«Чорні хлопці», або опришки, з’явилися в околицях Карпат задовго до народження Олекси Довбуша. Не зникли вони й після його смерті. Але в пам’яті народу залишився романтичний образ невловимого, безстрашного і справедливого ватажка Олекси Довбуша.
Проте якою б романтичною не здавалася нам сьогодні діяльність опришків, їх самоназва — чорні хлопці — багато про що говорить. «Чорний», себто позасуспільний, позасоціальний, позбавлений права повернутися, бо колись під тиском обставин порушив усталений порядок такою мірою, що назавжди втратив можливість повернення.
Юридичні документи приховують справжні причини нерозважливого кроку Олекси Довбуша, бо жодні суспільні інституції не зацікавлені в розкритті справжніх причин того, що примусило законослухняну, але норовисту людину переступити межу, протиставивши себе закону та соціуму.
Чому це сталося? Чому два з половиною століття тому Олекса Довбуш почав грабувати й вбивати панів та економів? Що стало тією межею, після якої людина не бачила іншого виходу, як спершу стати на дорогу помсти, а згодом просто грабувати, що в переважній більшості випадків аж ніяк не пов’язано зі справедливістю.
Універсальні відповіді краще даються письменникам, які більше вірять відчуттям та емоціям від події, аніж факту, у переважній більшості випадків перебреханому писарем на користь влади. Щодо Олекси Довбуша, то цілком ймовірно, що для тридцять із чимось літнього мужчини вирішальною стала спроба (більш ймовірно, що реальний факт) панського економа зґвалтувати його дружину. Олекса вбиває ґвалтівника і назавжди йде в гори, назустріч неминучій і скорій смерті. Цю версію опосередковано підтверджено ще й тим, що в судових книгах того часу існує згадка, що поміж опришків справді була дружина їх ватажка. За однією з версій, ця жінка була блаженна.
А тепер спробуймо уявити собі, як мужчина, коли він не втратив самоповаги й не змирився з правом сильного на будь-яке свавілля, має реагувати на факт ґвалту економом дружини (доволі поширений на Західній Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст)?
Безконтрольна влада розбещує будь-кого. Особливо малоосвічених і фізично сильних чоловіків, які з гри випадку здобули владу контролювати збирання податків чи яку іншу посаду. Як тут не скористатися службовим становищем у власних цілях?
Економ і скористався, очевидно, далеко не вперше, не врахувавши, що рано чи пізно наруга карається.
Олекса ж, який підняв руку на законного представника влади, мусив тікати, бо не мав жодної довіри до справедливого розгляду справи в суді. Так Довбуш за одну мить став злочинцем. Красивим злочинцем. Як згадував у 1850-му 120-річний Шімон, житель села Велике Жаб’є, ватажок опришків був «високим, плечистим, темно-волосим, краснолицим, рухливим, мав усміхнене обличчя, проникливе око, дзвінкий голос».
Олекса Довбуш справді хотів встановлювати справедливість і допомагати людям. Але якими б добрими не були його наміри, життя поза суспільством руйнує людську психіку, бо вбивство залишається вбивством навіть тоді, коли ніби виправдовується високими ідеалами. Не минули без наслідків убивства та грабунки й для Олекси Довбуша.
Вже весною 1739 р. у печеніженській корчмі він свариться з братом Іваном. Сварка закінчується кривавою сутичкою. Якою була причина — невідомо, але один із опришків загинув. Засліплений гнівом Іван вихопив топірець і щосили вдарив брата по нозі.
Так назавжди розійшлися шляхи братів, а Олекса до кінця життя припадав на одну ногу. «Та й на ніжку налягає, // Топірцем ся підпирає», — співалося про нього.
Ця сутичка — закономірна, бо не може неконтрольована суспільними законами людина довгий час залишатися справедливою: зброя, сила, безконтрольність і людська жага до багатства та грошей рано чи пізно зроблять свою справу. Не врятуватися навіть тоді, коли людина виявиться настільки сильною, щоб втриматися від спокус. Прагнення справедливості та намови інших обов’язкового «допоможуть» оступитися. Щось подібне сталося і з Олексою, котрого «втравила» в пригоду мати покійної дружини Степана Дзвінчука, якій той не повернув віно після смерті її доньки, а мусив це зробити за звичаєвим правом.
Олекса вирішив з’ясувати обставини і загинув… Правдоподібно не був певен, що правда на його боці, бо залишив Дзвінчука живим, а сам із товаришами пішов із хати…
Семен Попелюх
Післямова. Ватажок опришків Олекси Довбуш народився в селі Печеніжині в 1700 році. Перші згадки про загін Довбуша з’являються в документах 1738 р.
Загін Довбуша налічував 30-50 опришків.
Чорногора та довколишні ліси — головна база загону. Загін Довбуша діяв у Прикарпатті, Закарпатті та на Буковині.
Сім років шляхті не вдавалося схопити провідника опришків, який щоразу вислизав від переслідувачів. 23 серпня 1745 р. із двома товаришами Довбуш прийшов у Космач, аби з’ясувати, чи відповідають правді чутки, що Степан Дзвінчук нахваляється його вбити, як то наговорила Довбушеві колишня Дзвінчукова теща, ображена, що після смерті її дочки Дзвінчук не повернув віно.
«…вибрались ми всі три до Космача до Стефана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук не хотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері та став їх підважувати. Ми оба, я і його сестрінок, стояли при дверях. Ватаг відважив трохи двері та почав тиснутися до дверей: Але саме тоді вистрілив у нього Дзвінчук і вцілив у плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його в село в корчму… а самі пішли вліс» (Василь Баюрак, побратим Довбуша)
Ім’ям Довбуша названа гора в Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі. Про Довбуша складено народну пісню «Ой попід гай зелененький…», написано роман В.Тужицького «Опришки» та балет А.Кос-Анатольського «Хустка Довбуша», знято кінофільм «Олекса Довбуш».
Ватажок опришків Олекси Довбуш народився в селі Печеніжині в 1700 році. Перші згадки про загін Довбуша з’являються в документах 1738 р.
Загін Довбуша налічував 30-50 опришків.
Чорногора та довколишні ліси — головна база загону. Загін Довбуша діяв у Прикарпатті, Закарпатті та на Буковині.
Сім років шляхті не вдавалося схопити провідника опришків, який щоразу вислизав від переслідувачів. 23 серпня 1745 р. із двома товаришами Довбуш прийшов у Космач, аби з’ясувати, чи відповідають правді чутки, що Степан Дзвінчук нахваляється його вбити, як то наговорила Довбушеві колишня Дзвінчукова теща, ображена, що після смерті її дочки Дзвінчук не повернув віно.
«…вибрались ми всі три до Космача до Стефана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук не хотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері та став їх підважувати. Ми оба, я і його сестрінок, стояли при дверях. Ватаг відважив трохи двері та почав тиснутися до дверей: Але саме тоді вистрілив у нього Дзвінчук і вцілив у плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його в село в корчму… а самі пішли вліс» (Василь Баюрак, побратим Довбуша)
Ім’ям Довбуша названа гора в Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі. Про Довбуша складено народну пісню «Ой попід гай зелененький…», написано роман В.Тужицького «Опришки» та балет А.Кос-Анатольського «Хустка Довбуша», знято кінофільм «Олекса Довбуш».