Це практично неможливо — за якихось п’ятнадцять хвилин бодай побіжно дефініціювати найголовніші явища сучасної української прози, котра нині перебуває на творчому піднесенні і явила нам цілу низку текстів, які стали авторитетним свідченням того, що література наша не деградує, як багато чого в сьогоднішній Україні, і що вона виразно реагує нa всі виклики життя.

Розуміючи все це і перебуваючи як доповідач у невблаганному цейтноті, звужуєш своє завдання до можливості хоча б назвати найголовніші імена й твори, котрі передовсім уособлюють художні досягнення й тенденції нашої літератури. Сьогоднішня наша проза — це розмаїття наративних стратегій та яскравих стилістик. Це галерея художніх типажів, із яких і складається обличчя епохи. Юрій Мушкетик і Валерій Шевчук, Роман Іваннчук і Галина Пагутяк, Ніна Бічуя і Василь Слапчук, Богдан Горинь і Роман Коваль, Петро Кралюк і Йосип Струцюк, Надія Гуменюк і Володимир Єшкілєв, Оксана Забужко й Марія Матіос, Василь Шкляр і Кость Москалець, Андрій Топачевський і Лідія Рибенко, Володимир Погорецький і Леся Романчук… — це тільки перші імена, що приходять на згадку, коли думаєш про сучасну прозу. Це проза українського безчасся. Тобто того часу, котрий тривав ще до минулої осені. Тривав упродовж двох десятиріч, коли ми були — разом із нашою літературою — просто викинуті з історії, коли українську літературу було замкнуто в гетто української мови, зовсім не популярної не тільки в світі, а й навіть в Україні. Лиш поодинокі, здебільшого фантові, «прориви» на Захід Юрія Андруховнча, Андрія Куркова, Сергія Жадана, Тимофія Гавриліва — це ще не зовсім органічна культурна інтервенція у світ такої повноцінної за європейськими критеріями літератури, якою на сьогодні є література українська, що разом із Україною сто разів заслуговує кращої долі й уваги світу до себе. Беззаперечно. що, заганяючи себе в роль держави-маргінала, послідовно ігноруючи всі виклики часу, Україна, мов той «Титанік», тягла з собою і свою культуру та літературу. Не хотіли знати Україну, а з нею — і її літературу, хоч у ній є автори, які зробили б честь будь-якому світовому письменству. Досить бодай згадати Євгена ІІашковського з його вулканічним словником і винятковою соціальною відвертістю, Теодозію Зарівну, Любов Голоту, В’ячеслава Медвідя і Григорія Кримчука, Софію Майданську і Любов Пономаренко, Василя Трубая і Сергія Грабаря з їхнім художнім артистизмом та оригінальним психологічним проникненням у лабіринти людських стосунків. Чи Григорія Гусейнова, який, мов Марсель ІІруст, наздоганяє померлий час і художньо воскрешає його, знаходячи те, що не вмирає разом із людьми, а лишається, як їхнє послання крізь століття у дикі прийдешні часи, як благородний імператив, що нагадує: ось вони, національно-цивілізаційні цінності, котрі ніколи не підпадуть під жодну інфляцію. Чи, скажімо, такі дивовижні романи, як «Книга забуття» Василя Слапчука, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Вербовая дощечка» Теодозії Зарівної, «Небо несповідане…» Надії Степули, котрі не тільки художньо скристалізували індивідуально неповторний досвід буття людського в контексті національної історії, а й стали сміливими експериментами пошуку нової художньої мови й нових структур романічного жанру. Ці шукання йдуть у фарватері найцікавіших процесів світової літератури, означеної такими іменами, які популярні і в нас Габріель Гарсія Маркес, Маріо Варгас Льйоса, Салман Рушді, Мілорад Павич, Мілан Кундера, Жан-Марі Гюстав Ле Клезіо, Патрік Модіано. Окрема тема при такій розмові — Юрій Щербак із його трилогією «Час смертохристів», «Час великої гри» і «Час тирана». Значення цих романів виходить далеко за рамки жанрового новаторства (до Щербака в нашій літературі просто не було представлено жанр антиутопії), ця трилогія виявила винятково провіденціальну авторську візію. Я переконаний, що лаври Кассандри Щербака не приваблювали, однак він передбачав Майдан, криваве зіткнення кращих синів України з олігархічно-феодальним режимом, вибудуваним донецькими донами. Це вперше в нашій літературі мовиться і про поступове відмирання в процесі глобалізації традиційних державних структур, у яких перебирають функції транснаціональні компанії, що ведуть свої війни на територіях різних держав, котрі офіційно у війнах участі не беруть. Зрештою, можна перелічувати й перелічувати всі ці прогнози-влучання й застереження Щербака, що ними сповнена його трилогія і котрі зумовили такий потужний сплеск суспільного інтересу до неї. Саме завдяки тому значення цих творів виходить поза межі літератури. Небувалий резонанс романів Щсрбака дає всі підстави стверджувати, що це — подія суспільного значення. Після відходу Павла Загребельного й Романа Федоріва в історичній романістиці лишився Роман Іваничук (до речі, автор цілого корпусу вже хрестоматійних текстів), і, здавалося, він самотітиме на цьому полі, бо ж історична романістика вимагає, окрім таланту, ще багато чого. Але тут з’явився Іван Корсак із ного дивовижною творчою активністю і явив нам «Отамана Чайку», «Дітей Яфета», «Немиричів ключ», «Борозну в чужому полі» — загалом десяток важливих книжок історичної тематики, котрі важливі не тільки в нашій посткомуністичній ситуації, бо поєднують нас із нашою національною історією, а й для художніх шукань української прози взагалі, бо вони збагачують яскравими барвами стильову карту нашої літератури. Українська проза не хоче бути схематично-лінійною й одновимірною, немов (скористаю тут порівняння Загребельного) протокол чи вахтовий журнал. Вона втікає від учорашнього художнього досвіду, відгетьковує знайдене й зужите, річуше зрікається спокусливої ролі бути утриманкою минулих днів і минулих досягнень. Характерно, що такий тон прозі ще в далеких сімдесятих роках минулого століття задавав своїми романами «На ясні зорі» та «Зорі й оселедці» Віктор Міняйло. Разом із «Манускриптом з вулиці Руської» та «Четвертим виміром» Романа Іваничука, «Лебединою зграєю» і «Зеленими Млинами» Василя Земляка й книжкою прози «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї вони стали своєрідним прологом до розкутої, артистично вигадливої, стилістично елегантної прози Броніслава Грищука, Станіслава Вишенського, Василя Рубана, Володимира Даниленка, Катерини Мотрич, Василя Горбатюка, Дмитра Дроздовського, Романа Дідули. Це проза складних етичних рівнянь, парадоксальних сюжетних ходів, глибоких підтекстів. Її автори, вдаючись до справді екзотичних як для нашої, здебільшого консервативної в цьому сенсі, літератури форм, воднораз ставлять серйозні філософські проблеми існування української людини в світі, де так багато всього проти неї і де кожен день підсуває спокусливий шанс зректися етичних норм в ім’я всіляких вигод. Різні авторські стилістики, різний соціальний статус і досвід героїв — маю на увазі «Обвал» Юрія Мушкетика та Вічник», «Криничар» і «Горянин» Мирослава Дочинця. Це твори дивовижної психологічної сконденсованості та незліченної кількості запитань авторів до своїх героїв. Видатний письменник — завжди мораліст і проповідник. Але це не виключає того, що він не може не запитати свого гороя те, на що сам не має відповіді, бо ж на те, що він запитує, може бути й десяток відповідей, і кожна позірно правильна, але — дивлячись у якій ситуації і на чий глузд судячи. До речі, про Мирослава Дочинця. Він прийшов у «велику» прозу, мовби до себе додому, і вже першим своїм романом «Лис у винограднику» поставив себе в перший ряд її майстрів, а наступні три романи утвердили за ним репутацію одного з найглибших філософів та найвибагливіших стилістів нашої романістики. Здавалося б, далекі від звичайного людського щодення речі мають найбезпосередніший стосунок до конкретної долі, зумовлюють її особливості. І те, як про це йде авторське повістування, спосіб кладки слів, їхня емоційна густина, свіжість, сказати б, уся алхімія авторської словов’язі дає відчуття майже фізичного задоволення. Окремої розмови про себе як про одного з наших найцікавіших прозаїків давно вже вимагає знаний раніше тільки в ролі поета Валерій Гужва. Його спорадичні звернення до прози перейшли у фазу надзвичайної творчої активності. Один за одним з’явилися його романи «Стигма. Привид ІІІекспіра», «Спроба жити», «Джокер», «Чек» (і це ще не всі). Урбаніст Гужва пише про людину різних соціальних статусів, на яку знагла впала епоха разючих перемін, про неготовність людини змінювати своє життя, якщо воно вже склалося, якщо вона вчора опинилася на вершині кар’єри і її гріє життєвий успіх. І це несамовито складно — інколи й непосильно — починати життя спочатку. Точно прописана соціальна топографія, вигадливе психологічне портретування, миттєве, спонтанне, принесене хвилями часу й оте незмінне, що лишається константою людяності чи не з шекспірівських часів, — усе це ввібрали в себе романи й повісті Валерія Гужви, який демонструє не тільки вигадливість у конструюванні сюжетів, а й вишукано-елегантну стилістику, котра може бути лише в того автора, який не просто знає, а й вірить, як в «Отче наш», у те, як «много важить слово…» Слово — як одна з найголовніших дійових осіб літератури. І тут увиразнюється проблема літературної культури українського письменника. Проти представників покоління з робітфаків або з поспішної і запізнілої освіти відразу ж після Другої світової війни сьогоднішні автори значно едукованіші, філологічно культурніші. Добре пам’ятаю, як у «Радянському письменнику» горопашні редактори геть переписували творіння тодішніх обтяжених лауреатськими клейнодами «архікласиків» штибу Івана Ле, Натана Рибака, Вадима Собка (а їх було — легіон!). Сьогодні такого ганебного рівня без будь-якого рівня треба пошукати. Однак упадає в око вельми негативна тенденція мовного недбальства у багатьох авторів — особливо ж молодших поколінь. Першоелемент літератури, власне, її основа основ, бува, цілковито ігнорується. В результаті в багатьох книжках маємо не українську мову, а такий собі -.новояз» — українську пострадянську мову, не менш потворний гібрид, аніж недавня українська радянська мова, в котру ґвалтовно скидали все співзвучне з російською і з котрої вичищали все, що українську від російської відмежовувало і віддаляло. Великий стиліст Михайло Коцюбинський нагадував, що мова в художньому творі — половина, якщо не більше, краси його. Для української літератури, яка існувала в ранзі маргінального анклаву, не тільки зусібіч заблокованого російськомовними кордонами, а й невпинно руйнованого російською інтервенцією, котра вимивала саму сутніспу домінанту нашої мови, нівелюючи її на російський штиб, питання мови — питання втечі від постколоніальних синдромів, подолання пострадянського провінціалізму й досягнення мистецької повносилості — запорука унезалежнення від учора. Беззаперечно, кожен серйозний наш письменник — це особлива мовна оркестрація, глибоко індивідуальна лексична партитура. Там, мовлячи за Драй-Xмарою, лексеми, «що в глибині бездонній пролежали глухі віки», а поряд із цими раритетами — сміливі авторські неологізми, котрі завтра ввійдуть у вжиток і в академічні словники. Жадібні до справжньої, питомо української літературної мови мовознавці мають добру поживу в текстах Романа Іваничука, Броніслава Грищука, Валерія Шевчука, Юрія Мушкетика, Василя Врублевського, Василя Слапчука, Івана Корсака, Василя Бондаря, Степана Процюка, Василя Трубая, Богдана Жолдака, Анатолія Сахна. Окидаєш подумки поглядом панораму нашої сучасної прози, зупиняєшся на її «вершинах і низинах» і ще раз допевнюєшся, що це складний і вдячний матеріал для аналізу, який одразу ж підтверджує: літературні шукання нині — у, здавалося б, такий невідповідний для цього час — вирізняються небувалою динамічністю. Інколи виникає враження, що наша проза вирішила враз пройти все те, що деякі з європейських літератур проходили за десятиліття під канонаду гучних дискусій у контексті, принципово не подібному до нашого, в умовах, значно сприятливіших для нормального літературного життя. Навіть не дуже вглиблений погляд на панораму сучасної’ української прози легко вирізняє в ній строкаті масиви текстів різних поетик і «шкіл». Але передовсім — і це головне! — помічаєш там чимало тих творів, котрі позначені соціальною відвертістю й гостротою творів, у яких осмислюється те, що з нами відбувалося й відбувається нині. І тут передовсім треба назвати романи з книжки Юрія Мушкстика «Час звіра» чи твори останніх літ Миколи Рябого, чиї романи нагадують монументальні вербальні фрески. Як діагноз ще недавньому станові суспільства сприймається «Заплава» Віктора Баранова. У нас з’явилося чимало апологій Помаранчевої революції, чиїх фігурантів ми мало не беатифікували. Роман Баранова — як думки проти течії. Він проте, як зраджують свої. Про відступництво й підступність, що, як метастази, знищують у людському середовищі усе здорове й моральне. Творів такого пронизливого етичного звучання й драматизму не густо в усьому прозовому потоці останніх літ, де багато лабораторних експериментів, літературної гри, що також беззаперечно важливо для письменства, оскільки допомагає йому виробляти нову мову прозового повістувапня, шукати й знаходити нові наративні стратегії. Так народжуються твори на взір «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста, «Улісса» Джеймса Джойса, «Гри в класики» Хуліо Кортасара, «Дервіша і смерті» Меші Селімовича чи “Самопізнання Дзено» Італо Звево, якими так безмежно захоплюються високочолі інтелектуали й літературні сноби різних поколінь, але апатичніше ставляться до них звичайні читачі. Важко сказати, що важливіше для літератури — соціальна оголеність, гострота, громадянська пристрасність чи відчайдушне експериментаторство. Те, що може бути важливіше, сказати б, мимоволі цитуючи тут класика, «З погляду вічності», для майбутнього письменства, може бути програшне й обернутися втратами в конкретній ситуації поточного моменту, коли в суспільстві є жагучий запит на таке слово, яким стали, скажімо, «Вірші з війни» Бориса Гуменюка. Тому письменству доводиться без особливої жанрово-стильової вигадливості артикулювати ті речі й події, котрі суспільство, женучися за завтрашнім днем і почасти за ілюзорними цінностями, не повинне забути, бо вони мають лежати в фундаменті національної пам’яті і народу, і його літератури. З огляду на все це, назву тут роман із невигадливо-цитатною назвою «Така її доля» Юрія Мушкетика. Це, можливо, одна з найчесніших книжок, які мені довелося читати в нашій літературі. Хіба що поряд із нею можна поставити повість «Кіль» цього ж автора, котра невідомо яким дивом прорвалася крізь цензурні рогатки ще в у країнській радянській літературі у «доперестроечные» роки. Спробою бути передовсім соціально відвертим, активною авторською налаш- тованістю на правдошукацтво позначені твори Степана Колесника, Василя Захарчеика, Олега Чорногуза, Левка Різника, Василя Стефака, Галини Тарасюк, Валентини Мастерової, Євгена Товстухи, Степана Процюка. Крізь призму цих творів, мов через побільшувальні лінзи, постає фантасмагорія нашого часу, в якому щедро представлено чи не все з того найгіршого, що супроводжує людську присутність на планеті. Ці автори пишуть про несамовиті випробування української душі під посттоталітарним чоботом недокапіталізму і смертоносної бездуховності, котра загрожує стати нормою існування нашого суспільства. Читаючи різних авторів, репрезентантів різних шкіл, стильових манер і вподобань, знову й знову допевнюєшся в тому, що у справді повноцінній літературі повинно бути все. Й вельми недалекоглядно й ризиковано було б фаворизувати в ній ті чи ті тенденції, перекреслюючи їх як безнадійний анахронізм і відмовляючи іншим у праві на існування. Література — непрогнозована, подеколи вже, здавалось би, безнадійно забуте в минулому несподівано відроджується в ній і постає в новій якості, стаючи вельми актуальним і суголосним новому дню. До яких новітніх шкіл чи до реліктів учорашнього піднесемо ми захопливі, стилістично блискучі українські вестерни Володимира Рутківського, історичні романи (а їх уже написано цілу бібліотеку!) Івана Корсака, мандрівки в глибину століть Юрія Логвина, безмежно суворі й ощадливі на виражальні засоби новели Василя Портяка, містифікації Віктора Неборака, філософські алегорії та новітні апокрифи Марії Чумарної, стилістично філігранні, емоційно оркестровані твори Андрія Содомори, Тимофія Гавриліва, Володимира Даниленка, Зірки Мензатюк й Сергія Грабаря? Хіба має аж таке велике значення те, в прокрустово ложе котрої тенденції улягають «Між часом і морем» Григорія Гусейнова, «Далекий простір» Ярослава Мельника, «Сонячний годинник» Володимира Панченка, автобіографічні мандрівки Євгена Дударя, «Соло бунтівного полковника» Анатолія Сахна, імпресіоністичний «Камінь від хандри» Василя Бондаря, «Овлур» Олесі ІІІепітько, «Кедрове Божелісся» Марії Влад, «Коростишівський Платонов» і «Прихована фортеця» Олександра Клименка чи новели Михася Ткача, Віктора Погрібного, Людини Хворост, Наталі Горішної?.. Має значення передовсім те, що всі ці твори можуть бути візитною карткою сучасної української літератури і можуть переконливо свідчити про її художню повнокровність. Готуючи цю доповідь, я шукав, а як зреагувала наша критика па появу нових книжок Романа Дідули, Василя Горбатюка, Олеся Лупія, Станіслава Бондаренка, Миколи Босака, Ольги Слоньовської, Олександра Бакуменка, Олекси Різникова, і не міг знайти чогось виразно сказаного про них (напіврекламні напіврецензії до уваги не беру, бо то — не критична рецепція). І тут я дотикаюся до теми для зовсім іншої розмови — про статус і стан нашої критики, про її присутність у літпроцесі наших днів на рінні майже ембріональному. З якою ностальгією тепер згадуються навіть тематичні й пожанрові щорічні огляди літератури, коли сумлінні критики на взір хазяйновитого в літературі Віталія Дончика прочитували майже все і не тільки систематизували й рубрикували книжковнй потік, а й докладно «описували» більшість творів. Хай там не завжди була концептуальна глибина, але завжди була не менш важлива якість — широка емпірика літпроцесу, що дaвaла змогу робити свої висновки про його тенденції і можливі повороти. Нагадую колегам, що не вся українська проза — це «реєстровики» з НСПУ. Те, що поза Спілкою, на рівних конкурує зі «спілчанським». Достатньо бодай назвати тут авторів цікавих творів Софію Андрухович, Юрія Антиповича, Ігоря Бондаря-Терещенка, Михайла Бриниха, Юрія Винничука. Любка Дереша, Анатолія Дністрового, Ірену Карпу, Макса Кіндрука, Андрія Любку, Таню Малярчук, Богдану й Дзвінку Матіяш, Юрія Макарова, Андрія Кокотюху, Тараса Прохаська, Михалка Скаліцкі. Антона Санченка, Олександра Ушкалова, Володимира Яворського, Наталку Снядалко, Олега Солов’я. Це здебільшого формально вишукана, зчаста експериментальна проза, яка створює принадні прецеденти саме такої — неконвенційної — інтерпретації життєвих конфліктів і явищ. Чи є в нас графоманія й професійна нездалість? Є, і всього цього «добра чималенько. Чи потрапляє це на очі критики? Виглядає так, що наша лінькувата критика бридиться до того торкатися. Навіть удає, що його зовсім не помічає. Та й коли починаєш говорити про критику, то відразу ж відчуваєш, що є небагато підстав для розмови. Бо кого з активних сьогодні критиків можемо назвати? Хіба що Михайла Наєнка, Дмитра Дроздовського, Петра Сороку і Євгена Барана, які озиваються естетичними реакціями у відповідь на появу нових творів. Решта ж реєстрових цеху так званої рухомої естетики німотствує, як народ у «Борисі Годунові» Олександра Пушкіна. У благословенній Франції, де література є чимось на зразок громадянської релігії, де поява чи не кожного твору відомого письменника стає культурною подією, є такий, можливо, для її літератури й не надто визначний епізод. Критик Жак Бреннер написав книжку «Моя історія сучасної французької літератури». Це своєрідний путівник у світі французького письменства, з котрого ми дізнаємося не тільки про сотні творів з усіма їхніми «паспортними» характеристиками, а й про авторські долі, клімат епохи, творчі дискусії, скандали (яка ж література без них буває?!), про суспільний резонанс книжок. Це надзвичайно багата фактографічно праця, дуже особистісна, дуже інтимно задушевна. Ось так треба не тільки знати свою літературу, не тільки просто любити її, а жити нею, будучи справді унікально літературоцентричним індивідом. Читаючи Жака Бреннера, думаєш про те, що дуже пощастило французькій літературі на такого натхненного читача, осмислювача й пропагандиста її. Не випадково ж Франція — це літературна держава, а ми тільки артикулюємо свої амбіції такою державою стати. Але рух — це не тільки тенденція. Це й надія.

“Літературна Україна”

3 Responses

  1. Юрій

    Шановний пане “міліціонаре”! Там мова (в основному) про авторів “Ярославиного Валу” пана Слабошпицького,коли помітили. От поцікавтеся,за які кошти друковані? Це ж Ваше “професіональне”.

    • міліціонар

      Уважніше читайте! Там не лише про своїх. Подана доволі об’єктивна панорама сучасного стану укр. літератури.