати жодного дня. Велика держава СРСР розсипалася на очах за лічені дні. На всіх євразійських просторах від Чопа до Владивостока розпочала свою тріумфальну ходу ринкова економіка, а в Луцьку на той час почав розвиватися «варшавський ринок», тому і я інтенсивно почав занурюватися в ринкову стихію, яка захоплювала уяву та фантазії одного із останніх «совкових поколінь». Яскравість і багатогранність життя лише наростала та зваблювала безмежними можливостями та захоплюючими перспективами.
– Отже, учителювати Ви не пішли. А як відбувся Ваш перехід від професії токаря до посади менеджера? Чи відіграв у цьому якусь роль, згаданий Вами «варшавський ринок»?
– Після повернення із армії моя програма-мінімум вимагала декількох засадничих речей; перше – негайна втеча із рідного села, бо в селі треба фізично працювати і скучно жити; друге – знайти свою нішу та засоби існування в місті; третє – отримати вищу освіту, яка могла б якимось чином впливати на подальше моє життя та якусь перспективу соціального та громадянського росту. Така програма, звичайно, в моїй голові сформувалася радше інстинктивно та інтуїтивно, а не в процесі глибоких філософських роздумів про сенс буття в межах Всесвіту, та складних розрахунків на основі теорії систем і системного аналізу. Тому, замість токаря-револьверника могла бути будь-яка інша із існуючих професій тогочасного Луцька, яка могла давати зарплату більше 150-ти рублів місячно. Хочу зауважити, що токар з мене був нікудишній, бо тут потрібний неабиякий досвід і навики, щоб швидко та якісно виконувати ці функції, а заробітна плата залежала від виробітку, чим більше виготовив деталей, тим більше отримав грошей. Тому я швидко зорієнтувався в фінансовій ситуації і швиденько переметнувся у відділ комплектації та кооперації на посаду вантажника-експедитора, це понизило мій робітничий статус, але збільшило мою заробітну платню десь до 250 рублів місячно та можливість іноді їздити у відрядження в інші міста. Легендарна «Варшавка» з’явилася в той час, коли радянська економіка переживала верхню точку свого колапсу. «Варшавка» – цей «грандіозний університет ринкової економіки», ця «містечково-пафосна академія суспільно-кримінальних відносин», ця «школа міжнародних відносин та дипломатії» (назва «варшавський ринок» виникла через навалу до Луцька польських торговців і торговок, які перші почали привозити із Польщі одяг, взуття, жувачки та печиво турецького виробництва для продажі та обміну на спирт, горілку, сигарети, та ті нещасно-примітивні рештки радянської побутової техніки та металевого посуду). Цей суспільно-політично-економічно-освітній конгломерат, під назвою «варшавка», дав путівки, як в життя, так і на небо безлічі посполитих міста Луцька. Одні вибирали шлях торгового підприємництва, інші шлях «совкових робін-гудів та донів-карлеонів», перші торгували, другі паразитували на тваринному страху перших, між ними знаходився тонкий та розмитий прошарок «радянської міліції», яка шугала перших і «кришувала» других і цей симбіоз зваблював тих, хто ще був осторонь цих процесів. Приваблювали швидкі і не малі гроші та можливість не виживати, а якось таки жити. Ця зваба не оминула і мене, і це було поштовхом, який зіштовхнув мене із можливого педагогічного шляху та вивів на манівці ринкових відносин, де треба було вибирати, або ти працюєш на себе і платиш паразитам, які тебе обложили, як то рекетири, менти, податківці, пожежники, санітари і ще бозна-яка там нечисть, або ідеш в менеджери, освоюєш свої функціональні обов’язки, сумлінно їх виконуєш і за це тобі платить той, хто платить і всій вищезазначеній решті паразитів, а за сумлінність просуває тебе по кар’єрних щаблях, звісно із певною доплатою, а якщо виявляє, що і ти паразит, то виставляє тебе на вулицю. Я вибрав манівці менеджера через любов до читання, мріяння та фантазування. На початку дев’яностих мені попала до рук книжка американського економіста Філіпа Котлєра, «Основи маркетингу». В ній розказувалося, як там в них, в тих Америках; менеджмент, маркетинг, реклама, виробництво, збут, споживання, обслуговування, і кругом гроші, гроші, гроші. Я ж думав, що незабаром все буде так і в нас, тому вирішив, нехай дядьки, які вже навчилися заробляти і розподіляти зароблене між паразитами цим і займаються, а я буду допомагати їм заробляти, то може і мені щось перепаде, трохи більше, як решті. Цей вибір не був абсолютно свідомим, тому не скажу чи єдино правильним або не правильним.
– Ви зробили кар’єру, піднявшись по службовій драбині від рядового менеджера до директора. На скільки тернистим був цей шлях? Що, окрім зарплати, мотивувало Вас? Чи доводилося Вам заради здобутків чимось жертвувати?
– Я скажу відверто, не вважаю, що цей шлях від менеджера до директора, це якесь неймовірне досягнення із неймовірними стражданнями, потом, кров’ю та ходінням по головах, як іноді прийнято пафосно вважати, думати та розказувати. Поза сумнівом, мабуть, іноді було не легко щось заставити себе навчитися, зрозуміти, зробити, прийняти там якесь рішення, але назагал, зараз я не пригадую якихось надто тернистих моментів на цьому шляху, хіба, можливо, я не викладався на повну силу. Тому, думаю, що це під силу кожному, хто має хоч якісь бажання, отримувати більше, амбіції розширювати світоглядні горизонти, прагнення пізнавати цей світ в його різноманітних проявах та фарбах. Окрім зарплати для мене найбільшою мотивацією очевидно була ще більша зарплата, бо ж для найманого працівника це, якщо не єдина, то найбільше суттєва мотивація добре виконувати свою роботу, отримувати визнання роботодавця та просуватися вгору кар’єрної драбини. Деякі розумники філософствують на такі теми як: «гроші не головне», «визнання керівництвом», «мікроклімат в трудовому колективі», «корпоративний дух», «задоволення від досягнень та перемог» і така інша мотиваційна муть. Всі ці речі повинні мати місце в бізнес-процесах будь-яких галузей людської діяльності, але вони починають пенькатися, як мильні бульби, одразу, як тільки починає зменшуватися кількість грошових знаків, виділених на оплату праці найманих працівників, які по своїй суті є новітніми рабами, яких назвали найманими працівниками, щоб ними можна було простіше та дешевше управляти. Різниця між древніми рабами і сучасними в тому, що древні раби чітко розуміли, що вони невільні і їм, мабуть, не було нагальної потреби надмірно лестити своїм господарям. Втім, великий Ціцерон, свого часу, зазначив: «Pecunia nervus bellis» (гроші, нерви, війни), а бізнес – це така ж війна, можливо, менше кривава, але така ж підступна, брехлива, улеслива, зваблива, зрадлива, жорстока, ненажерлива і т. п. Чи приходилося чимось жертвувати заради здобутків? Так! Вважаю, що кожен із людей протягом свого життя і діяльності, для того, щоб досягнути якихось там міфічних, омріяних, затьмарюючих розум успіхів, приносить надзвичайну жертву, ціна якої неймовірно висока. Ця жертва, це час, який нам виділено на перебування в цьому світі. Час – ресурс, який не відновлюється, тому мало хто може скласти йому адекватну ціну. Але зазвичай люди розпоряджуються цим ресурсом, як банальний марнотратник спадком своїх заможних предків, ніби життя попереду, як мінімум триватиме Вічність, але ж тут, хлоп і вічко скриньки закрилося. Були, мабуть, і інші якісь жертви, але вони знову ж таки пов’язані з часом: час не проведений із сім’єю, із батьками, із друзями, час не використаний на подорожі, на змістовний якийсь відпочинок, на якісь цікаві міроприємства та події, час на сон, на молитву, на роздуми, на здобуття якихось потрібних знань і таке інше. Але, мабуть, для багатьох ці жертви більш-менш очевидні і не дуже болючі. Жертвувати ж людьми, тобто їхнім життям, для досягнення моїх скромних здобутків, дяку-богу, не приходилося.
– Мені цікаво, хист до керівництва був у Вас із народження чи Ви розвивали його поступово? Коли ви зрозуміли, що менеджмент – Ваше покликання?
– Не знаю, чи були управлінські здібності від народження, бо перші спогади дитинства припадають десь на четвертий рік після приходу в цей милий світ, то в той рожевий період якихось особливих здібностей не відчував. Але моя тітка Зинька, яка мене дуже любила, часто згадувала, як я збирав біля школи дітей, возсідав на будівельному козлі і розказував дітям якісь байки, можливо, то були перші спроби якогось прото-менеджменту, а може акторства. До речі, добрий менеджер має володіти акторськими здібностями, щоб маніпулювати підлеглими за допомогою емоцій. Хоча якогось особливого прагнення кимось управляти в мене ніколи не було, радше постійне прагнення уникнути управління і маніпуляцій із сторони інших людей, постійне прагнення свободи, наскільки це можливо, живучи в соціумі. Спеціально я нічого не розвивав, просто підчитував якусь літературу, те з прочитаного, що лишалося в пам’яті іноді саме-собою використовувалося на практиці. Можу порадити декілька книжок для практикуючих лідерство, це: «Психологія Лідера» Антоніо Менегеті, «Государ», «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» Нікколо Макіавеллі, «Мистецтво Стратегії» Сунь-цзи, «Закони влади» Роберта Гріна – літератури є маса, але треба остерігатися відвертого, мотиваційного мотлоху про позитивне мислення і всяку таку тупу фігню. Отже, якось так все розвивалося в мені саме собою, розвивався світ і я в ньому якось так трохи розвивався і доророзвинувся трохи, а міг би і більше, але не прикладав надмірних зусиль, добре це чи ні не знаю, і ніхто не знає. Божественному Сократу приписують вислів: «Ліпше – ворог доброго», тому, так як склалося, так і добре. Дмитре, тобі буде здаватися дивним, але ніколи не вважав, що моє покликання це менеджмент. Взагалі я не відчуваю в собі якогось особливого покликання, там написати симфонію, роман, полотно, керувати океанічним лайнером, чи міжнародною корпорацією, але все, що приходилося робити і чим займатися протягом життя, старався робити якісно, інше питання наскільки це виходило. Особисто, думаю, що виходило добре. Можливо, в цьому, в таких буденних речах і полягає моє покликання та місія. Всі не можуть бути Ганібалами, Цезарями, Наполеонами, Мао Цзедунами, бо інакше палат в психлікарнях не напасешся. Однак у всіх цих процесах на шляху до успіхів відіграють важливу роль наші вчителі та наставники. Із великою вдячністю і теплотою в серці згадую свого такого наставника, Олега Леонідовича Шандара, засновника компанії «Нова Лінія», піонера українського роздрібного ринку будівельно-господарських товарів, та системи DIY (зроби сам) в Україні. Він перший в Україні підняв цей ринок, побудувавши національну мережу із 18-ти супермаркетів будівельних матеріалів. Це людина та особистість дивовижної вдачі, цікавої долі, неймовірної сили волі та сміливості. Він без перебільшення може бути прикладом для бізнесменів, та людей духу, яких не калічить терен і не засліплюють зорі. Вдячний долі, що дала можливість пліч-опліч працювати із цим чоловіком. Олег Шандар – із тих, що здатні змінювати світ, а таких небагато.
– Як Ви оцінюєте теперішню ситуацію у сфері Вашої діяльності? Хотілося б знати, чи, на Ваш погляд, існує перспектива для мого покоління, молоді, яка поки що тільки готується присвятити себе цьому бізнесу?
– Тепер я в нормальній, стабільній ситуації, але мандрую далі. Мабуть, здивуєшся, Дмитре, але я не люблю працювати, пробував іноді, але мені не подобається, тому завжди вибирав роботу, яку можна перетворити в життєдіяльність. Робота стає життєдіяльністю, коли те, що ти робиш органічно переплітається із твоїм життям, наповнює його змістами та сенсами, та приносить задоволення наявність результату. Зараз займаюся проектом, який пов’язаний із торгівлею. Свій досвід і знання в цій галузі втілюю в цьому проекті та далі розвиваюся, вникаючи в ті нові виклики та пропозиції, які диктує сучасне життя і це наповнює сенсом і моє перебування в цьому світі. Якось бачив фільм про американського легендарного співака початку ХХ-го століття Френка Сінатру. Так от, в цьому фільмі про його дивовижне життя я почув фразу, яка була улюбленою фразою Сінатри. Френк любив повторювати, що все краще ще попереду. І ось закінчується фільм, і показують місце де похований цей видатний оптиміст, а на надмогильній плиті напис, Френк Сінатра, і все таке, але вражає епітафія розміщена у верхній частині плитки: «THE BEST IS YET TO COME», (НАЙКРАЩЕ ЩЕ ПОПЕРЕДУ). Тому, вперед – до нових звершень. До речі, не найгірша епітафія… Які перспективи для молоді та вашого покоління? Чудові перспективи! Чим більша варіативність можливостей, тим прекрасніші та привабливіші перспективи. В теперішньому бурхливому світі, в світі комунікацій, технології яких ще тридцять років тому були за гранню фантастики, молодь має безмежні можливості знайти та реалізувати себе в будь-якій мислимій і немислимій галузі, в будь-якому куточку нашої планети, а незабаром, можливо, і за її межами. Тому молодь має чудові перспективи, бо назагал кожне наступне покоління в цілому якісніше за своїх батьків. Але важливо для молоді не піддатися під впливи різного роду мракобісся, як то: псевдо-релігія, псевдо-патріотизм, псевдо-політика, псевдо-мораль, псевдо-мистецтво, псевдо-етика, псевдо-естетика, псевдо-філософія, псевдо-знання, псевдо-наука й інші прояви темної сторони людської натури та її свідомості. Як від цього рятуватися? Думаю, кожне покоління на шляху до прогресу долає виклики, які виникають перед ними, завдяки тому, що спираються на плечі попередніх титанів людської думки та дії. Ваше, Дмитре, покоління не виключення в сенсі цивілізаційних викликів на шляху до подальшого прогресу формування та реалізації вашого майбутнього. Переконаний, не буває втрачених поколінь!
На завершення нашого інтерв’ю, хочу подякувати тобі, Дмитре, за те, що долучив мене до цього чудового творчого процесу. Занурив мене в світлі спогади мого минулого чудового життя. Сам я спеціально ніколи не поринаю в спогади, бо це якось нудно і не хочеться на це тратити часу, але із чудовим співрозмовником такі спогади приносять не аби яку радість і задоволення. Дякую, Дмитре! Дуже цікаво і приємно було спілкуватися з тобою. Сподіваюся, що і надалі долучатимеш мене до своїх майбутніх творчих задумів і проектів.
Запитував Дмитро Слапчук.
Червень 2018 р.
На кольоровому фото В. Мозоль із кобзарем Василем Нечепою, народним артистом України, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка.
Довідка.
Віктор Володимирович Мозоль народився 13 серпня 1967 року в селі Красноволя Маневицького району, Волинської області, в сім’ї колгоспників. 1984 року закінчив Красновільську середню школу та був прийнятий на роботу, на посаду старшого піонервожатого Криничненської восьмирічної школи, села Криничного, що в Маневицькому районі. З 1985 по 1987-й роки проходив службу в Радянській Армії на території Афганістану. У 5 шиндандтській дивізії, 12 гвардійському полку, роті зв’язку. Рядовий запасу. Нагороджений медалями України, СРСР і Афганістану. Після війська продовжив трудову діяльність на ВО «Електротермометрія» м. Луцька на посадах вантажника експедитора та токаря (1988-1994). У подальшому працював: 1994-1998 – ПП «Медікал» м. Київ, менеджером із збуту; 1998-2006 – в компанії «Торговий Дім Каскад», м. Луцьк, на посаді керівника відділу гуртової торгівлі; 2006-2007 – в компанії ДП «Універсал», м.Луцьк, на посаді директора дочірнього підприємства; 2007 – в компанії АТ «Квіза-трейд», (мережа супермаркетів «Велика Кишеня», на посадах заступника управляючого в м. Ужгороді та м. Івано-Франківську; 2007-2015 – в групі компаній АТ «Нова Лінія» та «Епіцентр К» на посаді директора-розпорядника торгівельного центру, регіонального директора, директора комерційного. На сьогодні займається власними проектами. Закінчив Волинський Національний Університет ім. Лесі Українки, історичний факультет за спеціальністю вчитель історії (1990 -1995) та
Міжрегіональну Академію Управління Персоналом (м. Київ), факультет управління персоналом, за спеціальністю управління персоналом та трудовими ресурсами (2002 – 2005).
Проживає в м. Луцьку. Одружений, виховав сина.
.
