“Поети старшого покоління ( їхня стать немає значення) здебільшого виступають у своїх творах «застебнутими на всі гудзики» (якщо можна так висловитися) і, наче смоли пекельної, сахаються відвертості і власних почуттів. А молодші (у віковому вимірі!) не є такими. Відкритість власних душ вони позиціюють зі справжністю поезії «Дуже треба побачити, почути і пізнати, знайти тебе, мов суть поміж рядками».
«СМИЧОК НАПНЕ СТРУНУ, ЯК ТЯТИВУ» У ВІРШАХ ДЗВІНКИ ТОРОХТУШКИ»
1. Біографічне
Пригадується, що її вірші вперше почули ще наприкінці 80-их років минулого століття (як давно це було!) на одному із засідань літературної студії при бібліотеці імені Юліуша Словацького у Кременці, коли авторка навчалася в одній із міських шкіл. Попри кострубатість окремих строф твори приваблювали образністю мислення,свіжістю їхнього вираження, що відразу вигідно виділили юнку поміж початкуючими літераторами. Можна, звісно, було говорити і про заперечення нею тодішніх усталених літературних канонів (нехай і на рівні наївності, але …).
Ще більше таких розмислів з’явилося, коли до нас потрапили поетичні збірки молодої поетки «Заквітну деревієм» та «Звуки і знаки» (Давайте нагадаємо, що вони увірвалися у свідомість поціновувачів красного письменства у першій половині 90-х років минулого століття, коли на читачів буквально нахлинув верси фікаторський потік настроїв, народжених почуттями національного відродження. Невипадкого кажемо про це, бо книги кременчанки, просякнуті ними, яскраво свідчили про творчу індивідуалізацію думання). Ті тоненькі видання не наробили великого галасу в літературних колах, але промовисто ствердили , що до гурту письменників впевнено входить людина, яка дуже цінує особистісне у слові і прагне висловити це через появу у творчості загальнолюдських мотивів.
І доводилося тільки жалкувати, що після такої потужної заявки про себе поетка замовкла на довгі роки. Нині вона пояснює це тим, що довелося займатися вихованням шістьох дітей й формуванням саркастичного погляду на життя. Звісно, ці причини можна до певної міри назвати поважними, й перш за все для людей, котрі бачать перед собою лишень плин буднів і свят. Бо нам чомусь здається, що в даному випадку це – напівправда. Непублікації існували в реальності, але це не означало, що немає осмислення, яке неодмінно коли-небудь виллється у цікаві тексти.
Зрештою, ми не помилилися, бо недавно у наші руки потрапили колективні збірки «Голос крові» та «Время В… Час В». З новими поезіями Дзвінки Торохтушки, котрі, безумовно вказали на повернення в літературне буття версифікаторки з неповторним світобаченням. (Чомусь напрошується аналогія з постаттю Станіслава Чернілевського, котрий торік нагадав про свою присутність у літературі книгою віршів «Празький зошит» після тривалого мовчання і пам’ятною багатьом дебютною збіркою «Рушник землі»).
Антивоєнне
Якщо вести мову про обидві публікації, то очевидною є їхня антивоєнна спрямованість. Тут, на нашу думку, маємо підстави говорити про різні моменти. І, передусім, зрозуміло, про те, що літератор не може не відкривати дихання сучасності. Адже з історії рідної літератури знаємо, що так було в усі часи. (Навіть не бачимо потреби ілюструвати цю тезу фактами, бо сумніваємося у такій новизні на тлі загальновідомого).
Є ще два нюансики, котрі також треба враховувати. По-перше, обидва видання – відголосся воєнних подій на сході держави, що не могло не вплинути на світовідчування авторки. По-друге, чоловік поетки тривалий час виконує місію капелана на передовій і вона живе й особистісними переживаннями. До цього додається і її політична позиція, якої не приховує.
Та, мабуть, всі ці зовнішні атрибути не промовляли б так багато, якби не самі вірші. До речі, перечитуючи їх, не раз ловили себе на думці і про світлість висловлювань в оспівуванні трагічної теми. І як тут не провести одну паралель. Якщо говорити про антивоєнну лірику Бориса Гуменюка, Олександра Астаф’єва, Василя Місевича, то можна бачити духовну спорідненість з творчістю Володимира Булаєнка, Федора Мицика, Пилипа Рудя, Федора Швіндіна – поетів, до долі яких доторкнулося чорнокрилля Другої світової. Але одна справа, коли про це пишуть чоловіки, а інша – жінки. Хіба не думається про це, коли читаємо вірші Антоніни Цвід, Любові Малецької, Ґанни Назарків?., (Зумисно не називаємо інших прізвищ, бо перелік виявився б набагато більшим, що є ознакою часу).
А тепер від узагальнених вражень перейдемо до конкретики. І почнемо з такого. В книзі «Голос крові» натрапили на фразу: «Берімо, браття, автомати, щоб рідну неньку боронить». (Давайте, образно мовлячи, розставимо крапки над і й скажемо, що подібних закликів у виданні вистачає, на жаль, й виникає цілком закономірне запитання: в тоталітарні часи від поезії часто-густо відштовхували «вірші-паротяги», нині нас змушують молитися до них, бо віршотворці бездумно заримовують дорогі для багатьох почуття, добре розуміючи власну нахабність і небажання більшості літературознавців та літературних критиків прямим текстом говорити про це).
Проблема? Безсумнівно! Але нам думається, що існує не менш важливий момент цього разу – мовний. В обох виданнях чимало віршів написано російською. З ідеологічної точки зору претензій немає, бо вони позбавлені прихильності до пропаганди ідей «рускаво міра». Але … нам, приміром, більше подобається позиція Рафаеля Сабатіні, який творив англійською, хоч перше своє оповідання написав французькою. І все це доповнимо тим, що він був сином італійця та англійки. Не буде, либонь, перебільшенням й те, що його прихильність до англійської зумовлена ідеологією. Не міг він стати італійським письменником, коли країна – носій цієї мови – виступила на стороні фашистської Німеччини, ворогом якої вважав себе Сабатіні, працюючи в англійській розвідці. Красномовно, правда, чи в українських реаліях це не має жодного значення?
Дехто (не сумніваємося!) скаже, що в обох книгах уже маємо двомов’я одного автора. Білінгвістичний прогрес. Не впевнені у цьому. Адже часто-густо ще не маємо випадки, коли автори не розуміють різнотипності сприймання одних і тих же понять двома мовами, автоматично суміщаючи їх. Вважаємо, що зауваги щодо двомовності стосуються і Дзвінки Торохтушки, адже у перекладах творів російськомовних поеток вона вдається до неправильностей, котрі спотворюють рідномовне середовище. Мусимо наголосити на цьому. Правда, усе це затінюють її оригінальні вірші: «А сніг так біло ляже в Крузі, Вкладе початок забуттю, лиш на Різдво незримо друзі Прийдуть до тебе на кутю».
«Палає осінь. Доторкнешся – обпече. Розпалена до білого, як горно. Вернись живим! Я на твоє плече Схилюсь, як небо, високо і гордо».
Своєрідною «фішкою» злободенності творів поетки є її поєднання з філософічністю. «Тут ми з тобою, а отут – без нас! Як слід від кулі, видно порожнечу». Усе це не було б таким промовистим без образності мислення: «Гроза – стихій пришвидшена дифузія». І над усім цим – незбагненний флер особистісності: «Навшпиньки, бо треба тиші. Відходжу в твоє безсоння».
3. Особистісне
Але ота особистісність в даному випадку має два відсвіти. З одного боку – самобутність у висловленні думки. Авторка говорить про те, що хвилює багатьох, але пропускає це через свої світовідчування і не боїться такого плину розмислів про буття. Більше того: вона надає їм природності властивої лише їй. Тут дуже важливою вважаємо ту обставину, що часто-густо під її «поетичний обстріл» (вибачте за таку метафору) потрапляють загальнолюдські теми: «В життя своя крива інфляцій: З безцінного – в щербатий гріш. Війна знецінить люд, та нації Щораз вартніш».
Є зворотній бік медалі. Більшість віршів обох добірок Дзвінки Торохтушки пронизана почуттям кохання. Але тут не все є так однозначно як може здатися на перший погляд. Нерідко інтимність нерозривно поєднується із суспільним: «Поговоримо про небилиці І про світ, що пізнав безвоєння, Змовчимо про таємне й пророче, Не згадаєм страшне і цікаве Про своє поговорим – жіноче». Інколи вона виставляє на показ дуже особистісне: «Любити – щодня, мов завчено, Шукати твого плеча. І небо хотіти бачити Лише у твоїх очах».
Щодо останнього, то скажемо про таке, поети старшого покоління ( їхня стать немає значення) здебільшого виступають у своїх творах «застебнутими на всі гудзики» (якщо можна так висловитися) і, наче смоли пекельної, сахаються відвертості і власних почуттів. А молодші (у віковому вимірі!) не є такими. Відкритість власних душ вони позиціюють зі справжністю поезії «Дуже треба побачити, почути і пізнати, знайти тебе, мов суть поміж рядками».
4. Неособистісне
Тут теж є багато цікавинок. І однією з них, напевно, слід вважати наступну. Скажімо, у вірші «Любити – щодня» натрапили на таку сентенцію: «Любити – то бути другою, бо першою – Україна». Згодімося, що певний наліт абсурдності у цій фразі є. Але радити впадати у відчай через це не спішимо, бо авторка по-своєму висловила те, що хвилює багатьох ( і нас в тому числі). В даному випадку маємо теж підстави говорити про спадкоємність думання. «Кожен з нас розуму несповна за землю нашу». Це – рядки з вірша Олександра Астаф’єва, який за віком годиться у батьки для поетки.
Значною мірою свідченням неповторності версифікаторського вміння ми останнім часом стали вважати те, як автор почуває себе у річищі богошукань. І втішно, що Дзвінка Торохтушка не почуває себе чужою у цій тематиці. Та не лише це впадає у вічі. Бо приваблює і те, що поетеса в духовність вдивляється через дзеркало власних почувань. Принаймні, про щось інше й не хочеться думати, коли читаєш вірші « То пси святого Юрія», «Побудь, мій Боже, отут, зі мною».
Та радує не тільки це. Приміром, нерідко можна почути думку, що покоління поетки ( і молодші – теж) є якимось індефенентними до суспільних подій. Та чи варто поспішати з такими висновками. Можливо, з недалекоглядної точки зору тих, хто пережив випробування тоталітарною епохою, так і здається. Та … подібні розмисли повністю зникають, коли читаємо так звані майданні вірші («Вертають умиротворені», «Переведи мене через майдан», «Я не вмію брехати»), і поезії на теми АТО («Думки про братів «Азовських», «То просто ліричний відступ»). Заперечення заперечень?
Є ще один момент. Лірика Дзвінки Торохтушки, напевно, не була б такою привабливою, якби у ній не існувало вдалих епітетів, порівнянь, метафор. Назвемо хоча б кілька з них, щоб не отримати звинувачень у голослівності: «Ламаний шеляг місяця», «Перелітне «курли» з журавлиної мови – коханка», «Тромб каміння», «Рожевий лід на стеблах матіоли».
5. Недоречне
Перелік таких знахідок можна продовжити. Згадаємо хоча б про такі: «ріка має душу і місячним змилком пере», «знову навчитись у небо твоє злітати», «я ще зможу на твоїм ремені відчувати запах матіол».
Та водночас існують моменти, які сприймаються неоднозначно. Можливо, і не варто на цьому наголошувати хоча б з огляду на те, що в літературній критиці (гірко про таке говорити) утверджується думка про недопустимість й найдрібніших негативних ноток. Вважаємо таку позицію недопустимою. Адже виходить, що й справжніх словотворців привчаємо до суцільної єлейності на свою адресу, хоч вони дуже чекають виваженого критичного слова, бо на зауваги дуже ображаються тільки творчі нулі. Навіщо забувати, що оприлюднення творів є своєрідний заклик до відвертого висловлення думки про них. Тим паче, у випадку, коли йдеться про справжнє обдарування.
Тепер – до конкретики. У вірші «Торкнешся осені» наш зір наштовхнувся на фразу: «І перекотиполем сходить озим». Вона намагається нав’язати нам думку про чоловічий рід останнього слова. Та немає такого в українській мові! Є «озимина» жіночого роду.
А як зрозуміти такі «перли», як «позавтрім» (вірш «Вважай, що уже відходжу»), «никне», (вірш «Був нетривким»), «зобачив» (вірш «Перелітне «курли»), «бувший (вірш «Осінь хмарами замкнули».
Прикро, що такі ж мовні викрутаси вона пропагує і у деяких перекладах. Скажімо, вона інтерпретує з російської вірш Ольги Матвіюк-Грановської «Там, де сонце втомилось злітати» і вживає слово «дальше», що не відповідає усталеній нормі.
Окремі неточності? Згодні! Але це не означає, що про них не треба казати. Поезія не терпить приблизності. А ще прикріше, коли її допускає обдарована авторка. Між іншим, саме це й змушує вголос наголошувати на вадах. Думаємо, що, це може бути уроком і для неї, і для тих, хто пробує щось заримувати.
6. Майбутнє
От, мабуть, і всі думки про вірші Дзвінки Торохтушки, які вдалося перечитати. Якщо загалом оцінювати цей доробок, то його укупі з книгами «Заквітну деревієм» та «Звуки і знаки» є серйозною заявкою в поезії. А, може, стоїмо перед народженням нового видання, яке підтвердить це?
Цього, звісно, дуже хотілося б. Але тільки час покаже, чи стане це реальністю. Поки що ж можемо з впевненістю сказати про те, що Дзвінка Торохтушко впевнено залишає свій слід не лише у перекладах з російської мови, а й у переспівах з білоруської і литовської. А недавно вона окремим виданням випустила казку для дітей «Світлячок – охоронець».
Отже, важко однозначно сказати, що буде далі. Побачимо. Чи не в цьому полягає принадність творення таїни слова.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Кременець – м. Шумськ
Тернопільської області