Я йшов на війну — бо вороги довкруж, бо дзвони заграли, сурми засурмили, гетьман здійняв правицю з булавою, стяги під вітрами залопотіли.
Мати мені сорочку білу випрасувала, батько чарку налив, менші сестрички та братики — хто горіха, хто яблуко, хто ягідку мені на дорогу.
А вже за садом дівчина із-за калини вийшла, хустину мені на руку пов’язала, адже це війна, все може статися.
А ген за левадою, за старим берестом — мале дівча мені дорогу перепинає, руки отак розкрилило: не ходи на ту війну, не пущу!..
Я тому дитятку: як же, мушу, та й зголосився я вже, як своє слово назад забрати?
А воно далі:
— Не ходи, татку, бо якщо ти загинеш, то я й на світ не народжуся!.. Татком мене назвало?..
Але я поминув те дівча, оглянувся вже відійшовши геть: стоїть воно, сльозинку долонькою витирає.
Вдруге озирнувся — стоїть, горбиться. Втретє озирнувся — а їх цілий табунець, хлопчиків та дівчаток, наче в тумані розпливаються.
Малі, ще ненароджені, та чи й матимуть щастя народитися.
То хто ж тоді на наступній війні воюватиме, хто ж тоді?..
Микола Петренко.