Світло слова, література загалом завжди мала і має позитивне виховне значення. Вона облагороднює людину, ошляхетнює її спосіб життя і мислення.
Це добре розуміли у місті над Серетом ще на зорі української незалежності члени товариства шанувальників української мови «Просвіта» імені Тараса Шевченка відділу народної освіти Чортківського райвиконкому, асоціація вчителів української мови, методичний кабінет райво, коли у 1992 році заснували у Чорткові літературно-мистецький часопис «Провесінь» (самвидав).
В анотації видання читаємо: «Дорогі краяни! Шановні колеги! Вже від довшого часу відчувається потреба підручної книжечки, що в ній у сконденсованій формі можна було б знайти інформацію про наші свята, традиції, звичаї, народні таланти, про історичну, літературно-мистецьку палітру рідного краю. Перший номер літературно-мистецького часопису «Провесінь» репрезентує літературні терени Чортківщини, зокрема визнаних і малознаних авторів поетичних рядків. Сподіваємось, що часопис стане добрим порадником у становленні національної школи з питань культурного відродження. Будемо щиро вдячні всім за поради, підтримку, допомогу у випусках наступних номерів часопису «Провесінь».
Цей часопис, що надрукований на газетному папері у Заліщицькій районній друкарні у 1992 році, має тільки 36 сторінок (редактор і упорядник Любов Гречин; відповідальний за випуск Микола Олійничук). У «Провесні» представлені твори уродженців Чортківщини: Степана Сапеляка, Анатолія Гарматюка, Теодозії Зарівної, Василя Махна, Олександри Гінди, Марії Потикевич-Заболотної, Любов Шегери-Гонтар, Лесі Швагли.
Ми (йдеться про коло моїх приятелів) достеменно не знаємо скільки вийшло номерів чортківського «Провесня», але підозріваємо, що це був чи не перший і останній випуск оцього літературно-мистецького видання.
Думається, правда, сьогодні про інше: жили ще не так давно у нашому місті, одразу після проголошення української незалежності, люди, які переймалися проблемами мови, культури, мистецтва, краєзнавства, літератури… А після них – справдешніх патріотів і романтиків, у середині дев’яностих, до керма влади, ніби за помахом «відьмацької палиці», почали приходили усілякі трутні і неуки, переважно, так здається, з поближніх і подальших сіл району, яким до «дної ями» було/ставало високе мистецтво, культура, духовність. Через це, мабуть, сьогодні Чортків і залишився без своєї друкарні, місцевого телебачення і радіомовлення, кінотеатру, книгарні, виставкового залу… і тих «без та без» годі й перелічити… Аж проситься написати: «залишився Чортків без клепки, мабуть, назовсім».
Запитаєте ви – гості нашого «чортограда»: а куди дивляться «післямайданівська» влада, церковники, громадські активісти? Куди дивиться місцева «Просвіта»? Відповімо із сарказмом: «не малюють наразі нічого, а лишень моляться і очікують кінця світу». А чортківська «Просвіта», здається, існує лише на папері. Я, наприклад, не пам’ятаю, щоб ця «поважна» установа вже у новітні часи самостійно організувала ув місті якусь резонансну просвітницьку акцію. Дивно, але факт залишається фактом, вже зо кілька (?) років тому міська влада передала місцевій «Просвіті» у довічне користування колишній дім офіцерів. Гроші на ремонт цього приміщення, пригадую, збирали усією громадою, навіть один із кандидатів у народні депутати свого часу, здається це був Володимир Бедраківський, пожертвував на цю доброчинну справу чималі кошти. «Золота Пектораль», можу запевнити, теж не стояла осторонь цієї, так здавалось тоді, високої мети – долучитися до розудови культурно-мистецького центру. Але в результаті і цей добрий задум зійшов на пси: «Просвіта» одразу почала здавати (і до цих пір здає) це комунальне приміщення в оренду приватному підприємцеві, який, за визначенням жителя Чорткова Андрія Базалінского, є «колектором церковних речей». «Духовна реліквія, пише він, непогамомний А. Б., як свята річ взагалі обезцінилася в очах сучасників. Підтвердженням є наявність у Чорткові колектора церковних речей (в приміщенні колишнього офіцерського клубу) – святі ікони, фігури, хрести і всякі інші реліквії, що там опинилися, стали предметами торгу. У який спосіб вони туди потрапляють? Замість відповіді зяє духовна прірва, де вочевидь, і причини меморіальних деформацій слід шукати».
І куди дивляться правоохоронні органи? Мабуть, налізає на голову тільки одна відповідь: у «пишну сідницю» якогось столичного урядника. Ось з таким багажем ми ідемо до Європи. Смішно і грішно водночас.
Володимир Погорецький