Тихонова К. Поговорити пошепки: поезії – Львів: Сполом. 2020. – 128 с.
На моєму робочому столі з’явилася нова поетична збірка Катерини Тихонової із Золочева на Львівщині. Вчитуюся у рядки «Поговорити пошепки» і ловлю себе на думці, що видання неординарно передає почування людини, котра упірнула у проблеми часу і живе ними.
У творах поетки, наповнених громадянськістю, філософічністю, пейзажністю та любовністю, їх кожен поціновувач красного письменства, безумовно відшукає чимало. Але не бачу необхідності «пірнати» у темарійні джерела, бо переконаний, що цей процес не може передати всю повноту читальницького прагнення.
По-перше, темарійність не спроможна говорити про наболіле повнозвуко. Адже відносити текст до котроїсь з тем, більше виглядає спробою видати бажане за дійсне.
По-друге, уже давно переконаний в тому, що тільки виражальність має силу дати відповіді на питання, котрі не дають спокою сприймачам поетичних написанок. Через літературні тропи, згадки про «населення» видання, кольорові екстраполяції, слововияви. А ще, либонь, не слід залишати поза увагою богошукальницькі мотиви і культурологічні наголоси, котрі є однаково важливими для виражальності та темарійності, промовляючи в останній про цікаві напрями філософської лірики.
Покищо зосереджу свою увагу на літературних тропах, серед котрих належні їм місця займають порівняння, епітети й метафори, неординарність яких теж має свої поділи.
Про це, зокрема, говорять порівняння, котрі віршознавство поділяє на прості та складні. До перших належать словосполуки зі сполучниками типу «як», «мов», «ніби», «наче», і їхня відсутність. Про ці нюансики, звісно, чуються різні балачки. Але всі вони зводяться до оригінального висловлення думки.
Маємо нагоду самі переконатися в цьому, вчитуючись у порівняння зі сполучниками. «Головне, щоб довіра людська не розбилась, мов скло», «По той бік ріки вони принишкли, як миші». «А посміхатись просто, наче жити».
По-своєму цю дивовижність простої порівняльності доповнюють тропи без сполучників. «Твоїх кроків відлуння – відсутність слідів на піску». «Довкола білий сніг – чиясь любов!» «Єдина неповторність у світі – це істинний ти».
На цьому тлі помічаємо й складні порівняння, котрі поєднали у собі присутність та відсутність сполучників. «На далекому обрії – море, мов очі, синє», «Бо наді мною – мов світло – нові видноколи», «Ваша посмішка – з неба манна, наче свято Ваш щирий привіт».
Коли вже зайшла мова про цей підвид літературотропності, то варто, очевидно, згадати й порівняння, котрі поєднують здебільшого іменник з іменником чи іменник з прислівником, уточнюючи доцільність використання першого слова: «дядько-віщун», «Будитель-син», «селянин-українець»…
На дві частини діляться й епітети, серед яких чи не найчастіше кожен сприймач текстів уздріне зорову звичність: «пожовклі листи», «бліде обличчя», «материнський сум», «остання надія», «світла любов», «пташині крила». Не будемо приховувати, що вони помітно програють суто авторським епітетам на зразок: «руки дерев», «домисько сірий», «святилище правди», «долоні вітру», «прожилки неба», «душі попелище». Та, як мені здається, не потрібно дорікати авторці за експлуатацію знаного, коли за це агітує контекстова доречність.
До слова, іноді звучить твердження, що індивідуальні взірці виражальності, котрі присущі лише цій творчій особистості, передають метафоризм часу, у котрому їй випало жити. Не заперечуватиму, що є тут раціональне зерно. Але водномить це зовсім не означає, що близькість до метафоричності забрала від них основну функцію. Вони продовжують залишатися епітетами і не заважають існуванню метафор, як одного з підвидів літературних тропів. «Червневий вечір в шибку заглядає», «Одягнувши маску на душу, не треба зловживати поглядом», «Прошепочи мене вустами вітру». (Слава Богу, цей метафорний ряд можна продовжити, бо подібних вдатностей у цій книзі вистачає, що свідчить про неординарність і справжність поетичного мислення віршарки з галицької провінції).
Мову рецензента про літературні тропи з успіхом можуть продовжити «мешканцеві» аспектики. Адже поміж згадками про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила привільно медитують порівняння, епітети та метафори. І це назвав би часовимірною ознакою, заперечувати яку недоцільно. «І серпень вже житами відмоливсь», «В мені твої слова переплелись, написані на стовбурах беріз», «Пригорнулось до рук, неначе пестливий кіт», «У гніздах на гіллі ворони про щось теревенять», «Знову вечір дзенькає зірками», «А сонце сіда за обрій, немов коровай у піч».
Іноді трапляється й так, що в одному рядку чи строфі мирно співіснують різні «мешканці». «Те, що у серці маю, знають кульбабки-зорі», «… сонячно світяться клени». «Хай буде в душі тюльпанно і ніжно під зоряним небом». Ефективність таких висловів підсилює поєднання барв в кольорових екстраполяціях. «Ще не руда, не жовта, не багряна» (про осінь). «Чорних сніг упав на стиглий сонях, до вікна постукав сірий птах», « То не білі сніги, то птахи із чорними крилами»…
Зрештою, поетичні барвистості милують зір і в так званому «самостійному плаванні». «І розвішує ранок синь в прапори», «Між кроками твоїми вже не час, а дрібки часу – червоніють маки», «Перший сніг білим вістрям крізь долі чиїсь проросте», «Ми шукаєм весни у давно зсірілому небі», «Вітер куйовдить волосся її золоте», «То не спів солов’їв, а відчаю чорний тягар», «Лопухи зеленими долонями кожен ранок п’ють нектари росяні», «Сонце не має значення, коли за вікном вже сіро».
Образна гарнота? Безумовно! Та вона виглядає ще привабливіше укупці з несподіваністю слововиявів. Аби не звинуватили у голослівності думкування, наведу тільки один приклад. «Не жди, не жди печалей, бо вони прийдуть німі, як зливи мокросірі». Суть саме полягає в неологічних ознаках останнього слова. До новотворів також зарахував би такі словочарівності, як «жовтневість», «загачковані», «сторукий». Відблиски рідковживаності та діалектичності «зберігають» на собі «мармуляда», «відаєм», «триногий», «зимні», «потіха», «бринза».
Мовленевість віршарки чіткішає за рахунок того, що вона сміливо вводить у свої тексти буквосполуки, котрі раніше були більш характерними для прозописьма: «соковижималка», «промзона», «фальстарт». А поряд з ними у «хату» книги владно вривається сучасна лексика: «соцмережі», «прес-реліз», «смс». (Можна не завжди погоджуватися з таким слововживанням, але воно – дух часу, у якому живе версифікатора).
З моєю тезою про часовимірні тенденції, безумовно, погодяться вияви богошукальницьких мотивів. «Бог всіяв тобою землю – зерно уже проросло», «Розумієш, що у всіх потребах ідеальний тільки вічний Бог», «… хто серце приручить, той божеволіє, Боже.
«Дихають» природністю і культурологічні наголоси. Та не тільки тоді, коли йдеться про згадки Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича. Читальницький зір нерідко «упірнає» у фольклорні джерела, котрі живлять уяву авторки. «Помилки мотаєм на вус», «Я ж у душу вилами не лізу», «Та час прийде зализування ран». Звернення поетки до усталених висловів та її намагання вплести ці словоформи у канву творів – свідчення зростання поетичної майстерності. А ще тяжіння до лексичних багатств рідного народжує власне крилатослів’я. «Лиш, напевно, у світлій любові є багато так кольорів!», «І передзвін сердець розтопить кригу», «А душа потребує відлиги, а життя потребує дива!» (Крилатослів’я віршарки поєднане з ніжністю. Не бачу тут дивниці. Адже рядки належать перу представниці прекрасної статі, котру неможливо уявити інакшою, незважаючи на суворі подихи часу).
Цікавим також є питання про формовираження. Адже у книзі маємо різність. Переважають в ній багатострофові. Зосібна, привертає увагу той момент, що інколи бачимо баладні натяки. Чи не найбільше це характеризують вірші з розділу «Зачіпаючи за живе». Інколи читач бачить верлібри, триптихи, диптихи, восьмивірші, що є характерним для традиційної поетики. Бо у даному випадку переважає вона, хоч і маємо у поезії Любові Проць, Ольги Яворської, Ольги Кіс та Любові Бенедишин (усі авторки з Львівщини), то можна говорити про продовження традиції, хоч воно у даному випадку має особистісний відтінок (зворот).
Ще таке. У розділі «Тисяча символів життя» зібрано прозу авторки, яку авторка передмови Ольга Кіс назвала короткими оповіданнями. Справді тут існують образи, які не можуть не зацікавити. «У кожного своє завтра. Але весна, яка буде завтра, одна на всіх», « «Світ повен світла і доброти» – думали птахи, приносячи у своїх дзьобах на його могилу квіти», «Я брела берегом і вдихала на повні груди морське повітря, а вітер шепотів казку про щастя».
Як там не було б, а етюди та образки золочів’янки подобаються і можуть стати своєрідною передмовою до масштабніших прозових творів. Класична традиція, якщо згадати про деякі факти з вітчизняної літературної історії. Приміром, Оксана Лятуринська – цікава поетка і авторка прозових етюдів – все життя мріяла про свій епічний твір на зразок трилогії «Волинь» Уласа Самчука. Поєднують поезію та прозу Любов Голота, Теодозія Зарівна, Ольга Яворська. А ще не йдуть з пам’яті згадки про твори Зоряни Замкової, Олесі Омельченко, Любові Сердунич, про різножанровий доробок яких писав останнім часом.
А завершити ці розмисли про книгу хотів би ще одним розмірковуванням. Воно – про майбутнє. Оту часову площину, до якої поспішають літераторка і її читачі. Зрозуміло, що вони хочуть неповторності. Й вона до цього прагне. Чи стрінуться бажання? Думаю, що це може стати реальністю. Принаймні, «Поговорити пошепки» у цьому переконує.
Ігор ФАРИНА
м. Шумськ на Тернопіллі