Не сподівався, що зможу десь побачити, а ймовірніше пригадати смагляве циганчукове обличчя з прикушеною нижньою губою. На автостанції в Крем’ямці Іван покликав мене і запропонував:
– Якщо до Тернополя, то поїхали. Тут же не забарився:
– Пізнаєш?
– Іван… Іван Захарчуків.
Він з притиском у голосі поправив мою вимову прізвища і з такою ж зверхністю кинув:
– “Лихоліттю'” твому давно капець. Так і мало бути.
– А кишеня з молитовником?
Він оглянувся. Оглянувся і чоловік, у руках якого було кермо.
– Ого, запам’ятав.
Запам’ятав… Але як він може знати про”Лихоліття” – невеликі рукописні сюжети, вилучені під час емдебистського наскоку? Нікому ж їх не показував. Коли ми сиділи поруч у Кременецькій педшколі. Їх ще не було. Були постійні виклики до стола відповідати. Виходив у батькових штанах, впхнутих у холяви чобіт, які сам пошив. У місті мав на голові “мазепинку”‘ свого ж фасону.
Іван старший за мене, як і всі на курсі. Розповідав, як врятувався від смерті. Ох, ті бандерівці! Увечері схопили. Схопили для розправи. Ніж дзьобнув ліву нагрудну кишеню мундира, але не пробив – у кишені був молитовник.
Я таки залишив педшколу.
Залишив Івана з нагрудною кишенею мундира. Ніякої чутки про нього не мав. Навіть сьогодні він для мене лише з минулого.
Але ж ні. Наче перескочив через роки і каркнув щойно: їх, років, у майбутньому трошки, а “‘Лихоліття” – у творчій недоречності.
Авжеж: Наочманівсь заради свідчень,
чимало доль прошельмував.
Ти гриз мою анкету, чоловіче,
твої уста – для чорних справ.
Даруй мені, Маріє, за таку оказію в Крем’янці. То не словесні осклепки з Іваном, не якась випадковість у дорозі, а видихи правди, яка суперечливо залягла в пам’яті.
Справді мав би про інше сказати. Повертаюсь з села, а там є вже хата, є притулок для рідних. Сестра в листі попереджала, щоб не добирався до них увечері, бо в лісі вовки появились. От і поїхав, і вовка зустрів. Правда, не в лісі. Хай йому, трапиться ж. І не вперше.
“Лихолітні” вовки никають досі. В дитинстві я їх справді боявся. І село боялось, бо забігали не лише вночі.
Була за селом стражниця. Казали “більшовицька”. Після “золотого вересня” озброєні її постояльці чатували, щоб ніхто зі сходу не міг проникнути до наших осель, до наших свят і сказати про те, як трудоднює Україна. А хлоп’я з торбиною проникло.
Наближалось Різдво Христове. Мама дали зігрітись “порушникові кордону” узваром, поклали в торбину пирогів, хлібину… Що б іще тобі, дитино? Але не встигли.
– Пацан, мотай отсюда!
Біля порога з рушницею через плече стояв на лижвах захеканий “більшовик”. По щоках теліпались викрої гостроверхого наголовника. Конвойоване хлоп’я поверталось тим же слідом. Поверталось у безхліб’я в хаті з кріпацькими повинностями – примусівками.
І не переч, якщо нема свята, якщо нема співу околиць у дзвонах, якщо нема доброзичливого середовища. Погейкує партія, і всі – заодно.
А якщо нетямущий у такому лукавстві?
Тоді мовчи.
То з “Лихоліття””.
– Почекай, – зітхнеш, моя Голубко. – Є ще сила небесна.
– Не завжди її вистачає.
Небо серед ночі падає у вогняні вибухи. Полум’я дістає його – ліс горить, а в ньому скапують очі храмових ікон. Вовки оточили скит. Вони не задкують від спалахів. Двоногі вони, з чорними хрестами смерті. Впали від доносів і куль ченці. Лиш одному наказали вивести коней і здати в господарчі руки. А вони – чужі, чужі й загребущі. Заберуть коней, а вершника розстріляють.
Їхав Пахомій, та не туди. Де ти, повстанче? Де твої побратими? Знайшов. Повернувся на згарище і вічную пам’ять одспівав.
Після такої ночі батьки копали яму для криївки. Може бути напасть на село. В кожному дворі готувались до захисту.
О, як мені хотілося мати рушницю!
Також з “Лихоліття”.
Шукав ровесницю в педшколі. Мене тут не позбулись, і я бодай на заочне навчання повернувся. То де ж ти, Марійко? Почув, що над тобою хотів поглумитись червонопикий Микитенко. Комісарською подобою пиндючився, навіть в аудиторії не скидав шкірянки. Гаслами і цитатами промовляв. Ще б тільки маузер прикріпити до тієї шкірянки. І ти, Марійко, усім, що можна було схопити, навіть чорнилом, відбивала його похіть. Бігла сходами до виходу, де бовваніло погруддя “батька Сталіна”.
Навіщо озирнулась? Вузьколобий витвір – у лестивих первоцвітах, а в тебе – чорнилом скроплені кулачки. Не зрушиш. Сил не вистачає. Вистачає лише винюхувачів.
“Будь благословенна, Маріє!” – з таким заголовком вписав у “Лихоліття” ще один сюжет.
* * *
– От ми вже в Тернополі, – знову озирнувся Іван.
На автостанції зажадав почекати й поквапився до телефонної будки. Ех, вовчику, вовчику! Бігай – перебігай, сіпайся з минулим без мене, бо прибув автобус Тернопіль – Львів, і я вже в ньому. Залишилась у присмерках прикушена нижня губа, а ще десь під сподом піджака…
Невже?
Ніщо інше, як револьвер. Можна десь прицілитись, або й так… Нема лише кишені з молитовником. Та чи й була вона коли в Івана. Була непристойна вигадка, як і зараз у притулку змов.
Але я вже тут, де мене дочекались поцілунки очей – тепло довір’я.
Григорій Радошівський.
Фото письменника.