Єва Цибульська (Kраків). Білі бджоли, або метафори екософії

Oleksandr Astafiew. Słowa, urodzony śniegem / Przekład z ukraińskiego Tadeusza Karabowicza, Wiktorii Paszkowskiej, Iryny Rudenko, wstęp Taleusza Karabowicza. – Lublin: Episteme, 2017. – 116 s.

БІЛІ БДЖОЛИ, АБО МЕТАФОРИ ЕКОСОФІЇ

«Słowa, urodzony śniegem» – нова білінгвальна книга Олександра Астаф’єва, що побачила світ у Любліні, у видавництві «Episteme». Передмову до неї написав відомий польський поет, перекладач і літературознавець Тадей Карабович, вірші переклали: Тадей Карабович – 27 текстів,  Ірина Руденко – 19, Вікторія Пашковська – 3.

Прообразом видання стала збірка «Слова, народжені снігами», яка вийшла в ніжинському видавництві «Просвіта» в 1995 році. У 1996 році автор презентував її перед студентами української філології Варшавського університету, у цій зустрічі тоді взяли участь завідувач кафедри україністики доктор ґабілітований, професор Стефан Козак, завідувач кафедри білорусистики, доктор ґабілітований, професор Ян Борщевський, професор Василь Назарук, відомий український поет у Польщі Остап Лапський (згодом – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка) та ін.

Усі, хто брав участь у розмові, зокрема і студенти, наголошували, що першорядними елементами збірки Олександра Астаф’єва є фантазія, уява і умовність. Свідоме застосування фантазії робить його твори могутнім засобом перетворення і перевідтворення дійсності. За допомогою фантазії автор конструює нову дійсність, яка не доступна сприйняттю і пасивному уявленню, вона допомагає йому вийти зі сфери позірного й ілюзорного в сферу віртуальної реальності.

Незважаючи на те, що в збірці «Слова, народжені снігами» картини природи є метафорою душевного стану ліричного героя, у ній переживання і зорові сприймання зумовлені екологічними впливами і є всі підстави говорити про «екологічну оптику» його лірики. Пізніше його модельний спосіб сприйняття природи критики назвуть «екософією».

Про те, що лірика Олександра Астаф’єва екологічно орієнтована і пориває з класичними світоглядно-сенсуалістичними, рецепторними концепціями сприйняття і переконання, свідчили вірші, які явно асоціювалися із чорнобильською трагедією, напр., «У країні димів, які стали березами..»:

Але якби люди не носили під серцем

чорної скриньки із берегів Прип’яті,

якби вони забули

про музичну шкатулку,

то, можливо, вони були б щасливі

у країні димів,

                         які стали березами.

У перекладі Ірини Руденко цей вірш увійшов до збірки «Słowa, urodzony śniegem»:

Lecz gdyby ludzie nie nosiliu pod sercem

czarnej skrzynki z brzegów Prypeci,

gdyby oni zapomnieli

o muzycznej szkatułce,

być może, oni byliby szcęśliwi

w kraju dymów,

które stały brzozami.

Думка про те, що межа між природою і артефактом є надто розмитою, нетривкою, пізніше ляже в основу віршів Олександра Астаф’єва «Напилося сонце з холодних криниць…», «Брат-і-сестра» (зб.: На київськім столі. К., 2005), «Сніг», «Запис у блокноті», «Жива епітафія», цикл «Душа тремтить осіннім листом», поеми «Зоря впала з неба» (зб.: Близнюки мої, очі. К., 2007).

Однак, повернемося до люблінського видання. Порівняно з ніжинським першовзірцем вона значно багатша, природа у ній постає через ряд подій, що асоціюються з моделями людського існування (метафоричне сприйняття образу зими й інших пір року, розквіту і згасання, досвітку і смеркання). Якщо до ніжинської збірки увійшло 29 віршів, то до люблінської – 51. Тут з’явилися нові поезії: «На арфі рук твоїх…», «Все мине: прихід і відхід», «Вмирав і народжувався…», «Зв’язані оці долі…», «Як і в далекій молодості…», «Смішно під старість гойдатися…», «Спалахнути, як зламаний сірник…», «Тріснув глек і з нього…», «Загублений для інших…», «Я ніколи не думав…», «Якби я міг заснути…»,  «Ілюзія, розстелена на підлозі…», «Кілька цікавих ідей…», «Люди, автомобілі та автобуси…», «Солодко, солодко до знемоги…», «Коліна, розбиті об асфальт…», «Що треба…», «Солов’ї співають…», «Скляр із алмазним склорізом…», «Минає шагренева шкіра життя…»,  «Лежатиме сніг на дорогах…», «Біло-блакитним обличчям…».

Всі вони написані на одному подиху, приблизно в січні-березні 1995 року, а ніжинська збірка вийшла ж у грудні цього року. Деякі з цих віршів автор не наважився включити до книги через те, що вони мали характер фрагментів,і думалося, що з часом їх можна дописати.  Інші не увійшли, бо, на думку автора, асоціювалися зі східною картиною світу, де людина виступає «частинкою» природи. Про органічний сплав східних філософських учень суфізму і буддизму та європейських концептів, зокрема німецької ідеалістичної філософії у ліриці Олександра Астаф’єва написала цікаву статтю Олеся Лященко (див. «Мандрівки крізь «Каталог речей» у зб.: Література. Соціум. Епоха. К., 2012).

Та все ж тепер автор наважився всі ці вірші включити до своєї люблінської збірки «Słowa, urodzony śniegem». І вона на диво багатогранна і багатовимірна.  Лірика і природа – дві зв’язані, але незалежні цілісності, які не можна звести одна до одної. Словесно-візуальну інтерпретацію природи Олександр Астаф’єв здійснює відповідно до своїх естетичних ідеалів. Він уникає культурних кліше, через призму яких зазвичай здійснюється відбір, комбінування, спрощення, вилучення, додавання, зсуви сприймань. Автор створює ірреальний, гіпертрофований, сюрреалістичний світ природи, який нагадує сни, фантазії, галюцинації:

…Білі бджоли сідають

на обличчя і руки перехожих,

тремтить сузір’я у гранчастій склянці

                                              простору

над світом, де глибоко в землю

закопано горщик з прокляттям.

Речі ще довго спатимуть від того,

що ніхто не пам’ятає про них,

людей ще довго мучитиме безсонна

                                                від того,

що про них пам’ятають

і конвалії кущів, і бджоли, і сузір’я,

і навіть горщик з прокляттям.

У перекладі Тадея Карабовича це звучить так:

…białe pszczoły siadają

na twarze i ręce przechodniów,

drży gwiazdozbióґ w granistej czklance

                                                        przestrzeni

nad światem, gdzie głęboko w ziemi

zakopano garnek z przekleństwem.

Pzeczy jeszcze długo będą spać od tego,

że nikt nie pamęta o nich,

ludzi jeszcze długo będzie męczyć bezsenność

                                                        od tego,

co o nich pamiętają

i konwalii krzaków, i pszczoły, i gwiazdozbióґy,

i nawet garnek z przekleństwem.

І далі йде узагальнення цієї казкової, сновидної, сюрреалістичної картини світу:

Людський сон – це сніг

на бездоріжжі життя,

коли серце сонця розчиняється над речами

і люди – білі гноми –

зникають у зимовій казці.

У перекладі:

Ludzki sen – to śnieg

na berdrożu życia,

kiedy serce słońca rozpuszcza się nad rzeczami

i ludzie – białe gnomy –

giną w zimowej baśni.

Навіть не зважаючи на неточність перекладу останніх рядків i («ludzie – białe gnomy – giną w zimowej baśni») замість («ludzie – białe gnomy – znikaą w zimowej baśni» – замість «гинуть» треба «зникають») вірш відтворює сновидну атмосферу.

«Прочитання» довкілля за допомогою «ілюзорних», «ірреальних» порівнянь, метафор і символів помітне і в інших віршах «Я вже бачу, що зимові дороги чорнішають…», «Падати, падати в безодню березових крон…», «Дорогою біля хлібного заводу…», «Губи мої замісили тісто…», «Хочу і не хочу виціджуватися…».

Вірші Олександра Астаф’єва, що увійшли до збірки  «Słowa, urodzony śniegem», написані верлібром, тобто не мають наскрізної симетричної будови, не передбачають метра, рими і поділу на строфи, що їх структурно наближає до прози. При перекладі на польську важливо було зберегти інтонаційно-синтраксичні повтори, що, безумовно, вдалося перекладачам («I ten wieczór w bezcielesnym płaszczu, i te puszyste śnieżynki z cichym chodem kota, i te krzaki porzeczki» –  «I ten wieczór w bezcielesnym płaszczu, i te puszyste śnieżynki z cichym chodem kota, i te krzaki porzeczki»).

Серед інших позитивних сторін художнього перекладу збірки варто вказати на те, що тлумачі намагалися відторити основні художні прийоми, якими автор «конструював» свій багатомірний, іносенсорний, сюрреалістичний світ, серед них – деформація і трансформація природних форм.

Герберт Маркузе підкреслював, що під час сприйняття того, що відхилилося від звичного і стереотипного, спрацьовує «ефект несподіваності», утворюючи новий деформований образ. Цей психічний феномен є основним принципом лірики Олександра Астаф’єва, він обумовлює імпульсивну ірраціональність і виправдовує авторський суб’єктивізм. Таке сміливе перебільшення ефектів збільшує силу емоційного впливу на читача, про що писали дослідники лірики нашого автора – Ігор Качуровський, Роман Кухар, Ірина Дибко, Марія Моклиця, Микола Зимомря, Мирослава Гнатюк, Мар’яна і Зоряна Лановик, Микола Ткачук та інші. Тадей Карабович у передмові до збірки пише: «Polezja spelnia rolę filozoficzną zastępujac zgiełk miasta wersami ciszy. Niezwykłe metafory, wierność wobec tożsamości, to tylko niektóre próby ukazania poezji Oleksandra Astafiewa wyrastającej z tradycji słowa poetyckiegto, z dojrzałości myśli…» (s.7).

Переклади Тадея Карабовича, Ірини Руденко і Вікторії Пашковської – це своєрідний міст між описом і оцінкою, коли відомо, що оцінювати, та не відомо, як оцінювати. У збірці «Słowa, urodzony śniegem» застосовано різні рівні естетичної оцінки природи, вони виражені в термінах його екософії: прекрасне, піднесене, граційне, радісне, спокійне, бурхливе, тривожне. Власне, це  і є єдність, комплексність та інтенсивність проблеми, яку Ганс Йонас означив так: «Автентично людська позиція полягає в тому, щоб визнавати за природою її власну гідність, яка протистоїть сваволі нашої могутності» (Йонас Г. Принцип відповідальності. К., 2001, с.206). Філософська основа збірки Олександра Астаф’єва «Słowa, urodzony śniegem»- цу філософія бажаної гармонії між людиною і природою в контексті культури. Її автор творив, використовуючи східні і західні принципи відношень між індивідом і оточенням. Перекладачам вдалося цей настрій «екологічної оптики» передати. Автор прагне донести до читача пафос повноти, згідно з яким людина має не тільки руйнувати, а й створювати те, що не під силу природі, примножуючи естетичне багатство натури і культури як цілісності.

Краків