Щоб вижити, сучасній людині, та і не тільки сучасній, в минулому, мабуть, теж діяло таке правило, потрібно вміти пояснювати собі деякі речі. Маю на увазі, вижити морально, з усіма вихідними обставинами – зберегти моральне обличчя, духовну рівновагу і не з’їхати з розуму.
Зазвичай, ми безпечні і беззаперечні.
Нічого не може статися…
А що такого страшного…
Я з усім справлюсь… і тому подібне.
Це все, звісно, може і так, але ми ж просто люди. Часто на наш, суто людський вік випадає достатньо випробувань і нехай віра нам говорить, що “все, що дається людині – вона може витримати”, наступають, все ж, часи, коли доводиться собі дещо пояснювати.
Комусь, далекому від нашого психологічно-душевного “я” простіше пояснити і навіть змусити його повірити, що буде усе гаразд. Та як повірити, що так буде у тебе… Звучить песимістично і якось майже депресивно, але жодного наміру створювати подібний настрій я не маю.
Моя мета змусити замислитись – від чого люди втрачають розум… Змусити усвідомити – трагедії можуть нас змінювати! Людина може пережити багато, але вона не має права бути безпечною і байдужою.
Сьогодні – усмішка і достаток, а завтра може прогриміти війна, померти найрідніший, статися неймовірно важка, навіть поза межею людяності трагедія. Сучасність світу не виключає подібного, так як і сучасність 70-х, 80-х, чи будь-яких років до і після.
Нелюдська жорстокість, непоясненні, але поза межею життя природні чи соціальні катастрофи, злочини, що змушують відчути реальність пекла. З нами такого не стається, ми подібного не знаємо… і слава Богу. Але десь таке трапляється, комусь-таки випадає карта “невдачі”.
Будь-яка доросла і свідома людина розуміє, що не все залежить від неї, чи інших хомо сапіенс, часом стається непоправне і несамовите без нашого схвалення чи готовності. Підготуватися до переломного чи болючого моменту майже неможливо, але потрібно його пережити. І тут настає момент пояснень і приняття. Нам хто завгодно може говорити що завгодно, але допоки ми не пояснемо самі собі, що відбулось… що це означає… як це прийняти – здоровий глузд для нас закриває свої двері.
Закрити очі, зрозуміти, що сталось погане, жахливе, чи неймовірне і надати йому таке місце в голові, уяві, душі і серці, яке йому належить – місце минулого. Якщо ми і досі живі, значить, скоріш за все, такими будемо і надалі, принаймні фізично. Трагічність завжди криється в чомусь нематеріальному і метафізичному. Остерігатися треба болей розуму і душі. Тому, оскільки ми живі, потрібно вберегти наші відчуття і розум.
Психіка людини влаштована таким чином, що може включати програму самозбереження майже автоматично – звідси і провали в пам’яті, блокування негативних спогадів, небажання бачити погане… Людина, насамперед, як і все живе, “запрограмована” на збереження себе. Це наше біологічне, природне покликання. І ось коли, в моменти болю, наближається злом свідомості. Коли стає відчутним небажання сприймати жорстокість, потрібно пояснити собі – якщо ти ще живий – ти це зможеш пережити не лише фізично, а і морально, і психологічно, і духовно.
Треба пояснити, що якщо розум щось забуває, можливо, так і треба, хоча б тепер. Пояснити, що не все залежить від людини – в світі багато що керується волею Бога і не нам сумніватись, керувати чи жалітись. Прийняти себе як людину, котра може бути слабкою, котра може робити помилки і матиме ще достатньо шансів зробити щось краще.
Часи – важкі – безперечно, але ми забуваємо, що ніколи не було легких часів. Були ж часи чуми, голоду і війн… жахливо, але були… і ще будуть нелегкі для кожного окремо і усіх разом часи – так все влаштовано. Та в які б часи нас не застала трагедія, ми маємо вміти її пояснити, прийняти і відпустити перед самим собою.
Не варто недооцінювати спроб розуму і душі боротись з реальністю – надто уже складні і непередбачуванні ми, люди.
Світлана Кучпилюк