У неділю, 16 червня о 14.00 год, по вул. Протасевича, 2 (Збаразьке кільце) в Тернополі відбудеться урочисте відкриття та освячення меморіальної дошки лейтенанту Тарасу Протасевичу, який загинув на афганській війні.
Тарас Любомирович Протасевич народився 11 жовтня 1962 року у м. Тернопіль. Вчився у 16-iй школі обласного центру. В Збройних силах СРСР з 5 серпня 1980 року. Закiнчив Хмельницьке вiйськово-артилерiйське командне училище (ВАКУ). В Республiцi Афганiстан з 1985 року. Лейтенант, командир роти, Служив у військовiй частинi пп 93992. Під час бойової операцiї в провiнцiї Кунар 13 квітня 1986 року душмани пiддали iнтенсивному обстрiлу позицii арт-батареї, якою командував лейтенант Протасевич. Двадцятитрьохлiтнiй лейтенант не розгубився, вмiло керував вогнем своєї батареї. У цьому бою загинув. За мужнiсть i вiдвагу нагороджений орденом Червоної Зiрки (посмертно).
Похований на мiському кладовищi м. Тернополя. Одна з вулиць мiста Тернополя носить його iм’я.
Їх Тарасові, офіцеру-артилеристові, було неповних 24 роки, коли у військкоматі сказали: “Кріпись, батьку, твій син загинув…”. Він кріпився, хоч ніяк не міг зрозуміти, за що загинув його красень-син у мирний час у чужій країні на війні, яку і війною тоді не називали… А Габріела Миколаївна не приймала умовностей, називала речі своїми іменами. Коли поважно вручали їй синів орден, вона сказала офіцерові в очі: “Ви що думаєте, ця бляшанка замінить мені сина?”. Військком потім признався, що боїться матерів загиблих “афганців”: від них не знаєш, чого чекати.
І такої енергії від убитої горем Габріели Миколаївни також ніхто не чекав. Виплакавши очі за сином, пішла до хлопців “афганців”, щоб бути з ними повсякчас, розділити їх тривоги, починання, їх турботу про сім’ї загиблих. “Мої сини, – називає їх з любов’ю, а вони звертаються до неї не інакше, як “мамо”, а до Любомира Васильовича – “батьку”.
На вулицi Тараса Протасевича
Коли проходжу вулиицею Тараса Протасевича, у душі виника таке почуття, що ось-ось зустрiнуся з цим вродливим і струнким юнаком, якого бачу лише на світлинах. Тарас не дожив до днів національного Відродження рідної України, але вiн з нами із високого барельефа дивиться через роки у Вічність.
Повернися, зупинися, Часе,
На тiй гранi мiж життям i смертю,
Над тим криком, у кровi роздертим!
Я iду по твоїй вулицi, Тарасе,
Й випиваю горя повну чашу,
Й бачу очi матерi печальнi,
Й бачу очi батька, повнi гнiву…
Тож за що в тi днi ти був убитий?
Таким став обов’язок вiйськовий?
Хiба мало ще пролито кровi?
Хiба мало ще осиротiлих
Матерiв, батькiв i наречених?
Хiба мало полягло вже чесних,
У яких украли свiтлi весни,
Якi жити страшно так хотіли?
Твої мрiї у Афганi впали
На холодний, аж гарячий камiнь,
Наче жертви ще одної попiл,
І вернувся чорним ти тюльпаном
У свiй рiдний вражений Тернопiль.
Мiг би мати нинi й ти синочка
Або нiжну сонцелику доню,
Мати й батько бавили б онукiв,
Та свинцева затiсна сорочка
Огорнула твою юну долю…
Де той кат, кому вiдповiдати?
Невже так iсторiя все й спише?
Невже може все це повторитись?!
Вибухає серце оцим вiршем,
Який вже не має навiть дати,
Бо усе це перейде у вiчнiсть,
По роках тривожних розiллється
І перейде в обелiски вiщi…
Я дивлюсь тобi, як брат, у вiчi
На високiм гордiм барельефi –
Вже з твого проспекту новi траси
Хронос над безмежністю чеканить,
Вiтер зорi в небесах черкає…
Повернися, повернись, Тарасе,
Мати досi у журбi чекає.
Борис Демкiв.
Лютий 1998 року, м. Тернопiль.
Хлопець з нашого міста
Ой, як не хотіла Габріела Миколаїна їхати на курси підвищення кваліфікації. Це ж на два місяці в Донецьк. А тут щодня до поштової скриньки і хай листи не так вже й часто приходили, але скринька була поруч, і здавалося, що син ближче. І все ж не їхати не могла.
Вечорами Любомир Васильович поспішав додому. Дружина у від’їзді. Треба було дещо впорядкувати у квартирі, перевірити як менший зробив уроки. Можливо є лист, то негайно відправить у Донецьк: знає, як чекає його Габріела.
Тільки переступив поріг, як Василько вигукнув: «Тату, заходив полковник і просив, щоб ти навідався до військкомату».
Боязко ступив до кабінету й насторожено глянув на комісара: «Може поранений?» Та почув: «Будь мужнім, батьку!».
Там, де стримують сльози, плачуть серцем.
Дитинство
Коли йшли до школи, Тарас міцно тримався за руку батька, так було лише першого дня.
Він завжди прагнув до самостійності. Ніхто не здивувався. Коли після четвертого класу прийшов додому і сказав: «Віднині ходитиму до нової школи». І в дев’ятій десятирічці вчився добре, але шістнадцяту щойно збудували і там було багато друзів.
Із спогадів вчительки Олександри Олександрівни Вєтрової:
– Він завжди був впевненим, надійним. Дуже багато читав. З книжок він дізнався, що таке війна. Тарас рано усвідомив, що рідній землі потрібні сердечність матері і мужність мужчини, уявляв, як виросте і сам стане її захисником.
З розповіді колишнього директора школи Дмитра Семеновича Левенця:
– Тарас прийшов до школи не по роках розвинутим і допитливим. Багато знав, а ще більше хотів знати. Характер мав спокійний, соромливий, навіть трохи замкнутий. Доручення виконував з бажанням, залучав до громадської роботи своїх товаришів.
Ось фотографії. Діти в класі. Радіють – щойно вони стали піонерами! Згрупувалися дівчата і хлопчики дружнім трикутником. Ближче до центру – Тарас. Коротко підстрижений, очі уважні…
Неповторний і прекрасний світ дитинства. Скільки радості в очах Тараса на Першотравневій демонстрації.
Захоплення…
Любив математику. Із задоволенням розв’язував задачі, що виходили поза шкільну програму. Фотографував. І робив це на дуже серйозному рівні. Був переконаний, що фотографувати повинен уміти кожен, адже навколо стільки прекрасного.
Любов до природи привела його в дитячу художню школу. «Буде толк з малого», – казав батькові викладач І.Зелінко. Здавалося, майбутнє для Тараса визначилося остаточно. Він обрав інший шлях: вирішив стати військовим.
Бажання було непохитним. Коли ж воно визріло? Чи не тоді, коли всі ігри на подвір’ї зводив «у війну»? З гордістю одягав вицвілу пілотку, прямо до сорочки приколював зірочки, підперезувався солдатським ременем. Грали у саперів, розвідників, моряків, авіаторів.
А може це бажання прийшло тоді, коли зачитувався книгами і не пропускав жодного фільму про громадянську і Велику Вітчизняну війни? Захоплювався подвигами революціонерів, героїв – фронтовиків.
Військовий має бути сильним. І юнак поспішав на стадіон. У спортивний зал, на ігровий майданчик. Тренувався, набував фізичного гарту.
Військовий повинен бути вправним, добре знати техніку. Почав займатися мотоспортом. Виконав норматив першого розряду. З успіхом виступав на багатьох змаганнях.
Курсант
Так вже сталося, що до Хмельницького вищого артилерійського командного училища довелося вступати двічі. Першого разу іспити склав, конкурс пройшов, а комісія не зарахувала. Причина? Юнаку не виповнилося ще сімнадцяти. Коли приймали документи, цього не помітили. Наступного року він знову поїхав у Хмельницький, додому приїхав уже у формі курсанта.
В училищі його любили – офіцери, наставники, курсанти. Він був трудолюбивим, виховував у собі волю, гартував характер. Точність і глибина його відповідей дивувала однокурсників, викладачів.
З листа курсанта Тараса Протасевича
«Вільного часу майже немає: дві курсових, семінари, контрольні. А хочеться: почитати, відпочити, написати вам і друзям листи. Та треба йти у спортзал, навідати хворого товариша, виконати кілька громадських доручень»…
Розповідає лейтенант Володимир Пунько:
– Для мене Тарас був зразком, еталоном. Я пишався тим, що він мій земляк. Завжди зібраний і дисциплінований, він намагався дотримуватись порядку, чітко виконувати свою справу, усе знати і вміти, встигати за часом. Навіть під час канікул вставав дуже рано, робив зарядку, бігав кроси. Він став справжнім пропагандистом військової справи. Його приклад захоплював молодих, багато з яких потім також вступили до військових училищ.
– Ніколи не забуду того дня, – згадує мама, Габріела Миколаївна, – коли Тарас одягнув форму офіцера. Це було утвердження його мрії.
Тарасу пропонували залишитись в училищі. Він відмовився.
У Виборзі
Перед від’їздом на службу розповідав, як йому пощастило з направленням. «Уявляєте, – із запалом вигукував, – служитиму у героїчному Виборзі».
З листів лейтенанта Тараса Протасевича до рідних, друзів:
«Прибув на місце. Прийняли чудово. Тут прекрасні командири. Досвідчені і щирі. Радий, що потрапив саме сюди». «Служиться добре. Зі мною земляк-тернополянин Володимир Галата. Розом значно легше: згадуємо Тернопіль, училище, друзів». «Відчуваю, що знайшов спільну мову з підлеглими. Хлопці з різних областей, але немов рідні. З такими підрозділ виведу у передовий». «За мене не хвилюйтесь. Я вас усіх пам’ятаю і ви для мене дуже дорогі. Прошу вас: не ображайтесь, коли не буде довго листів. Можливо доведеться виїхати на навчання».
Тарас уже знав, що ось-ось одержить нове призначення. Те, якого хотів. І понесе його швидкий поїзд на Середню Азію. А ще через кілька днів полетить у Тернопіль телеграма: «У мене все чудово. Телефонного зв’язку немає. Конкретніше напишу в листі. Не хвилюйтесь. Тарас».
Листи, листи
Мені не довелося зустрічатися з цим красивим юнаком, та не можу сказати, що не знав його. Години, проведені в його кімнаті, серед його речей, з листа – ми до нього, від нього і про нього – дають мені право говорити, що я знаю, яким він був.
З листів лейтенанта Тараса Протасевича:
«Я на новому місці – в Афганістані. Цілий день потратив на знайомство з технікою, людьми, місцевістю. Все йде добре». «Усі знають, чого ми на цій землі: щоб допомогти афганському народу у будівництві нового життя». «Надішліть листівки з краєвидами Тернополя. Такі ж прохання надіслав до Хмельницького і Виборга. Повішаю над ліжком, щоб милуватися рідним краєм». «Не хвилюйтеся. Бойові дії ведемо лише тоді, коли душмани роблять спроби нальотів на мирне населення. Останнім часом вони принишкли. Розпочались переговори про національне примирення, Тут так потрібен мир, щоб налагодити добре життя. Особливо – дітям». «Одержав листа з Виборга – від Саші Колесникова. Невдовзі він виїжджає до Ташкенту. Молодець, хлопець!». «Давно не одержую листів від Лукащука. Подзвоніть його батькам, Поцікавтесь».
«Друзі пишуть часто. Ось нещодавно мав вісточку від Галати. Радий його успіхам». «Мої підлеглі – чудові хлопці. Добре знають свою справу. Завжди переживаю, щоб вони були здоровими. Гарно відзначили з ними річницю Великого Жовтня». «Проїздом додому до вас завітає наш прапорщик. Допоможіть йому. Він дуже добра людина».
«У мене все гаразд. Живий і здоровий, а це, напевне найголовніше. Життя моє в даний час, звичайно, відрізняється від минулого. Усе частіше задумуюсь над тим, щоб вступити в партію».
«У нас третій день дощить. Це вже почався такий сезон. Цьогоріч вперше не буду бачити взимку снігу. Якось дивно».
«Хочу змайструвати акваріум. Буде нагадувати мені дім. А ще плануємо із солдатами повизбирувати каміння і на цій площі посадити городину. Тут все росте»
«Відзначили мій день народження. Друзі подарували мавпочку. Така вже чудернацька. Хай поживе трошки у нас, а потім я віддам її афганським хлопчакам».
«З Новим роком! Нехай він буде роком добра. Радості, вам, рідні!».
«Мамусю! Вітаю з Міжнародним жіночим днем – 8 Березня. Зичу здоров’я, щастя і найголовнішого – миру. Він потрібний усім людям».
«Васильку! З днем народження тебе. Бажаю успіхів у навчанні і спорті. Пам’ятай, братику, успіхів можна добитися лише сумлінною працею. Слухайся батьків».
«Рідні мої! У нас все гаразд. Служба проходить нормально. Допомагаємо афганцям будувати нове життя. Вони нам дуже вдячні».
«Матусю, що чути з квартирою? Знаю, що ти і батько в пошані. Зайдіть до міськради. Впевнений, що допоможуть».
«Поздоровте від мене новоспечену студентку Ірину Протасевич. Щасливого подружнього життя бажаю Валерію Коростелю. Як справи у Сергія Головченка? Приїду у відпустку, ото наговоримося».
«Тут скоро усе цвістиме. Ділянку землі таки підготували. Посадили дерева, картоплю, цибулю. Провели воду, зробили басейн. Одним словом, господарюємо. Скоро літо. А там – відпустка».
«Матусю, як тобі у Донецьку? Курси, напевно, цікаві. А ось татові з Василем без тебе зараз важко. Нічого, скоро зберемося разом. От уже наговоримось”.
Добрі, щирі рядки. Сповнені надій на майбутнє. Інколи написані поспіхом у перерві між нарядами, виїздами, роботою з людьми. Скільки в них великої турботи про матір і батька, щирої зацікавленості справами товаришів по школі, училищу, службі.
Пам’ять
У цій кімнаті усе, як було при ньому. За цим столом він працював. Поруч – акваріум, дерево-вазон. На полицях — книги, макет космічного корабля «Союз», самотньо осторонь лежить фотоапарат.
У широке вікно вриваються промені сонця, зблискують на ордені Червоної Зірки, командирських пагонах.
З листа командира частини:
«Важкоко писати слово «був». Але лейтенант Протасевич справді був сміливим і мужнім воїном, командиром. Він до кінця з честю виконав свій обов’язок перед Батьківщиною»
Розповідає командир батареї капітан І.Фомичов:
«Це сталося 1З квітня І986 року. Взвод лейтенанта Протасевича підтримував афганців, які вели нерівний бій з душманами. Вогнева позиція взводу потрапила під масований обстріл реактивних установок ворога.
Одного з командирів підрозділу важко поранило. Воїни розгубилися. Тоді Тарас кинувся до гармат. Це вплинуло на бійців. Вони чітко виконували команди офіцера, почали міняти вогневу позицію. і тут ворожий снаряд розірвався неподалік від комвзвода.
Так героїчно загинув мій друг. Якби не він, той бій міг закінчитись для нас трагічно.
Своїми рішучими, чіткими діями, Тарас врятував життя багатьом бойовим товаришам і афганцям. Таким сином і офіцером треба пишатися».
Ми й пишаємося ним. Ось на фронтоні десятирічки, яку він закінчував, меморіальна дошка на його честь…
А невдовзі у Тернополі, в одному з його нових мікрорайонів зявиться вулиця, яка носитиме ім’я воїна-інтернаціоналіста. Він назавжди залишився із містом, в якому виріс, і звідки пішов у безсмертя.
Б. Бурле.