У Чортківській районній газеті «Голос народу» від 17 березня ц. р. була опублікована стаття «Шанхай під Чортківським замком», у якій авторка торкнулася болючої теми: хаотична забудова під стінами середньовічної фортифікаційної споруди.
Для довідки.
Чортківський замок збудований на початку XVII століття власником міста Станіславом Гольським. Це фортифікаційна споруда так званого бастіонного типу, що з ‘явився у XVI столітті в зв ‘язку з розвитком рівня не лише військового мистецтва, а й з подальшим удосконаленням артилерії, яка відігравала вирішальну роль у ході війни. Тоді виникла необхідність докорінно змінювати мистецтво зведення фортифікацій. Оборонні споруди не обов ‘язково зводилися на домінуючих висотах: переважно це були низинні або заболочені місцевості, рівнинні плато або схили ярів і гір. Оборонні стіни почали зводити не надто високі, проте набагато товстіші.
Поки що не доведений факт того, що на місці дерев’яного — збудовано кам’яний замок. Це можуть підтвердити або спростувати виключно археологічні дослідження, що, на жаль, не проводилися на території замку.
Слід закцентувати, Чортків вперше згадується в 1522 році. Проте дерев’яний замок міг бути збудований у XIV столітті, тобто — за 200 років до офіційної, першої писемної, згадки про місто. Тут, вважаю, грубої помилки допустилися польські автори, серед них — Ю.Опацький, котрий у своїх краєзнавчих розвідках не надто опирався на архівні документи. В свою чергу й колишній директор Чортківського краєзнавчого музею Я.Чорпіта багато чого неперевіреного запозичив. Та й у всесвітній павутині Інтернету інформація про Чортків і замок — недостовірна.
Сьогодні «шанхайська» парадигма настільки поглинута нікчемними хаотичними забудовами, що стає страшно й сумно дивитися на колись прекрасне пізньосередньовічне містечко, яке носить назву Чортків.
Чортків, у силу свого географічного розташування, лежав на стику торгових шляхів, що з’єднували північ із півднем, захід зі сходом. Тому тут відбувся симбіоз різних культур і народів. Ця культурна спадщина позначилася на архітектурі міста. В архітектурному розвитку й окрасі велику роль відіграли шляхетські роди Гольських, Потоцьких, Садовських. Навіть лихоліття війн не зруйнувало архітектурної привабливості; Чортків, як той міфічний Фенікс, знову відроджувався, відбудовувався, ставав кращим.
Лише глобалізація теперішнього часу поступово руйнує центральну історичну архітектуру Чорткова. Це явище, безумовно, спричинене нашим безкультур’ям, невіглаством і «шанхайським» мисленням. Для товстосумів існує єдина мрія — жадоба збагачення, а для пересічного громадянина — засіб вижити. Об’єднуючою лінією обох категорій населення є вбогість душі та повна деградація на тлі сьогодення. Цей показник, як на мене, яскраво відображає місцева влада, яка не дбає про те, щоби Чортків був туристичною Меккою південного регіону Тернопільщини. Впевнений, з нашого міста можна було би створити музей під відкритим небом, завдяки цьому розвивався би малий і середній бізнес, а це — чимале поповнення місцевого бюджету.
Плачевна ситуація стосовно Чортківського замку. Це по суті одна з небагатьох фортифікаційних споруд на Тернопіллі, що залишилася до сьогодні практично вцілілою (звісно ж, із різними перебудовами та добудовами впродовж XVII — XIX століть). Але куди там… Місцева влада віддала цінну історичну споруду в користування Національного заповідника «Замки Тернопілля», дирекція якого знаходиться в м. Збараж. Власне у Збаражі керівництво розвиває туристичну інфраструктуру; займається дослідженням лише свого регіону (не дивлячись на економічні негаразди сьогодення, успішно та з шиком проводить усякого роду конференції і т. п.), проте не спромоглося підготувати хоча би кілька археологів-кастологів, які займалися б дослідженням усіх замків нашого краю.
Вважаю, на Західному Поділлі могла би існувати аналогічна структура — історико-архітектурний заповідник «Чортківський замок». Але місцева влада, як та зозуля, підкинула власне дитинча-замок у чуже господарство, позбавившись клопотів. І такий стан речей є продовженням відлуння безгосподарності. А результат очевидний — рухнула стіна в ділянці південно-східного прясла (це велика загроза для тих людей, які з-за певних обставин облаштували під стінами замку свої обійстя); на черзі (за кілька років) — рухне й наступна, що знаходиться поряд, у районі трикутної стіни, яка впирається в гору Вигнанську. Поступово, під дією водно-ерозійних процесів, тепер обвалюється бійниця. Це руйнування призведе до того, що критична маса навантаження вертикальної стіни не витримає того навалу, який поступово розширюється, і — впаде. Не дбають владарі про збереження замку… А про людей, які там проживають? Невже немає жодної альтернативи?!
І знову керівництво Національного заповідника «Замки Тернопілля» складатиме різні акти, писатиме заявки, щоби вижебрати нову порцію коштів, що підуть невідомо куди, проте аж ніяк не на реставрацію Чортківського замку (в більшості випадків саме так і трапляється, на жаль)…
Існує таємнича завіса того, що твориться на самій території замку. Люди без належних освіти, фаху та знань начебто розчищають підвали і створюють умови реставрації замку. При цьому виникає запитання: куди ж діваються предмети і речі, знайдені при такій розчистці? Адже все, що років 100-150 вважалося буденними речами, ба навіть — звичайним сміттям, тепер — антикваріат.
Якби існував окремий історико-архітектурний заповідник, то можна було б організувати колектив однодумців-дослідників, які займалися б вивченням та дослідженням замку, втілювали б у життя програму музеєфікації, реставрації з метою розвитку туристичної сфери. А так, результат — нульовий через байдужість влади. В хаосі — хто якнайшвидше і якнайбільше наживеться — знищується наша наука, культура, всі цінності надбання української нації; а про безпечність тамтешніх мешканців годі й говорити. У такому хаотичному вирі, на жаль, ми йдемо в нікуди. Нація, котра власноруч руйнує своє історичне минуле, приречує себе на самознищення. І теперішній «шанхайський» Чортків із замком не є винятком. Прикро, та за 26 років незалежності не було жодного «мера», котрий подбав би про збереження історико-архітектурної спадщини сивочолого міста. Окрім піару нічого більше й не споглядається, на жаль…
Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ,
археолог
Р. S. Опісля виходу вказаної в зачині цієї статті публікації до редакції нашої газети завітав молодий чоловік — господар одного з будинків, що під стінами замку. Розмова повелася саме на тему забудови охоронної території історичної пам’ятки. Як мовляв наш співрозмовник, хата (зведена ще в 1925р.) дісталася йому в спадок. Це вже тепер, опісля її утеплення та проведення деяких будівельних робіт, вона виглядає майже найновішою. Із розумінням того, що його помешкання розташоване з порушенням норм межі охоронної зони, а також — у небезпечній зоні, все ж озвучив факт безальтернативного становища. «Куди ж подітися?..» — безнадійно висловлював міркування чоловік. Адже сім’я не з категорії багатих, яка може придбати собі більш надійне житло. А втім, маємо те, що маємо… От якби владарі, дбаючи про збереження історико-архітектурних споруд і першочергово — про безпеку жителів, змогли все ж віднайти можливість щодо переселення людей з небезпечної зони та надати їм рівноцінне житло, то й проблеми такої не було б. Якби… Все впирається в кошти, яких не те що бракує, а взагалі «немає» в такому плані при хаотичному економічному існуванні держави.
Тетяна ЛЯКУШ, “Голос народу”