“Гадаю, не буде перебільшенням думка про творче вростання Петра Маліша з Хмельницького в одну тему. Вже хоча б тому, що «СТАЛІНоїди» – логічне продовження книг «Розгул червоного диявола» і «Розгул диявола триває», в яких автор на основі неспростовних фактів розповідає про жахіття сталінського терору 1938 року на Подільському прикордонні. Тим паче, що письменник немає наміру ставити тут крапку над «і», бо з розмов із ним знаю, що він продовжує працювати над висвітленням облюбованої теми Великого терору…”
Пірнання, що поліпшує нас
Маліш П. СТАЛІНоїди: березень, квітень, травень 1938 року.-Хмельницький: Інтрада. 2013.-400 с.
В історії української літератури є немало випадків, коли письменники упродовж творчого життя розробляють одну тематику, постійно поглиблюючи її вираження. Навіть звичайнісінький перелік подібних прикладів зайняв би багато місця. Тому не вдаватимуся до цього, а наведу лише фактів з-поміж тих, які ближчі до нас у часовому вимірі. Скажімо, відомий прозаїк Іван Корсак з Волині є творцем багатьох історичних романів, котрі відкривають досі невідомі сторінки української минувшини. Михайло Андрусяк з Прикарпаття завоював популярність художніми творами про героїку УПА. Роман Пастух уже написав багато книг про Дрогобич на Львівщині, де живе. Ярослав Гнатів та Роман Горак створили ряд біографічних книг про Івана Франка, за котрі удостоїлися Шевченківської премії.
Гадаю, не буде перебільшенням думка про творче вростання Петра Маліша з Хмельницького в одну тему. Вже хоча б тому, що «СТАЛІНоїди» – логічне продовження книг «Розгул червоного диявола» і «Розгул диявола триває», в яких автор на основі неспростовних фактів розповідає про жахіття сталінського терору 1938 року на Подільському прикордонні. Тим паче, що письменник немає наміру ставити тут крапку над «і», бо з розмов із ним знаю, що він продовжує працювати над висвітленням облюбованої теми Великого терору.
Вже сам собою задум літератора заслуговує на увагу. Та причаровує не тільки це. Приміром, не може залишитися непоміченим те, що «СТАЛІНоїди» є неподібними до попередніх книг. Якщо в них здебільшого велася мова про долі людей, яких зачепило чорнокрилля «сталінського птаха», то тепер маємо акцент на організаторах та виконавцях жорстоких вказівок. Згодімося, що це суттєво доповнює авторськість вираження.
Є ще один аспект, який вважаю дуже важливим в даній ситуації. «СТАЛІНоїди» вкотре впевнили в думці, що для справжнього письменника дуже важливе значення має генна пам’ять. Навіть при умові, що дехто не надто приязно ставиться до цього питання.
З уст таких міркувальників можна почути, що подібне може створити і людина без неї (генної пам’яті), маючи, образно висловлюючись, «набите перо». Враховуючи те, що сам багато років пропрацював у пресі, знаю: таких «майстрів слова» без особливих труднощів відшукаємо чи не в кожному журналістському колективі. Але… навряд чи буде цікаво для читачів книги без внутрішнього вогню (коли так назвати генну пам’ять). Саме на такі розмисли наштовхнула стаття «Два Івани» з цього видання, де літератор веде мову про долі власного батька і тестя, над якими хижострумно прокрилило сталінське беззаконня.
Він, до речі, усвідомлює, що на його адресу можуть пролунати звинувачення в неетичності і прямою мовою каже про це. Даремно! Бо, на мою думку, родинні поштовхи стали тією силою видання, яке «примагнічує» до себе. А ще відчуття генної пам’яті доповнила виваженість викладу, котра жирнохрестно перекреслила надмір емоційності. Укупі з логікою викладу матеріалу вона надає своєрідного шарму «СТАЛІНоїдам».
Не бачу потреби детальніше говорити про це. Тому й зупиняюся тільки на кількох моментах. Чимало сторінок книги присвячено організаторам більшовицького терору, які віддавали страшнючі вказівки із затишних кремлівських кабінетів. Звернемося хоча б до статті «Оська», наука і неповнолітня коханка» і повного цитування генеральної угоди про співробітництво, взаємодопомогу, спільну діяльність НКВС і фашистського гестапо. Що і хто не казав би, а ці матеріали зривають маски з лиць захисників сталінізму. Адже маємо спокійність у висловленні роздумів, а не політичну заангажованість. І переконуюся, що такий підхід лише підсилює потяг читача до пізнання трагічної минувшини.
Важливе значення (принаймні, автор відгуку у цьому впевнений) має наголос на розповідях про перипетії життя простих людей, котрі потрапили у триби репресивної машини. Згадаю, приміром, про статтю «А завтра був Новий рік», побудовану на спогадах Г.П. Мазур – мешканки с. Круті Броди Ярмолинецького району. Її спомини – звинувачення системі, яка зазіхала на людські життя, не маючи жодного права на них.
Ще таке. У літературі часів, коли почала з’являтися жахлива правда про терор більшовизму, нерідко шлються прокльони на голови його безпосередніх виконавців. Та чомусь соромливо замовчувалися їхні імена та методика катівських дій. Петро Маліш відступив від цього правила. Вважаю, що це зробило книгу вартіснішою і читабельнішою. Не приховуватиму, що такі почуття навідуються до мене, коли знайомлюся з розділом «Хто був хто?»
Правда, тут є один нюансик. У переважній більшості автор емоції замінює документальністю викладу. Розумію, що не всі позитивно сприймають такий підхід і хотіли б більше авторських роздумувань. Та не спішімо з однозначністю висновків. Тим паче, що криниця документалізму дає змогу ще більше поринути уявою у той непростий час.
Усе це, звісно, відіграє позитивну роль. Та така всюдисущність дослідника минувшини по-новому відгранює наступне. Маю на увазі припадання до джерел неповторності. Чи не вперше оприлюднено списки розстріляних енкавеесівцями у ті часи. Чи не може бути вироком комуністичній епосі те, що з с. Балин Смотрицького (тепер Дунаєвецького) району завершився земний шлях 19 безневинних людей лише за один день? Уперше довелося дізнатися, що у квітні 1938-го у Кам’янці-Подільському обірвалося життя Антона Свенціцького з Горинки Кременецького району на Тернопільщині – села, до якого часто приводили журналістські дороги. Використовує (і досить вдало!) автор і інші факти.
Безумовно, що варто говорити й про інші достоїнства «СТАЛІНоїдів». Але навіщо? Скажу тільки про одне. Належу до того покоління, яке не накрило чорнокрилля сталінських репресій, бо західноукраїнські землі тоді ще (Слава Богу!) не належали до СРСР. Та книга ліквідувала деякі темні плями у моїй свідомості і допомогла більше дізнатися про сусідню Хмельниччину та випроби, котрі довелося пережити громаді. За це і вдячний письменникові Петру Малішу, чекаючи його нових досліджень у цій тематиці. Вони ж таки потрібні нам усім!
… А завершити цей відгук хотілося з таким пасажем. Знайомство з новою книгою нагадує пірнання людини у води життєйського моря. Якщо воно облагороджує особистість, то письменникові вдалося виконати своє завдання. Чи вдалося досягти цього авторові «СТАЛІНоїдів»? Думаю, що так! Якась парадоксальність, скажете, чи можна облагороджувати душу, углиблюючись у нурт болю? А хіба наші будні і свята не наповнені протилежностями?
Ігор Фарина, член Національної спілки письменників України.
м. Шумськ на Тернопіллі.