Тимчак М.М. Крила на вітрі: вибрані твори. – Рівне : Видавець О. Зень., 2016. – 160 с.
Коли почали читати цю книгу, то подумалося про таке. Автор належить до покоління, яке заявавило про себе у літературі ще в другій половині 70-их-80-их р.р. минулого століття. Поет належить до часу, який позначений цікавими дебютами Павла Гірника, Миколи Пшеничного, Івана Іова, Григорія Лютого, Михайла Левицького, Анатолія Ненцинського… Саме творчість цих письменників опинилася на задвірках, хоч заслуговує на найвищу похвалу. Їхній доробок невдовзі будемо заново відкривати завдяки абераціям немилостивого до красного письменства часу.
Якщо таке станеться, то, безумовно, дійде черга й до Миколи Тимчака, який у ту пору увійшов у літературу збіркою віршів «Співаниця». Ще до її появи за рукопис книги його рекомендували до письменницької Спілки. (Таке явище є неймовірним й у наші часи. А що вже казати про епоху тоталітаризму?).
Цю заувагу, звісно, вважаємо істотною. Та не тільки це змушує нас взятися за перо. Якщо мати на увазі поезію 80-их, то тоді побутував поділ на сповідальників і «метафористів». Миколу Тимчака за цією шкалою скоріше відносили до перших, хоч багатьом він запам’ятався і непересічними метафорами на кшталт: «пощерблений голос», «стерплі струни», «пережменили суглинок»… Нині творчість дубнівчанина Миколи знову опинилася між двома вогнями. Традиціоналіст? Постмодерніст? Не впевнені, що відразу можна відповісти. Коли говорити, що його твори живить народна джерелиця, як і на початках творчості, то він належить до перших. Але образні слівця на зразок «чорнолелечо», «душа птиці», «губи ковили» (попри ледь вловиму традиційність сприйнять) натякають на осучасненість мовлення. Чи не варто говорити про органічність балансування між двома течіями?
Напевно, дещо традиційним виглядає і поділ поезії на громадянську, філософську, пейзажну та інтимну. Тим паче, що у випадку з віршами Миколи Тимчака ці мотиви часто-густо злиті воєдино. Але вважаємо за доцільне розставити саме такі акценти, бо тільки такі наголоси дають змогу усвідомити весь сенс творчості.
Що ж маємо за громадянськістю мотивів? Непросте запитання. Навряд чи дасть відповідь сухий перелік темарію. Тому й наголосимо на зболеності відчуттів у передачі мелодій рідності: «а під серцем – тернове горе нелегкої твоєї долі», «і ти не висмоктував груди вже вмерлої мами у хижому голоді, що підкрадався до тебе», «нам потрібен духовний посох, як Мойсеїв костур в пустелі». Згодні, звісно, що чогось надзвичайного у цих рядках немає. Але цитуємо їх як вияв зболеності душі. І ще фіксуємо перегуки громадянської непроминальності з доробками Павла Гірника, Валерія Герасимчука. Цікавим (принаймні, так гадаємо) є ставлення до слова. Вже у вірші «Кажуть, що дикі самітники – чорні лелеки», який відкриває книгу, натрапляємо на рядок: «тремко пишу свої вірші, наче листи до мами». Здається, що все тут зрозуміло і не потребує коментарів. Але поетичний рядок порушує й іншу тему. Він є свідченням благовійного ставлення до батьків, що не є так характерно для російської, польської чи чеської поезії. (Розуміємо, що дехто захоче вловити тут якісь мотиви вищості, але не бачимо й елементарної логіки у тому, аби по-своєму забарвити національну ознаку).
Спробуємо проілюструвати це з допомогою однієї цитати. «Маленькі мама коло мене поруч». Це рядок з вірша «Рубаю сад». Хіба він не є свідченням того, що дуже живучою у свідомості поколінь є ота галицька манера пошанування батьків. Згодні, зрозуміло, що на Волині вона в силу історичних обставин не була такою поширеною. Але… Микола Тимчак є уродженцем села Велика Березовиця біля Тернополя, який багато років мешкає у місті Дубно на Рівненщині. І немає нічого незвичайного у тому, що зберігає пам’ять поколінь на генному рівні і намагається через версифікаторство зберегти її, роблячи це невимушено й органічно.
Думаємо і про те, що тут доречною є тема докорів за яничарство. Грізні інвективи. Є підстави так думати. Але поряд з гостротою маємо і глибоку ліричність, пропущену через жорна болю: «з чужих кочовищ незагнуздані ордища пруть, напоєна кров’ю розпроклята їхня дорога», «як тобі дніти, вовчище, помежи людьми». Принагідно скажемо й про те, що не може не тішити зростання кількості віршів про героїку АТО. Але водночас зауважуємо і таке. Нерідко за справжні плоди версифікації намагаються видати вірші подібні та римовані «паротяги тоталітарних часів, котрі й тоді висміювали і літературні критики, і прості шанувальники поетичної словесності. Чи не час уже зараз з усією відвертістю говорити про це? Вже хоча б тому, що засилля незугарного римоплетення смертельно ранить справжність, яку бачимо у віршах «Козацький дозір» і «Юні солдатики рани бинтують». Ці твори, до речі, – відгук на тему сучасності. Але вони є такими різними. Якщо перший пронизаний почуттям спадкоємності поколінь, то в другому на першому плані є сучасність реалій. Та в обох випадках маємо щось своє, тимчаківське. (Якщо отої особистісності немає, то чи варто взагалі братися за перо?
Громадянськості версифікації стосується ще один момент. Нині нерідко говоримо про необхідність справжньої дружби між народами. Час від часу у ліриці в Миколи Тимчака можна угледіти «вьоски», «берозки», інші білоруські слівця. Коли враховувати те, що Рівненщина межує із Білорусією і два краї часто-густо є родинно пов’язаними, то все є зрозумілим. Але водночас ця обставина не може бути підставою для виправдання використання русизмів. Сміливіше занурюймося у рідномовну стихію, не цураючись доцільності чужого слова. (Давайте не будемо забувати, що вона не має нічого спільного з огидною калькою «добрих сусідів».)
Тепер – про філософічність. Ніхто, либонь, не заперечуватиме, що тут присутні нюансики. Та зараз – про інше. Свою філософію має кожен вірш. І немає значення його тематична належність. Набагато вартіснішим є індивідуалізм філософії у сприйманні його віддзеркалення через слово. «Ти не дивися, що я аж від ока чорний, але ж душа моя, вірю, не чорна, а сива». І над всім цим – відсвіти богошукань. «Чи не пора мечами забрежчати, з плечей болящих скинути хрести?» (Усвідомлюємо, зрозуміло, неповноту цих міркувань, але в природі не існує поетичного всесвіту, який би відобразив багатогранність й виглядало б смішно, що творець слова до цього прагне.)
Коли вже зайшла мова про філософічність лірики, то, очевидно, слід згадати і про таке. Автор ніби й повторює прописні істини. Але вони звучать лише в його інтерпретації. А в її свіжість вірш, що є дуже важливим. Для прикладу наведемо кілька сентенцій: «І пошарпана Русь у роздорах і ранах першокнизі лобзала листки золоті», «Тут всі джерела збіглися в людині – і народили ще один Дніпро». Відсвіти особливого погляду автора?
Неоднозначними є і словесні вияви пейзажності. Микола Тимчак зумів знайти власне бачення у зображенні пір року і явищ природи: «Зима в обірваних снігах, як сирота, пішла селом – зітхнули вслід городи», «Серед житнього вигойду, ген за селом, впарукрок від працюючих жниць, наполохано врізала небо крилом, зграя вирійних злітаних птиць». І великої фантазії не треба, аби уявити ці картини. Тим паче, що вони так живописно змальовані словами. Не думаємо, що тут є якась випадковість. Адже Микола Тимчак є різьбярем. Деякі його роботи можна побачити в українських та в зарубіжних музеях і у приватних колекціях. Пригадується, що одну з перших мистецьких персональних виставок він понад 30 років тому мав у Кременці на Тернопіллі, яку тепло сприйняли глядачі. Та й книга, про котру ведемо мову, він сам художньо оформив. Вражає, зокрема, графічний портрет волинського лірника Івана Верховця, через який конденсуються найтонші порухи пластикової манери вираження задуманого, котре базується на глибокому вивченні реалій життя. Зокрема, не може не привернути уваги вміння автора передати найтонші деталі і його наміри занурити глядача у недомовлене. Таку роль у даному випадку взяв на себе погляд людини, хоча, можливо, графік і не ставив перед собою подібної мети. (Не вздріваємо ніякої дивовини, бо інакшість «прочитання» художнього твору глядачем є характерною.)
До речі, Микола Тимчак саме Іванові Верховцю присвятив поему «Співаниця», яку йменує думою на два голоси. У цьому творові є так багато живописних деталей. Аби не перевтомлювати увагу читачів цього відгуку, наведемо лише кілька цитат, котрі, на нашу думку, найліпше про це свідчать: «Сивіють зосінені плечі могили», «Ніч поскрипувала дверима у сінях», «Скрипить попід крилами вітер, вичовгує бузькові груди». Якщо оцінювати хоча б ці цитати, то зримо бачимо, що автор тонко (але непомильно) поєднує живописання словом, образність мислення і окремішність творчої манери.
Це, звісно, є помітною ознакою його стилю, свідченням індивідуалізму у творчості, це тим більше зацікавлює, бо промовляє і про органічність. Відомо, що не тільки Микола Тимчак поєднує письменництво і художництво. (І знову маємо підстави говорити про багатющість прикладів. Але наведемо лише два, котрі промовисто говорять про особистісність у художніх виявах, неповторністю у поезії та у скульптурі вражає і нині незабутній Андрій Німенко. Як і вірші, так і пейзажі сущого Михайла Левицького).
Гадаємо також, що до живописання словом пряме відношення має і музика, палким прихильником якої залишається письменник. Не будемо заперечувати того, що про прихильність до омузичнення свідчить участь Миколи Тимчака у першому фестивалі української авторської пісні та співаної поезії «Оберіг-81» та легендарній «Червоній руті». Чомусь саме про це подумалося, коли у вже згадуваному творі «Співаниця» прочитали: «Струна-співаниця понад колесом жебоніла темноту – аж боліла». (Між іншим, сам термін «співаниця» є музичним – так називають струну, яка веде мелодію на лірі. Погодьмося, що знати про це може лише той, хто цікавиться тією чи іншою темою. Звісно, може віддзеркалитися і спеціальне зацікавлення, що саме собою не є чимось поганим. Але, мабуть, про відчуття органічності доведеться забути.)
Живописання словом в інтерпретації письменника – вагомий елемент пейзажності. Та він, очевидно, так не брав би за душу, якби не його уміння підмітити цікавинки: «Я – сніг, який іде дорогами небес, через твої думки, через твої зіниці», «зірка, мов риба, у тюлевих сітях вікна», «здригається тяжко везувій жіночого серця».
Щемна пейзажність та інтимність у єдиному сплаві. Саме так й по-іншому не може бути. Хоч не все є таким простим, як здається спочатку. У доробках Дмитра Павличка, Миколи Ткача, Степана Бабія, Ярослава Ткачівського є цілі книги любовної лірики. А у «Крилах на вітрі» Миколи Тимчака маємо лише кілька віршів з відсвітами інтимності. Дивно? До певної міри так. Але в справжній поезії кількість ще ніколи не переходила у якість.
Бачимо тут ще один момент. І наголосимо на ньому, згадавши випадок з історії української літератури. Якось літературний критик звинуватив поета Івана Гнатюка у відсутності в його творах інтимної тематики. Й почав звинувачувати версифікатора в різних гріхах, через яких була й антипоетичність. Але різко поміняв свою думку, коли почув строфи з присмаком інтимності, котрі поет згодом оприлюднив. Все пояснюється дуже просто. Не хоче людина виносити на суд свої почуття, вважаючи, що від цього втрачається їх святість. Але тоді, як любовна лірика перестає бути тайною, то у ній має бути особистісний погляд, бо без цієї неповторності вона втрачає будь-який сенс. Здається, що саме це найбільше хвилює майстра слова з Великої Березовиці, коли читаємо вірші «Крок», «Ти знайшла на подвір’ї», «Залетіла у білий сад», «Пригорни запізнілу цвітінь, моя ніжна, самотня бджоло», «Затяте жіноцтво, святе у своїй непокорі, губами притримує зойк і притишує крок».
Варто, мабуть, згадати і про таке. Інтимність є глибоко індивідуальною. Але вона не означає острівної безлюдності. Чи не тому у поезії краянина тісно переплітається з громадянськістю? «Знаю, ти є серед всесвіту слова «люблю», марно силкуєшся долевий невід порвати». Пов’язь – своєрідний шарм, хоча її зримість – мрія?
Наголос на інтимності? Акценти на пейзажності, філософічності, громадянськості. Натяк на приналежність до певної літературної течії. Це все вже зроблено. Але є ще кілька моментів, які не можливо оминути у розмові про поезію уродженця Тернопілля. Й насамперед згадаємо про мовленевий апарат. Нам, приміром, імпонує, що автор нерідко використовує новотвори або рідковживані слова на зразок: «упарокінь», «самування», «падоцвіт». Дуже органічно у контексті твору вписуються діалектизми на кшталт: «святешні», «затарбала», «пташко». Вистачає й пестливих слів: «руці», «манюні», «мищина». Позитив? Так! Але, очевидно, не завадив би словничок, як це зробив в одній із своїх книг поет Петро Мідянка із Закарпаття.
Далі – про таке. Один із віршів Микола Тимчак присвятив Борисові Гуменюку – поетові і воїнові АТО. Якщо врахувати, що вони народилися в одному селі, то мова про земляцький акцент не буде зайвою. Але давайте поглянемо на тему дещо ширше. Нам здається, що давно вже назріла потреба дослідження перегуків земляцьких доль у сучасній літературі. Адже прикладів вистачає. Приміром, в одній школі на Чортківщині Тернопільської області навчалися письменники Євген Баран і Володимир Погорецький. В одному селі на Вінничині мешкають поети Віталій Борецький і Микола Гедз. А скільки маємо родинних дуетів: Гайворонські з Луганщини, Мельничуки з Чернівців, Нестерчуки з Львівщини , Жулинські з Київщини… Зрештою, такі приклади маємо чи не в кожній області. Гадаємо, що дивовижністю є те, що лише один вірш підштовхує до несподіваної теми.
Окремої розмови потребує і проза письменника. Вона, до речі, теж порушує дуже важливі питання. І першим з них вважаємо наступне. Маємо письменників, які ретельно відображають реалії. І не допускають жодного вимислу, якщо не вважати таким опис пейзажу чи монолог або діалог. Хоча, на нашу думку, таким описом (в доброму розумінні цього слова більше пасувало б означення, що це – художньо-документальний твір. Не розуміємо, чому письменники бояться цієї точності, хоча самі добре розуміють, що в художніх оповіданнях чи новелах має превалювати фантазія. Скажімо, у малій прозі Василя Стефаника, Григорія Тютюнника, Миколи Кравчука неодмінно більшою за реалію є доза вимислу. Думаємо, що автори робили це свідомо, бо розуміти, що художній твір не може бути і найдосконалішою словесною копією факту.
Докір письменникові? Є підстави так гадати. Але маємо і зворотній бік медалі. Замальовки із життя теж мають право на існування і немає нічого поганого у тому, що прозаїк вдається до них.
Теоретизування з цього приводу, либонь, можна продовжити. Але не робитимемо цього, а поставимо знак запитання. Нехай письменник сам замислиться.
А ми попри цю неоднозначність підемо далі. Авторові вдалося словесно змалювати дивовижні пейзажі, зіркооко підмітити цікаві деталі. Чи не є це кроком (нехай і підсвідомим) до нового художнього освоєння верховин?
«Крила на вітрі» – книга вибраних поетичних і прозових творів, себто вона підсумовує певний етап у житті письменника. Це – з одного боку. А з другого – хіба не можемо стверджувати, що вона ескіз майбутнього. Нехай ще неоднозначного і через це дуже привабливого. І щось таке охоплює нас, коли читаємо тексти й думаємо, що це означає: задум письменникові вдався. І може через це не ставимо крапки, а вдаємося до трикрап’я…
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
Ігор Фарина, член НСПУ