«Поверніть те, що було!»
Хтось вивів білою фарбою на сірому паркані…
А що повернути?
Що було?
Кохання!
А таки було, було… Хоч сама собі зізнається. Для інших – ніколи! То таємниця! Її і його… Тільки він усе зіпсував. Наче ото пройшовся у брудному взутті по щойно вимитій долівці. І зробив це навмисне. Наче їй на зло. А чи вона на таке заслужила? Та вона усе віддала, аби тільки він був… Невдячний! І праглось підібрати якесь міцненьке словечко. Втрималась, бо усі ті негарні слова – від лукавого.
Господи, як вона поспішала на побачення! Чомусь дівчата, які виростали без батька, люблять, аби хлопці, оті потенційні наречені, притискали їх міцно-міцно до своїх грудей. А Дмитро наче знав про це. То вже згодом вона з’ясує, що хлопець з досвідом і тямить, що має робити. Бувало, як обніме, як притисне.
-Задушиш!
І вдає, що злиться. А у самої очі – блим-блим… Подобається!
Її Дмитрик! Рідний! Єдиний! Найдорожчий…
-Не задушу, а кохатиму!
-Усе життя? Так?! Кохатимеш!?
-Так, моє сонечко!
А руками намагається залізти туди, куди ще жоден парубок не дотягнувся. Вона по руках його – трісь!
-Куди поліз?
-А що?
Клеїть дурня. Наче нічого йому не зрозуміло! Ох, і хитрун!
-Не зараз, Дмитрику! Не тепер! Потерпи трохи. Згодом усе матимеш! Я зберегла усе для тебе. Чуєш – зберегла! Тільки усе отримаєш після нашого вінчання.
А він наче знову не допетрує про що йдеться?
-Та яка різниця? Сьогодні, а чи завтра! Усе одно – поберемося!
Бач, який спритний! А йдеться ж про її честь.
… І не обманула! Була чистою і недоторканою! Віддала Дмитрові усе і усю себе. Здається, і душу ладна йому віддати. Та чи потрібна вона йому – чужа душа? Стривайте, яка чужа? Вони ж – одне ціле! Отож, усе порівну і навпіл! Зрештою, від чоловіка вона нічого й не вимагає. Прагнула тільки його чистоти, правдивості і вірності. Бо сама така! Бо так має бути у подружжя…
Дмитро наче не мав нічого проти. І словом, і ділами підтверджував, що має її за справжню любку, вірного друга та порадника. Вона й заспокоїлась. На підозри не існувало підстав.
А тут ще – Діанка! Дівчинка… Донечка…. Боже, як вона усе те витерпіла! І боліло дуже, і страхів наганяло… А коли Діанка почала проситися на світ, то здавалось, що не витримає того болю.
Витримала! Більше того… Тільки почула голосочок донечки – усе умить і забулося! Наче й не існувало того дискомфорту, тих кольок та штрикань. Ех, знали б люди як воно болить! Твоє тіло наче розривають на шмаття. І сказано, що у муках народжуватимуть жінки. Так воно і є насправді. Тільки ж метелик, який летить на світло, хіба переймається тим, аби не обпалити власні крила?
Діані щойно рік виповнився, а Мар’яні – двадцять один. Вона – молода мати, кохана дружина і на загал – таки приваблива та бажана. У таких випадках з подивом запитують: «І що ще йому треба? І чим це вона йому не вгодила?»
Попервах підстав до таких запитань наче не виникало. Мар’яна кохала Дмитра, Дмитро – Мар’яну… Начебто… А вони удвох та разом своє маленьке диво – Діанку.
Аж тут війна! Захурделилося, закудикало… Потяглася чорна тінь від хати до хати. Завили сирени, чорною повстю вистелилася землею тривога. А тут ще не менш тривожні розмови. Кажуть, усіх беруть на війну, відразу посилають на фронт і кидають у страшну м’ясорубку. Кажуть, війна та жорстока і немилосердна. Це ж бо протистояння зі самою Росією! Отією, куди ще вчора так охоче і дружно вирушали на заробітки. І Дмитро їздив! Аякже! Має золоті руки і усе може побудувати. Тільки покажи і заплати. Та від собачої буди до палацу!
Дмитрові загрожує мобілізація. Уже ним цікавились люди у камуфляжі. Оті, що у військкоматах просиджують та вдають з себе вояк.
А вона:
– Не пущу!
І у плач.
Як же вона без нього? А Діанка? Як? Як сирітці на світі жити? Якщо з Дмитром щось трапиться – як їм усім існувати далі?
-Не відпущу!..
Ха…ха…ха… Наївна! Дурна баба! Є закони, є приписи… А священний обов’язок? А патріотичний порив?! Чи це усе одні слова? І нічого вони не вартують?
Ні…ні… Не така вона вже й дурна. Вона відає про закони. Вона, як на те пішло – також патріот! Але ж там стріляють і убивають… І що, коли одна з тих куль візьме і влучить у її Дмитра? Га?! Добре бути патріотом, коли за те тобі ніщо не загрожує!
-Не пущу…
Але то усе емоції! А у таких ситуаціях думати і діяти слід прагматично. Вона почала шукати «виходи». Їй порадили звернутися до однієї у їхньому районі дуже високопоставленої дами. Власне, то мав зробити Дмитро. Навідатись у «білий дім», розшукати потрібний кабінет, виказати свою «біду», а далі діяти як тобі скажуть…
Віра Іванівна… Он яка вона! Доглянута… Гарно вдягнена, напахчена… І дивись, руки у неї які білі та тендітні. І «трауру» під нігтями не видно. Такі руки не копають грядки і не прополюють город . «Певно, і посуд не миє…» – подумав Дмитро.
А йому це й до вподоби. Пещені жінки завжди приваблюють як гарна забавка.
-Віро Іванівно! – стоїть, ніяковіє, переминається з ноги на ногу.
А вона уже про усе знає. Інакше б і розмови не було. Переказали посередники про потребу «порятунку цього чоловіка».
-Ви Дмитро? – перепитала для певності.
-Дмитро! – і киває головою.
-Слухайте сюди! – голос владний. Відразу видно – начальниця! – Тут така справа. Ми підготуємо папери, що начебто ваша дружина алкоголічка, наркоманка… Словом – антисоціальний тип.
-Що? Моя Мар’яна?! – і очима блим-блим…
-Та не лякайтесь ви! Кажу – то усе на папері буде. Начебто комісія таке встановила. Ви швиденько берете розлучення. Дружину позбавляють материнства, а вас визнають єдиним опікуном. У вас доня?
– Доня!
-Отож, опікун і бронь від армії. Від війни вас рятуємо!
Він не знав, що має на те казати. Стояв, м’явся, переступав з ноги на ногу.
-Що?! – і пильно дивиться на Дмитра.
-А по-іншому… Інакше себто – не можна?
-Ніяк! На папері має бути саме так. А ви живіть зі своєю дружиною як і жили…
-Ага! Треба порадитись з Мар’яною.
-Прошу дуже – радьтеся. Тільки про те, що я вам щойно сказала – не дуже розпускайтеся.
Само собою зрозуміло! Адже Віра Іванівна ризикує! І навіть дуже! І навіщо їй оте?
Навіщо?
З’ясувалось згодом.
Треба на новому обійсті Віри Іванівни вимурувати паркан. Високий такий, надійний! Звісно, матеріали – власним коштом і жодної оплати за працю.
А хіба і без того не зрозуміло, що безкоштовний сир буває… Отож! І чи не він – перший будівельник у їхньому райцентрі? Так, треба буде витратитись. Але воно того вартує! Відіб’є, компенсує збитки на чомусь іншому. Воно ж бо завше так – десь здобуваєш, а десь втрачаєш…
Дивина, але Мар’яна відразу пристала на усі умови. А він очікував, що будуть сльози, докори і просто лемент. Чи її уже хтось «підготував» до такого сценарію?
-Гаразд, якщо так треба! – стиха промовила Мар’яна. – Задля тебе, задля нас я готова бути ким завгодно – алкоголічкою, наркоманкою, проституткою.. Казна ким… Аби тільки тебе вберегти….
Усі необхідні папери були підготовлені з дивовижною оперативністю. А у тих паперах значилось, що громадянка Мар’яна Савка провадить аморальний спосіб життя. Тому, зваживши на обставини, громадянка Мар’яна Савка позбувається батьківських прав. Виховання та утримання малолітньої доньки Діани передається Дмитрові Савці, колишньому чоловікові Мар’яни. Дмитро Савка отримує повне опікунство над донькою Діаною.
Дуже швидко виріс на обійсті Віри Іванівни високий мурований цеглою та камінням паркан-огорожа. Угода є угодою… А ми ж люди ділові…
Головне, Дмитро Савка не піде на війну. Від війни його оберігають закони. І Мар’яна щаслива. Нехай вона відтепер згідно того ж законодавства – ніхто! Аморальна особа, опущена нижче нікуди… Але її Дмитрик побіля неї – живий і здоровий. Дивіться, скільки вже трун надійшло з війни у їхнє містечко! Щодня гинуть хлопці. Шкода їх. Але ж Дмитро – то ще шкодіше, бо свій.
Єдине, чим переймалась Мар’яна, аби про її «аморалівку» ніхто не довідався. Це ж ганьба яка! Сама себе осоромила! І материнських прав позбавлена. А коли щось піде не так – докажи, що усе те підставлене і фальшиве. Несправжнє – себто…
А Мар’яна не дуже уже тим й переймається. Вони живуть собі як і до «аморалівки». Дмитро поруч, а інакше вона собі і не уявляє. Не тямить, як можна існувати без Дмитра…
А однієї днини:
-Мар’яно!
Обернулась, глянула на нього. Що таке? Чому так недобре блискотять його очі? Непевність грає на його обличчю.
-Мар’яно… Отже так! – і переминається у нерішучості.
-Що, Дмитрику? Що таке? Що трапилось?
А серденько у неї в грудях – тук, тук, тук… Передчуває тривогу….
-Хочу сказати… Ну, у мене… – і затнувся.
-Кажи вже! Що там у тебе?
Тук, тук, тук…
-Я…я мав перший шлюб. Втаїв то від тебе. Там син у мене. Я туди повертаюсь…
-Що?!
Господи, що вона чує?!
-Але ти не переживай. Діанка залишається з тобою. Я ж не звір якийсь!
-Дмитре!
Німіють кінцівки, голова іде обертом.
І наче крізь туман долинають його слова:
-Дякую, що допомогла мені врятуватись від війни! Більше від тебе нічого не хочу!
Двері – грюк… Серце – тук, тук, тук…
До тями привів плач Діанки.
Юрист, гарний такий хлопець, доглянутий та охайний, у білій сорочці і з розумними очима. Він тихим голосом, підбираючи кожне слово, пояснює, що шансів виграти справу дуже обмаль.
-Ви ж бо усе підписали… Добровільно… Без примусу… Перебуваючи при повній притомності. Це он і нотаріус засвідчив. Тут усе так складно, що навіть на аліменти подати не можете. Опікун – він. Ви, даруйте – ніхто!
-Що ж мені робити?
-Чекати!
-Доки?
-До кінця війни.
Боже! Коли настане кінець тієї війни?
-Я ж його від погибелі рятувала! А, виходить, гину насправді я сама?!
-Люди різними бувають! – співчутливо зітхнув юрист.
Найважче – ночами… Море темряви. На небі – полохливі зорі і гострий серп місяця. Від того зірковий страх! Бояться зорі, аби місяць не чиркнув котрусь з них гострим свої ріжком.
Різні думки діймають. Може, піти і утопитися? Хто за нею, «алкоголічкою» та «наркоманкою» тужитиме? Піти?
У люльці подає голос Діанка. Нерозбірливий такий голос. Але вона наче чує : «Мамо, не роби цього! А як же я? На кого ти мене полишиш?»
Не йди!
Не пішла…
У серці – пече, у душі – трем. За що? Чому він так? Та за неї навіть заступитися нікому. Рідний батько десь у вічних бігах. Вона його й не пам’ятає. Ото, сподівалась, що приїде бодай на її шкільний випускний… Ага?! А очікувати допомоги більше нема звідкіля. Вітчим і мати… Вони у своєму «космосі». А що, коли спливе уся та історія з її аморальністю? І поповзуть райцентром плітки. А воно ж рано чи пізно може вилізти, наче шило з мішка. Такий невблаганний закон нашого існування. І що тоді? Як їй жити?
Їсти не хотілось. Апетит пропав разом з перспективою. Уже три дні не торкалась їжі. Байдуже…
Вітер котив небом чорні хмари. Припустився дощ – злий і немилосердний. Встала, зачинила вікно, зупинила погляд на доні, що мирно собі спала у своєму ліжечку. Ні, вона не топитиметься і не різатиме собі вени на руці. Буде вважати, що перший найважчий життєвий іспит складено.
Що далі?
У напівзабутті приходить до неї усвідомлення. Наче хтось нашіптує: «Мар’яно, зголосись на війну. Іди добровольцем. Мар’яно, чуєш…»
Скинулась… Озирнулась по кімнаті.
Господи!
А й справді…
Чому б і ні?
Мусить хтось залишатись мужчиною…
Ігор Гургула