Відразу у кількох ключових обрядах натрапляємо на те, що каша (як правило, пшенична, рідше – ячмінна) є замінником або ще одним різновидом обрядового хліба. Перше, що спадає на думку – це різдвяна кутя. І найголовнішими складниками куті є зерно (символ врожаю), мед (символ життя, живої енергії) та мак (символ предківських душ). Горіхи, калина, родзинки та інші складники є додатковими.
Це перша страва, яку споживають по ложечці за святвечірнім столом усі члени родини, а відтак господар підкидає одну ложку куті до стелі і загадує, чи добрим буде урожай. Валерій Войтович у праці «Українська міфологія» згадує, що раніше підкидали навіть не одну, а три перші ложки куті: «Першу ложку господар підкидав до стелі – «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до стелі!». Другу ложку підкидав, «щоб телята рикали так, як це зерно стрибає від землі до стелі», а третю – «щоб бджоли роїлися» [1, с.268]. Годував господар кутею і свою худібку, щоби вона добре плодилася і велася.
Різдвяна кутя
Дуже схожою за технологією приготування, але іншою за значенням є обрядова каша «кóливо» – поминальна страва, яку готують на обід за душу покійного. Порівняймо: якщо у різдвяній куті тільки один компонент має поминальне значення, то в коливі – уся страва.
Як розповіли знавці традицій села Вали Вижницького району, у них та сусідніх селах (Карапчів, Бабино) побутує обрядова похоронна страва “кóливо”. Готується вона, так, як і кутя, тільки значно густіша за консистенцією. Зверху коливо прикрашається хрестом з родзинок чи цукерок, калини. Вариться на поминальний обід після поховання та на 9, 40-й день і на всі подальші поминальні обіди. Коливо під час похорону заносять до церкви разом зі всіма обрядовими колачами, парастасами, над якими священник править відповідну службу та молитви. Після поховання відбувається поминальний обід. Починають його з благословіння їжі та поминальної молитви за покійним. Перша страва – коливо, кожен з присутніх має з’їсти хоч кілька зерен обрядової каші. Вважається, що кожне пшеничне зеренце – це гріх покійника, тож живі, споживаючи страву, відмолюють його душу: помагають, щоб швидше пустили до раю. Беруть по трошки, щоб могти відмолити. По обіді миска має залишитись порожньою – гріхи мають “розібрати”. Скуштувавши колива, п’ють трішки святої водички, а потім все те, що приготували ґазди. Остання страва, яку подають на поминальний обід – це також кутя, але вже ріденька: може бути з молочком чи на воді, все залежить від того, чи пісна днина, а чи скоромне можна вживати [2].
Коливо готують у багатьох населених пунктах Буковини і України загалом, одним із сучасних варіантів – рисове коливо.
Поминальне коливо
У багатьох селах при покійникові (ще до похорону) ставиться порізаний на шматки хліб, пересипаний цукром, це також хлібна помана, і називається вона «покýшка». Зокрема, детальний опис того, як і коли готують покушку, знаходимо у праці Петра Шекерика-Дониківа «Рік у віруваннях гуцулів». Що цікаво: у селі Кобаки Косівського району «покушку» називають «кутя» – так само, як і різдвяну обрядову кашу, а саму ж різдвяну і поминальну каші – «пшеничька». Слово «коливо» на позначення поминальної каші також побутувало, проте зараз перейшло у розряд маловідомих.
Споконвіку в українській традиційній культурі побутувала рожанична каша – спеціальна обрядова страва, яку повитуха (моша) готує для поліжниці. Згадки про це знаходимо ще у «Цвітнику» (цитуємо за В.Войтовичем): «баби каші варять на собраніє роженицям». Валерій Войтович також акцентує увагу на присутність жінки-родопомічниці у трипільській системі родинно-соціальних відносин: «Серед знахідок трипільської доби (V-III тис.до н.е.) велика кількість жіночих статуеток із дитиною на руках. Це свідчить про наявність у тодішніх хліборобсько-скотарських племен культу Богині-Матері. Культ Роду й особливо рожаниць був поширеним у давній Україні, їм приносили в жертву не тільки сир, мед, вино, а й кутю» [1, с.269].
Відтворення обрядодії «викуповування бабиної каші». В ролі моші – Марія Крушельницька-Угринчук, батьки – подружжя Василь та Альона Беженар, старший батько – Іван Петрусяк, старша матка – Іванна Олещук
(центр культури Буковини, 2018). Автор фото Ігор Молоткін
В честь повитухи відбувалася і спеціальна обрядова частина хрестин: «бабина каша». Оскільки повитуха була головною гостею на хрестинах і першою родичкою після батьків дитині (так зване «набуте родичання»), вона приходила на свято зі спеціальною обрядовою стравою – кашею на меду. Хрещені батьки дитини під керівництвом старшого батька мали викупити у повитухи кашу, вона ж жартівливо торгувалася, провокуючи їх якнайбільше розкошелитися. Коли торг завершено, старший батько (як правило, найбільшу суму на викупів мав заплатити саме він) урочисто розбивав горщик з кашею, перед тим обгорнувши його чистою хусткою, платиною, а відтак тричі стукнувши його об край столу, і рідні батьки разом із хресними по ложечці куштували кашу. Черепки ж від розбитої посудини забирав собі кожен хрещений і тримав за образами, це було таким собі негласним нагадуванням для всіх кумів, що у них росте хрещеник чи хрещениця і про дитину потрібно піклуватися.
І горщик, і каша в цьому є символічними ритуальними складовими обряду, оскільки мають свої самостійні значення. Так, каша (зерно) уособлює чоловічу здатність продовжувати рід, давати нове життя. Горщик ще уособлює жіноче лоно, котре є першим вмістилищем нового життя (дитини). А тому розбивання горщика – символічне відтворення самого процесу пологів.
Повитуха також виготовляла спеціальну мотанку, яка уособлювала немовля, і з двома жінками підходила до кумів і обрядовою піснею закликала викупити мотанку, «дати на ляльку». Поступово мошу замінила кухарка. В рівнинних районах Буковини поширеним є такий варіант приспівування до обдаровування:
Наш Іванко робити не може,
Гой нанашку-нанашку,
Розтворяйте бріфташку.
У бріфташці є гроші
На постоли хороші.
На черевики жаворові,
Наш нанашко гоноровий.
Наш нанашко гоноровий,
А нанашка пишна.
А нанашка така файна,
Як мука пшенишна [3].
Як бачимо, алегоричним є і «хлібне порівняння», де спочатку повитуху, а відтак – матку порівнюють із борошном.
Обрядова каша коливо побутує і в обряді на викликання дощу «ховання ляльки». Так, у селі Шебутинці Сокирянського району на сам обряд, який відтворює похоронну процесію, готують і коливо з хрестиком посередині. Коли діти «поховають» ляльку на готарі (тобто на межі двох сіл), вони повертаються з коливом і кого застануть у полі за роботою – пригощають кашею. Людина, якій дісталася така помана, шанобливо хреститься, куштує кашу і каже: «Бережи, Боже, нашу земличку і урожай». У цьому обряді (плювіальному, що має на меті вплив на явища природи) нашарувалися власне християнські та дохристиянські елементи поминального обряду, оскільки «ховання ляльки» сягає ще фракійських часів.
Коливо у обряді «ховання ляльки». Село Шебутинці Сокирянського району, 2017 рік. Фото авторки статті
Всім відомою є і дитяча пісенька-закличка:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику
У новому горщику,
Винесу на дуба,
Покличу голуба.
Голуб буде пити,
Дощик буде лити.
Поки голуб прилетить,
То голубка відлетить.
Тобі каша, а нам борщ,
Щоб ішов густенький дощ!
Чому дощ у пісні «годують»? Ця пісня, як і загальновідома «Подоляночка», яка впала без води і її присутні «оживляють» свідчення того, що деякі мантичні обряди перейшли у дитячі ігри, втративши всій ритуальний компонент. До слова, обряд «ховання ляльки» у багатьох селах Буковини і Бессарабії уже також лише дитяча гра, значення якої трактувати не беруться. А значення, до речі, дуже благородне: людина, зобразивши собі подібну людину у вигляді абстрактної ляльки, хоронить її і просить божество змилуватися і послати землі дощ, аби не загинув урожай. Змінювалися духовні світогляди, але сам факт молитви залишався незмінним.
Хліб і каша.. Якщо уявити собі усю технологічну складність приготування хліба, то ми розуміємо: ота давня людина на світанку цивілізації, зібравши перший врожай і розтерши зерна камінь до каменя, приготувала таки кашу. А хліб печений був уже відтак – коли зʼявилася піч, коли «приручений» вогонь витворив атмосферу затишного дому. Але каша – це також хліб. Вона тримала людину на світі і вела її крок за кроком до пізнання. Пізнання світу, себе, значень і смислів. І тоді людина, віддавши першість поваги тим стихіям, завдяки яким живе (вогонь, повітря, вода,земля), піднесла на пантеон сакральності і хліб, який навчилася створювати. Каша це, боханець, перепічка а чи пишний калач – він святий.
Іванна Олещук – завідувачка науково-методичного кабінету
дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,
кандидатка філологічних наук,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»
ДЖЕРЕЛА:
1. Войтович Валерій. Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2005. – 663 с.
2. Записано методисткою Вижницького РБНТД Проскуріною-Ватаманюк Анною Віталіївною від Вірсти (Риб’юк) Фрозини Михайлівни (1962 р.н.) Гаврилюк Людмили Василівни (1969 р.н.), та Осташек Минодори Василівни 1964 р.н. з с.Вали Карапчівської сільської ради Вашківської ОТГ Вижницького р-ну.
3. Кожолянко Г.К. Духовна культура українців Буковини – Чернівці: Прут, 2007. – 404 c.: