“Завершення Великодня настає аж тоді, як наші прохання й славлення крізь стогни і стогони існувань радісним смутком торкнуться духів предків…”

Аби на твоє серце сідали бджоли й гикалось щастям, а твоя одна-
єдина парувала вас з вічністю й ліпила до пари, щоб не з’їли
татари, щоб кожного Великодня співалось-примовлялось:
„Вишита хусточка на всі штири кінці – кого вірно люблю, стелю
під колінці”, а місячної ночі – „Ріж мою душу вареником до
подушки!”
●
Завершення Великодня настає аж тоді, як наші прохання й
славлення крізь стогни і стогони існувань радісним смутком
торкнуться духів предків у світло-рахманний Великдень. Укри ж
не вмирають! Й човники шкаралупок із великодніх крашанок
пливуть сонячною дорогою в духовний вирій – від села до села, й
в інші діаспори, аж до Індії, чи деінде, скажімо, від Ромоданова
до земель, даних Рамою бозна коли для окультурення. Ласкаво-
рахманна й духовно безсмертна рідня духів тулить нащадків й
благословляє на життя вічне!
●
Цьогоріч на Великдень знову гостив у сестри Світлани на вулиці
Польовій в Копичинцях. Запалили свічку на могилі дружини
племінника Андрія й з шваґром Іваном поїхали на Осівецькі
гроби. В Поливаний понеділок Копичинський священник тричі
облив мене водою з голови до ніг та з ніг до голови, і я знову
піднявсь на дусі. Поїхали в Хоростків. Мій середульший брат
Іван був надзвичайно чулою та чутливою людиною й вже 13
років, як покоїться на місцевому цвинтарі. Помолився за Іванову
душу – сентиментальну й вразливу. Було стисне сльози в кулак й
жартує. Не забуду, як ми разом з сестрою та братовою
сплакались, прощаючись перед його відходом. У племінника
Володимира вітали гостей із Жабинців – я пожартував, що
сотворення світу почалось саме тут: згадаймо казку про Царівну-
жабу – а Володева дружина звідси родом!
●
Родителі шанували, але й побоювались мого ідеалізму. Коли я
наїджав зі Львова додому, тато й мама, навіть якщо перед тим
сварились, негайно переставали, бо знали, що я їх сприймаю, як
одне ціле й не можу ділити надвоє.

На ставочку гуси, а в озері рибки –
Скажи мені, дівчинонько, чи Львова не видко?
Падає листочок, листок зелененький –
В мене на ґорґошах дитяче серденько.
●
Не надивуюсь випробуванню світлом! Якщо в темряві люди
навіть гуртуються, збившись в баранячовівчу купу під Божим
розп’яттям, то світле Воскресіння людському єству взріти годі,
але все одно тішаться, як діти, сприймаючи на віру бажане
одкровення, й хоч нема вже того радіння й віри, що здатна
творити нове людство, випробовують нас не найгірші: гірші
спокушають! Випробовують нас відносно кращі – тому й
вслухайся!
●
Один із неперебутніх творчих законів – не відкладати. Й не
грітись біля творчого вогню, а самому горіти. Думку розвивати з
моменту її народження, а не по досягненні повноліття. Й
водночас підхоплюй на льоту все, що влетіло в душу! Розмови –
якщо це не підкоп чи плітки, дають відчути об’ємність й
драматургію. Інформація, навіть, якщо це навіть цілком
сформовані сюжети чи анекдоти лишають блідий, ледь не
пунктирний слід й стираються пам’яттю. Але факти-ілюстрації, й
ще більше факти-відкриття не набриднуть ніколи, бо
супроводжують Істину в мандрівках серця, шлях пізнання, віхи
поступу. Внутрішнього ока, наскрізного бачення, ясновидіння –
бояться. Воно ж всевидяше! Але недовисловлене – просто не
існує.

Богдан Чепурко.

15.03.1976 р.