Володимир Мацикур прийшов до читача одразу двома збірками «Босоніж з небом» і «Пульс на межі» (обидві видані тернопільським видавництвом «Терно-граф», 2016). Перша – вірші різної тематики, друга – інтимна лірика. Узагальнено кажучи, є тут вірші добротні, написані майстерно, середньої вартості й не зовсім вдалі. Але про поета судять за не за середніми творами (у поезії середньостатистичний показник не чинний), а за тим, яку вершину він спромігся подолати.
Не дарма один з класиків сказав: «Якщо у тебе знайдеться сім добротних віршів, які перетривають у часі тебе, вважай, що тобі поталанило». Маю певність: у В.Мацикура є твори, наділені достатньою опірністю і спроможні стати його страховим векселем у майбутньому. Він пише давно і в літературних колах добре відомий як вправний версифікатор, його книги – очікуванні й, чесно кажучи, мали б вийти друком значно раніше. Однак виняткова вимогливість до себе, почуття скромності й сумнів (вічний супутник таланту) не дозволяли поетові виносити їх на люди. І це попри те, що В.Мацикур має доволі високі реляції від таких маститих поетів як Богдан Бастюк і Борис Щавурський, а також колег по перу Ярослава Гевка і Зої Кіцак (деякі з них виставленні на щит у збірці «Босоніж з небом»). «Коли почуття – через край…, – пише зокрема не багатослівний і зазвичай скупий на похвалу Б. Бастюк. – Саме такими словами варто окреслити поетичний світ В.Мацикура, який не квапився на люди зі своїми поезіями, а розсудливо і зважено, як людина, чий життєвий досвід уже доволі ваговитий, насмілився нарешті дебюютувати щирими, різьбленими строфами, що не дратують ока кількісними показниками, а вражають глибиною і змістом мовленого».
Чим характерний поетичний стиль поета і чи є в нього той самобутній, неповторний, ні на кого іншого не схожий голос? Передусім я відзначив би виняткову мелодійність, тонке відчуття слова, його краси і алітеративності. Відчувається, що це пише музикант, який звик перевіряти фразу на мелодійність звучання. Вчитаймося і вслухаймося ось хоча б у такі строфи:
Мелодіє, сестро, линь
Понад сади вересневі.
В тобі співуча Волинь,
В тобі рік карпатських клекіт.
Мелодіє, люба, знай –
Твоє незгасне натхнення
Несуть у вічність Дунай
І кручі Дніпра зелені.
Щодо тематики, то вона у поета винятково різноманітна: він любить оспівувати природу, досліджувати глибини людської душі, онімблювати буденне і прозаїчне, не цурається релігійних і патріотичних мотивів. Але є в нього найважливіше: почуття міри. В.Мацикур вважає, що краще не добрати, ніж перебрати. Тому ощадний у слові й часто скупий у виражальних засобах. Але його тропи запам’ятовуються, ось хоча б такі із них: «сіль віків», «вир щодення», «глибшим став од сліз Дніпро», «ліри лісу», «і довгим, мов китайський мур, здавалось це життя коротке»… Поет любить рідкісні слова, часто послуговується зменшувальними суфіксами, щоб передати найтонші нюанси почуттів, звідси такі слова як «звідосюдоньки» і градації «виросту, визрію, визорю»
А своє кредо він виповів таким афористичним вигуком: «Господи, дай пронести до загину вірність любові». Краса почуттів, краса вірності – визначальне у митця.
Особливо йому вдаються, як на мене, невеликі ліричні вірші, які склали збірку «Пульс на межі», але є в нього твори й розлогі, чималі за обсягом і епічно закроєні, про що говорить ширший фрагмент з поеми «Пустельник», а також такі твори як «Мамай», «Ностальгія», «З лабіринту», «Запроторено світ у личину баталій», «Бузок» та інші.
Ще одна прикметна особливість художнього стилю поета – сповідальність. Він межово щирий перед читачем, не боїться відкривати перед ним свою душу, розповідати про найсокровенніше. Рідкісна, як на наші часи, якість і винятково цінна в поезії, що вимагає оголеності почуттів. Поет вірить своєму читачеві, сподівається від нього розуміння і розраховує не на співчуття, а на співтворчість. Звідти деяка недомовленість і таємнича алегоричність.
Добротний, з любов’ю написаний вірш завжди оповитий тайною і сприймається як маленьке диво, а також породжує більше запитань, ніж можна знайти відповідей. Ця тайна замкнута між словами, вона у самому звучанні фраз, в тому хвилюючому битті серця, яке супроводжує читання (звідси «пульс на межі»). Розгадати її навряд чи можна, бо скільки читачів, стільки й інтерпретацій та, сказати б, рівнів сприйняття. Хоча, звичайно, не так важливо пояснити магію письма, як відчути радість дотикання до краси, бо естетична втіха від читання – це чи не вирішальний фактор, який змушує нас розкривати книжку.
«У справжнього музиканта очі знаходяться у вухах, а вуха в очах», – сказав колись російський поет І.Береславський, і ця афористичне спостереження можна припасувати до В.Мацикура. Коли читаєш його кращі вірші, багаті на звуконаслідування, звукопис і аллітерації, то переконуєшся, що його талант полягає у вмінні слухати очами і бачити вухами. Рідкісне уміння, притаманне справді обдарованій людині!
Відчувається, що без музики він не створив би жодного рядка. Не важко здогадатися, що спершу в його свідомості звучить відповідний ритм, а відтак народжуються слова, в які замикається мелодія, згусток звуків, закорінених у почуття. І все тут озвучене, осяяне музикою, ніби оповите нею, кожна фраза і слово перевірені на акустичність звучання і милозвучність. Тож музична тема – центральна в його творах, і це відбито у назвах: «Мелодії», «Фуга», «Шопен»,
Поетична палітра поета напрочуд кольористична, малюючи словом зриму картину, він ніби вмокає перо в строкату райдугу («райдужний полиск на свіжих, з-під плуга, зрізах на сонці засмажених скиб)».
Читаючи вірші, відчуваєш своєрідне миготіння кольорів – від золотого («позолота ніжно землю огорта») до срібного («килим білий і пухнастий, а на ньому – срібло»), від червоного до багряного («на перехресті снів – тривог багряних»). А ще в нього «кирпаті журавлі», «білий пух», «чорне гілля», «жовкне земля», «білим туманом здіймається туга», «дивні барви будять думи»…. Звідси таке зізнання: «Заграва – то свята душі», «Всі думки мої кольорові».
«Поезія – то біль душі», «пульсуюча магма», сповідь сльозою, дотикання до вічності – констатує автор, а це означає, що пише він не для того, щоб вивищитися над іншими чи утвердити себе у слові й славі, а виповісти душу, осмислити трагічну сутність життя.
«Поезія – то серця кров,
Вінок терновий і корона.
Хто у собі її знайшов,
Живе життям землі і грона».
Підсумовуючи, варто наголосити, що в кращих віршах молодого поета немає нічого випадкового, зайвого чи надмірного. Все гармонійне і доцільне, все важливе і на своєму законному місці, усе дихає гармонією і мудрим ладом. І в першу чергу на це «працюють» ритм (завжди вишуканий, новий), добре продумані, глибокі й легкі для запам’ятовування тропи, а також небуденні почуття, закладені в них.
Петриківський Ліс.