Не обов′язково випивати бочку вина, щоби відчути смак того вина… Гурманові достатньо зробити ковток.
Подібна ситуація і з пізнанням людей.
Іноді знайомий із людиною все життя, а так і не знаєш, не відчуваєш її душі під маскою…
А іноді навпаки: глянув ув очі, потиснув (чи поцілував – якщо це жінка) руку людині, яку бачиш уперше, – і готовий іти з нею у вогонь і воду, бо дивишся у неї, як у бабусине дзеркало, яке не бреше, не лукавить, знаєш, чого від неї чекати… любиш її, бачиш себе у ній без прикрас.
До таких людей для мене належить і Анатолій Антонович Перерва – наш, український, родом із Харківщини, поет, журналіст, який недавно пішов до Отчого Додому, зоставивши тепле світло свого тексту та життєтексту для близьких йому по крові і по духу людей, нащадків…
Аз грішний відчуваю себе одним із них, хоча зустрічався із ним у реалі, як тепер кажуть фейсбучні френди, всього два рази. Перший раз радісно кинувся до Анатолія Антоновича, переплутавши його із Павлом Архиповичем Загребельним, який буквально у ті дні написав мені дуже душевного листа зі словами «Ігор Павлюк – поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі. Я став читати Ігоря Павлюка з часу публікації його поезій в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився» і запросив до себе у гості.
Поет сприйняв це з добрим усміхом, але якось звично, як належне, бо, виявляється, я був далеко не першим, хто переплутав його із класиком, адже зовнішня схожість їх направду була дивовижною. Більше того, подібні вони були і внутрішньо, адже тісно приятелювали…
Приємно було, що Анатолій Перерва знав мою творчість, і ми вже відразу спілкувалися, як давні знайомі творчі побратими, майже не відчуваючи різниці у віці, як то й ведеться між братами по духу, поетами, знаходячи спільних знайомих, близьких, серед яких виявилися чудові поети В′ячеслав Романовський, Леонід Талалай, компанія яких і запросила мене до себе «в номер» на черговому (шостому) з’їзді Національної спілки письменників України, де ми й зафіксовані на фото всі разом за душевним столом…
Обмінялися автографованими книгами…
Читаю «Невимовне» Анатолія Перерви, його некрикливу біографію… Із тих вимовлених ностальгій, тривог, нетутешньої музики болю і складається тиха легенда про доброго поета зі сніжинками-іскринками незабутньої самозаглибленої іронії, не завжди вимовленої, але щиро вимоленої і відчутими тими, хто має душу…
Тематичний діапазон його теплого ліризму – від «Балади про хату баби Руделі» до присвят творчим побратимам художнику Валерію Бондарю, бандуристу Миколі Литвину, творів із епіграфами з Василя Симоненка, Юрія Тарнавського, соціально-психофілософських віршів-портретів: «Мазепа», «Гнату Хоткевичу», «Жито Григорія Сковороди» та віршів крізь чоловічі сльози про сумний сміх, як-от «Сміх народу мого», чи не найхарактерніший для Поета, по-моєму:
СМІХ НАРОДУ МОГО
Може, це доля, а може, це воля всевишня.
Може, це жереб, що випав не вам, жебраки.
Може, це вирок — зболена усмішка Вишні,
Вирок усім,
котрі прагнуть «твердої руки».
Сміймось, братове!
Як сумно ми ще сміємося.
Вітер часу хилитає діряві сакви.
В рідному краї голодні ми будем і босі,
Доки води ми тихіші і нижчі трави.
«Вирвем з корінням у ворога жало отруйне!»
Може, це марення тільки, оті Соловки?
Сміймось!
Допоки ще страх наші душі пантрує,
Поки похитують пальцем місцеві божки.
Небом блакитним омите доспіле колосся.
Тільки б – не кров’ю,
що вже закипає ось-ось…
Сміймось, братове!
Як смішно, що ми сміємося.
Троя – в руїнах!
А ми сміємось, сміємось…
Добрий і веселим у житті, глибоким, справжнім, пронизливо сумним у творчості – таким постав і зостався мені назавжди український поет Анатолій Антонович Перерва.
Земля Вам Небом, дорогий шановний пане Анатолію.
До зустрічі у вічності.
Щиро Ваш Ігор Павлюк.