На початку Світу матінка Земля з батьком Небом були добрим подружжям. Народили вони Вогонь, щоб Землю зігріти, Воду і Вітер, щоб Вогонь притушувати або роздмухувати.
Зігрів Вогонь Землю, потім омила Вода, і народилося на Землі безліч рослин, тварин та птахів. Згодом, і люди з’явилися. От через людей у Землі з Небом сварка й вийшла.
– Навіщо тобі ці дивні істоти? – сердився батько Небо. – Куди не прийдуть, де не пролізуть, усюди від них безлад та неспокій.
– Не кажи так, – не погоджується мати Земля. – Вони такі чудові, такі смішні. Мені подобається за ними спостерігати. Вони навіть за мурах розумніші. Клопочуться, пораються, щось вигадують…
– Дивися, аж вигадають вони таке, що ти сльозами гіркими обіллєшся, – попереджає Небо.
– А й обіллюся, до тебе за допомогою звертатися не стану, – розсердилася Земля.
– То й я на допомогу не поспішатиму, – спохмурнів тоді батько Небо. Відвернув своє обличчя від Землі, у хмари загорнувся.
Земля ж почала з людьми бавитися. Подарувала їм воду чисту, прозору, потім гриби їстівні, плоди солодкі, злаки, з яких хліб пекти можна. “Більше, більше давай!” – просять люди.
Тоді відкрила Земля сховища підземні: вказала, де залізо та золото знаходяться. “Мало, давай ще!” – вимагають люди. Земля своєї скарбнички не пошкодувала, ту, де каміння коштовне лежить. “Яка скнара, – кричать люди. – Ну що ж, ми й самі, що нам треба, знайдемо і в тебе віднімемо”. І почали Землю копати й рити, бити й штрикати. Здригнулася Земля від болю.
– Не робіть цього, – молить, – над матір’ю своєю не знущайтеся. Бо коли ж це було, щоб діти матір не поважали?
А люди й не чують. Копають та риють, б’ють і штрикають. Не витримала Земля, скрикнула. Прокинувся батько Небо, дивиться: б’ється Земля у путах людських, ось-ось сконає. Розгнівався батько і гукнув до себе Вогонь. Прийшов Вогонь до батька, а той його схопив і на Землю кинув. Побіг Вогонь по садах та ланах, містах та селах, загорілося все, запалало.
Почула Земля, як люди скиглять, помилування благають, і пожаліла нерозумних дітей своїх. Покликала Воду. Полилася Вода, задзюркотіла спочатку маленькими потічками; потім ті потічки на потоки перетворилися і, наприкінці, злилися у величезний поточище, який кинувся наздогін Вогню і схопив його за розлогий червоний хвіст. Розлютився Вогонь, почувши на своєму тілі холодні цупкі пальці, зашипів, закихкотів. “Йди геть, сестро, – шурхотить, – не заважай батькову волю творити”. “Не відпущу, – виє Вода, – мені мати тебе зупинити наказали!” І почали вони битися. Кинув Вогонь птахів полум’яних. Летять птахи, іскри навколо розсипають, вуглики з їхніх крил відскакують-сиплються. Виставила Вода проти них щит кришталево-прозорий, льодяний. Вдарилися об нього птахи, на жаркі скалки розсипалися.
Не вгаває Вогонь, зове на допомогу змію кам’яну, підземну. Горить шкіра тієї змії, не затухає; як відкриє та змія пащу, все на її шляху горить-палає. Підповзла змія до Води, хижу пащу роззявила, а Вода ногою тупнула – відкрилося провалля глибоке, а на дні того провалля море хлюпоче. І впала змія підземна, кам’яна у те провалля. Піднялися тут гаряченні хвилі аж до Неба, кип’ячими краплями на його обличчя впали. Не витримав Небо, і як закричить:
– Годі! Облиште сварку, бо вже нічого живого на Землі не залишилося!
А вони ще сильніше лютують, не чують слів батьківських.
Тоді гукнула Земля Вітер. Прилетів Вітер, між Вогнем та Водою стіною незрушною став. Скільки брат із сестрою не силувалися пробитися один до одного, нічого в них не вийшло. А з часом заспокоїлися, вгамувалися.
Земля ж інші рослини, інших птахів та звірів народила. Потім і нові люди з’явилися.
Домовилися тоді Земля з Небом, що Вогонь під наглядом Землі залишиться, а Вода – під наглядом Неба. І з’являтимуться вони тільки тоді, коли в них справжня потреба буде. А Вітер що ж? Відтоді Вітер літає де завгодно, і чинить, що забажає, хоча на користь людям чи на горе – то вже справа інша.
Ну що, любий друже, ти, бачу, слухати втомився? Тоді біжи додому, випий молока та й задай хропака. А я, балакучий перехожий, піду до шинку, там вдарю гопака, пісеньку заспіваю, людей порозважаю; мені за це хлібця з салом дадуть та ще й пива наллють. Ось таке в мене життя: вештаюся без пуття, слово до слова збираю, красно промовляю, хто казку цю забув – нагадаю.
Еліна Заржицька,
м. Дніпро