Торік українці відзначили 161-у річницю від дня народження нашого Мойсея Івана Франка. Прилучилися до цієї знаменної дати і на Дрогобиччині, явивши світу альманах «Франкова нива» («Сполом», Львів, 2017 р., 476 – с.). Книга видана за редакцією Миколи Зимомрі та Богдана Завідняка, під патронатом голови Дрогобицької районної ради Михайла Сікори. Вони ж і упорядники.

В анотації читаємо, що це «другий випуск альманаху «Франкова нива», який містить твори авторів з різних областей України, які прагнуть долучити особистий голос на прославу рідної землі в добу викликів для України». До речі, редакційна колегія досить «тлуста» – аж 27 осіб. Серед них є навіть автори лише однієї-двох збірок.
Жанрове розмаїття широке: поезія, проза, драматургія, публіцистика, критика, літературознавство, переклади. Забігаючи наперед, зазначимо, що у третині творів, уміщених в альманасі, не те, що немає присвят І. Франкові, але й в рядках немає жодного слова на згадку про нього. До того ж, є матеріали, які ні змістовно, ані жанрово не можуть тут бути: специфіка не та!
А тепер все по порядку. Розділ «Поезія» репрезентують двадцять імен. Це – відомі письменники Микола Петренко, Любомир Сеник, Петро Перебийніс, Василь Густі, Юлія Курташ-Карп, Любов Рудаваська-Вовк, Марія Якубовська. Є й молодша когорта митців художньої творчості. Прикро, що є автори, твори яких не співзвучні із пам’яттю про Івана Франка. Це – Ольга Бєляєва, Віктор Кирій, Богдан Британ, Світлана-Майя Залізняк, Тадей Карабович, Уляна Міщук (Галів), Роман Квітневий-Іванців. Так і хочеться запитати в упорядників: чи варта було оті їхні «сухі» твори запихати у таку тематично окреслену книгу? Відповідь однозначна: ні, не варта!
Далі. Замість того, аби спом’янути Великого Сина нашого народу, є вірші-посвяти Миколі Зимомрі… Хто ці добродії? Богдан Британ – «Миколі Зимомрі. Посвята з нагоди зустрічі від 10 грудня 2010 року», Василь Густі – «Дерева». Удостоївся високої честі й «галанівець» Р. Соловчук від Романа Квітневого-Іванціва: «Читаючи роман «Барабський міст». Крім того, він присвятив і свої акровірші М. Зимомрі та М. Сікорі. Вірш «Манна» Тадея Карабовича присвячений Іванові Зимомрі. Боже, що це таке? Хіба альманах цей про них, га?!. Мабуть, їхня елементарна скромність не інакше, як у лісі ночувала…
Проза в альманасі представлена досить скупо – лише п’ять авторів: Леся Бернакевич, Олександр Горобець, Роман Соловчук, Микола Зимомря, Ольга Яворська. Оповідання Лесі Бернакевич – «Поневіряння лікаря Циці», Ольги Яворської – Рузя» справді новаторські і досить високої художньої якості. Читаючи їх, відчуваєш афористичність думки, лаконічність рядка та вислову. Чого не скажеш про твори Романа Соловчука та Миколи Зимомрі.
Чого їм бракує? Вагомих художніх деталей, емоційного впливу на читача, яскравого забарвлення, ба навіть більше – сюжетної завершеності. Адже відомо, що основа літературного таланту – це вміння точно, стисло і образно висловлюватися. Особливо тоді, якщо це новела, де кожне слово, як і заголовок, за влучним висловом Якова Стецюка, завжди має бути на місці, має «стріляти»…
Твори Іллі Галайди та Олександра Голубця невідь-як віднести до серйозної художньої прози не можна. Це не що інше, як життєві оповідки наукового чи публіцистичного характеру.
Кілька слів про твори Миколи Зимомрі. Їх – аж сім! Порівнюючи їх із Соловчуковими опусами, вони, звісно, на голову вищі у художньому відношення. Але чи новели це? Аж ніяк! Новелою вони і не пахнуть – ні ощадністю слова, ні сюжетикою, ані формою. Так, це мала проза, просто життєві замальовки – образки, повторюю, а не новели. І це прикро. Позаяк, а такий поважний науковець, яким насправді є він, можливо, повинен повторити курс основ теорії літератури… Й не тільки він!
А от щодо творчих «досягнень» Романа Соловчука – окрема розмова. Але – зараз! У рецензії «У пошуках світлої брами» («Франковий край»), 15. 06. 2017 р. (М. Зимомря пише, «Роман Соловчук наскрізь свій…».
З приводу того, що Роман Соловчук був «наскрізь свій», колись писали – світлої пам’яті Євген Титикайло – ст. «Нагорода» за… вислужництво», Роман Пастух – «Лжеісторія на героїчних контурах», Андрій Грущак – «Галанівське «Золоте перо» синьо-жовтим не стане», Антосько Федунців – «Цвірінькають «горобці», а ти, хлопе, вір» (газ. «Мій Дрогобич», 22 – 28. 12. 2005 р.; 30. 03. – 5. 04. 2006 р.; 15 – 27. 12. 2005 р.; зб. «Золотоперий підголосок» («Посвіт». Дрогобич, 2007 р.). Приклав до цього руку і журналіст, письменник Анатолій Власюк.
Усі ці автори досить «високо» оцінили «творчі заслуги» продажного журналістика-плювальника Р. Соловчука перед комуно-московськими окупантами, котрий, як журналіст, котрий завжди був тією ідеологічною оглоблею, якою немилосердно громив найперші паростки демократизму, пагони національного самоусвідомлення. У своїй повісті «Грімниця» (газ. «Нафтовик Борислава» (вересень-жовтень 1982 р.) Р. Соловчук зі шкіри ліз, аби прославити т. зв. «золотий вересень» – 1939-го, а в романі «Барабський міст» («Кобзар», Львів, 2005 р.) «за вуха» витягував на світ Божий комуністичну партію Західної України, яка ніби боролася за нашу самостійну Україну… Та ні, не боролася вона за неї – зраджувала – ще й як! До речі, у такому ж ключі геть-усі його колишні хвалені журналістсько-галанівські опуси!.. Тож треба пам’ятати, як писав Є. Титикайло, «через отаких, як наш «герой», колись проводилась така страхітлива косовиця , що знищила не тисячі, а мільйони найкращих синів і дочок України, котрі лиш одного бажали – мати свою державу».
А тепер доктор філологічних наук, професор, академік Академії Вищої школи України М. Зимомря отакого «героя» пхає на вищі щаблі літературної слави… Чому?!. Цікаво ще й те, що ні Б. Завідняк, ні Б. Британ, ані Р. Квітневий не розповіли йому про «заслуги» Р. Соловчука перед Україною. Прикро, ага! Навпаки, вони й самі його славославлять!..
Юлія Драгун – автор із царини драматургії «Базарні пригоди (як дідо козу продавав)» – це комедія на одну дію. По суті, це така собі сценічна казочка для дітей та їхніх батьків. Як художнє полотно, непогано скроєна. Але для чого вона у Франковому альманасі – лише упорядникам відомо… Як сказав Дідо, персонаж казки, «се фігля вдатна била» – аби книгу, мов січкою жолоб, чимось заповнити…
Не дуже густо заселений авторами і розділ публіцистики. Тут є лише дві речі: «Живильна криниця» – до 60-річчя від дня народження голови райради Михайла Сікори, автори – Микола Зимомря, Богдан Завідняк. «Камо грядеші», Галичино?» – це стаття Олега Прийми. Яка, власне, і про І. Франка.
Що тут цікавого? Передусім ювілейний матеріал двох авторів. Патронату альманаху «Франкова нива» хлопці-молодці «нарізали» аж тридцять чотири сторінки битого тексту! Так вже славославили свою «живильну криницю» чи, пак, спонсора, що, читаючи, аж вуха в’януть од похвали тої!.. Голова райради для всіх (в т. ч. і для них. – А. Г.) – і «добрий господар, і вдумливий організатор господарського життя району, і людина слова і чину, і архітектор зведення моделі стосовно стратегії розвитку Дрогобиччини і його активна позиція щодо розуміння реалізації адміністративно-територіальних реформ, що відкривають нові можливості для саморозвитку та досягнення повної спроможності громад району…» Словом, керівник такий – хоч до рани прикладай! Святий і непорочний…
Згадали автори хвалебної супліки і про колискові роки народного обранця, і усе – можливого навчання, й інші його життєві подвиги та заслуги… Усім серцем до ювіляра, себто М. Сікори, пригорнулися й інші «акули» пера – давні, колишні. Прилучилися одні поетичними рядками, інші – прозою. Це – бориславці Богдан Британ – «Цей світ вже був…», Роман Квітневий – «Стоїть хтось збоку і чекає дива…» (ст. «Живильна криниця»), Богдан Завідняк – акровіршем «Минає час, покривши все на місце». (там само), дрогобичаник Степан Яким – «Славень Михайлові Сікорі» (там само), другий дрогобичанин – Йосип Фиштик перед ювіляром розстелив барвисте полотно прозових похвал: «Михайло Сікора, як у бджіл, – одна досконалість…?» Чому? Бо «Михайло Сікора пам’ятає документарій простору? – це від роду його нива… З колосками, як наливаються земним (а може, космічним? – А. Г.) молочком і тими, що встигли ввійти у свою повноту, заясніти над світом блискавиць, успадкованим від першого світання…». Бігме, рідко хто із поважних письменників так гордо і високо вихваляв дрібного чиновника…
Годі! Усього нам, себто всіляких похвал, нам не перелічити. Одним словом, голова-меценат – геній, а не людина!.. І то зрозуміло, бо, можливо, він – меценат усіх їхніх творчих й не дуже починань. Скажу від себе: було би все добре, якби не було так сумно…
Розділ «Критика. Літературознавство» вартий чи не найвищої «похвали»… Досить прочитати лише заголовки статей, рецензій, есеїв – то зразу видно, хто є хто і про кого йде мова. І не треба іншої конкретики! Ось ці автори та їхні твори: Яна Грицай – «Образ Остапа Грицая, огорнутий одержимістю», Богдан Завідняк, Микола Андріїв – «Про ліричну струну бориславського поета Ігоря Нижника», Микола Зимомря, Микола Ткачук – «Мотивація втрати чи повернення», Микола Зимомря, Світлана Жовтані, Оксана Бродська – «Перед кожною людиною – свій час істини» – про творчість Р. Соловчука, Микола Зимомря – «Де її зелений човник», Тетяна Ліхтей – «Оповідка про розтривожені будні горян», Наталя Науменко – «Багатозначність рефлексій в ідейно-тематичному ключі: жанрові ознаки короткої прози» (теорія літератури і про М. Зимомрю), Євген Пащенко – «Сутність прози Миколи Зимомрі в інтерпретації хорватською мовою», «Орієнтири на світ пізнання», «Валентин Соболь» – «Конкретика тексту: традиційно-больовий мотив як знак пам’яті» (теж про М. Зимомрю), Йосип Фиштик, Мирослава Зимомря – «Животворні спалахи національних коренів», Йосип Фиштик «Фронтовий надвечірок під містечком Фелезе або Віч-на-віч зі смертю», Йосип Фиштик, Ігор Добрянський – «Дзвіночок» – щирий друг українських дітей», Іван Швед – «Стає пролог епілог або Слово про Богдана Британа», Марія Якубовська – «Ще не згублене, незнайдене, неопубліковане».
Із цього довгого переліку літературознавчих (й не тільки) статей виокремимо такі: Богдана Завідняка – про творчість Ігоря Нижника, Миколи Зимомрі, Світлани Жовтані, Оксани Бродської – «Дві брами» Романа Соловчука, Миколи Зимомрі – про творчість донечки Йосипа Фиштика Юлії, Наталії Науменко – рецензія на книги-білінгви М. Зимомрі «Образки Срібної Землі» та «Синя веселка: зелені етюди», Євгена Пащенка – про перекладну прозу М. Зимомрі хорватською мовою та книгу «Дорогою у світ» – в основі якої – «подорож представників інтелігенції з Дрогобича до українців на теренах Хорватії». Співавтори книги – Михайло Сікора, Любомир Сікора, Микола Зимомря, Надія Козар, Валентина Соболь теж «героїчно» спромоглася на рецензію – еге, на книгу М. Зимомрі «Образки Срібної землі».
З безмежного моря статей вихлюпнемо на берег критичної «слави» лише дві, які, як і всі інші, зовсім не пов’язані з іменем галицького Будителя української думки. Перша – «Перед кожною людиною – свій час істини» Миколи Зимомрі, Руслани Жовтані, Оксани Бродської. Авжеж, про «Дві Брами» Р. Соловчука. Оця сама стаття, але під іншою назвою – «У пошуках світлої брами» – була надрукована у газеті «Франковий край» (15. 06. 2017 р.), де автором є М. Зимомря, а вже в альманасі має аж трьох авторів… Для чого така метаморфоза, панове? Звісно, це лише головний упорядник знає!..
Ще непокоїть таке: звідки М. Зимомря так «близько» знає Р. Соловчука? Секрету тут немає, бо в статті-рецензії він пише: «…особу автора збірки «Дві брами» наблизили мені Богдан Завідняк та Роман Квітневий… І особливо теплі слова сказала доктор медичних наук Зореслава Шкіряк-Нижник на адресу Р. Соловчука. Вона з вдячністю виокремлювала його заслуги у справі видання творчого доробку її чоловіка Ігоря Нижника (1935 – 2013 рр.)». Позаяк, а до цього мушу додати і те, що професор Зореслава Шкіряк-Нижник аж ніяк не вдячна Р. Соловчуку за видання книг її чоловіка (до речі, мого краянина через одне село і давнього приятеля), бо він, оцей «видавець» не лише допускав у його книжках видавничий брак, але й фінансово обдирав свого «товариша» (себто І. Нижника. – А. Г.). як оту липку… Так, не дякувала, а навпаки, бо Р. Соловчук через непорядність і явне шахрайство І. Нижника до інсульту довів, а отже, і в могилу загнав… Сам про це жалівся І. Нижник. Мою рецензію на «Дві брами» можна прочитати у «Золотій пекторалі» в електронному варіанті за 2017 р. Вона зовсім інша, аніж у професора М. Зимомрі. Хто з нас правдиві ший – читачам судити!
Що-о? Ага, про статтю – оту другу?.. Та ні, скажу інше. Усі поцінувачі творчості М. Зимомрі так захопились «Образками Срібної землі», що, наче змовились, навперебій старались бути надрукованими в альманасі… Ні, не про Франка, а про відомого їм прозаїка… Дещо хочеться сказати і про статтю Івана Шведа «Франкова нива» щедро вродила» («Франків край», 22. 09. 2017 р.), але не буду… Як – чому? Бо це пояснив сам автор статті: «…мій нарис про Богдана Британа «Стає прологом епілог» – вміщений у цьому розділі через якесь непорозуміння… Він аж ніяк не належить до жанру літературної крити». Так, чесне зізнання. А хто винен, що так сталося? Не редактори-упорядники та автор нарису? Втім, не треба цим перейматися, пане Іване, бо і в розділі «Проза» (художня, звісно. – А. Г.) є твори-варяги, які не тільки до неї не належать, але і від Франкіани вони далекі!
«Розділ «Переклади», рече Іван Швед, без залишку монополізований творчістю редакторів – Миколи Зимомрі та Богдана Завідняка». Щира правда: так і є!.. Але то ще все. Справа в іншому. Передусім у тому, що пальма першості належать таки бориславцю Богданові Завідняку. Він переклав поезії із кількох мов – італійської, французької, польської, англійської. Так, це похвально, адже кожен з нас, хто знає інші мови, має це робити. В міру можливого, перекладаю і я… Певен, що Б. Завідняк, як, зрештою, і я не користується комп’ютерним механічним перекладом…
Холодить душу й інше – що перекладені «новели» Миколи Зимомрі хорватською мовою надруковані в альманасі… Звичайно, хорватською мовою… Для чого? Ну, як отой галичанин (навіть освічений) прочитає їх, не знаючи отої мови? Це безглуздя якесь – не інакше!..
Отже, розділи альманаху ми сяк-так проаналізували, а тепер, гадаю, пора взятися і за певні рахунки. Так-от Микола Зимомря та Богдан Завідняк у книжці «засвітилися» якнайяскравіше. Лише у змісті зафіксовано імен М. Зимомрі – аж одинадцять разів! Не рахуючи тих, котрі згадують про нього у своїх статтях та рецензіях. Є тут й інші Зимомрі – брат Іван, дружина Мирослава, навіть якийсь В. Зимомря – яко художник-оформлювач… Боже, що то за оформлення таке? А ще художнє?.. Портрет Івана Франка плюс назва альманаху – і все! Правда, зазначено, що видається до 161-річчя Івана Франка (1856 – 2017 рр.). Так, себе і творчістю свою треба любити, але щоб аж так?!. Схоже, що це – «сімейний підряд» – не інакше.
А тепер порахуємо не імена, а сторінки іншого упорядника – Богдана Завідняка. Лише в розділі «Поезія» їх аж двадцять! Не враховуючи сторінок його окремих статей, рецензій та перекладених творів.
А щодо творів деяких інших авторів, то вони про се-те, крім святого імені Івана Франка. Додам ще таке: прикро, дуже прикро, що упорядники у своїх писаннях – в поезії, прозі – ніде не згадують того, кому цей альманах мав би бути присвячений. Хіба так мали право братися за таку важливу і потрібну працю? Не зрозуміло і те, як можна було у розділі «публіцистика» районного чиновника, яким є насправді Михайло Сікора, співати осанну аж на тридцяти п’яти сторінках? Видно, що не без особистого інтересу. Так що і тут упорядники куті меду перебрали…
Ще одне. В альманасі представлені творчі імена рідного М. Зимомрі Закарпаття. Можливо, і добре, адже Україна в нас – одна! Але… але вони, його краяни, мають же свій університет та свої не менш важливі видавництва, якими на повну силу і користаються. На жаль (ні не через них, закарпатців) в галицькім альманасі не знайшлося жодної сторінки для таких багатолітніх членів національної спілки письменників України, як Михайло Шалата, Роман Пастух – із Дрогобича, бориславців – Ольга Сидорак, Ігор Юринець, Андрій Грущак, крім хіба що двох Богданів – Завідняка та Британа. Роман Квітневий не член Спілки. Не знайшлося місця і для стриян: Віктора Романюка, Мирона Нестерчука, Любомира Франківа, Теодора Савчинської-Латик, Анатолія Сергієнка. Обділені увагою й такі талановиті письменниці, як Ольга Яворська (Старосамбірщина) та Любов Проць (Самбірщина). О, як це все зрозуміти, га?!.
Натомість є твори невідомих імен, посереднього художнього рівня і тих, кого творча стезя не так давно повела у світ писемного творення.
І ще одне. Книга видана під грифом Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка та Національної спілки письменників України… Ну, щодо першого – зрозуміло, але навчальний заклад міста Дрогобича можна б було об’єднати із Ужгородським – ну, хоч би заради текстової участі їхніх авторів. А яким робом це видання причетне до НСПУ – може, хіба тим, що Микола Зимомря є «голова» осередку Спілки, якого фактично і практично у Дрогобичі не існує. Втім, її «голова» завжди цим приривається…
Правда, у редакційній колегії є вкраплення імен з міста Лева, Хорватії та Словаччини. Вони що – брали участь у підготовці та виданні цієї книги? На жаль, там не було таких поважних «виконробів» літератури, як, скажімо, Михайло Шалата і Роман Пастух. Більше того, усе робилось якось утаємничено, без широкої інформації! Боже, нащо отаке ганебне окозамилювання? Для авторитетності, може? Схоже, вся їхня участь така – як отих, вибачте, «весільних генералів».
Журналіст Іван Швед у своїй статті «Франкова нива» щедро зродила» («Франковий край», 22. 09. 2017 р.) пише: «Отож, читачеві доведеться оцінити «на смак» не лише літературні «справи», а й водночас – витонченість смаків дегустаторів».
Що ж, один із дегустаторів таки знайшовся… І він здегустував і «на смак», і на несмак отаке: а) «Франкова нива» належним чином не зорана і засіяна не зовсім добірним зерном, а трохи кукілем; б) на жаль, не всі автори галицького краю долучили свій голос, як зазначено в анотації, «на прославу рідної землі в добу викликів для України»; в) у книзі не все належним чином відредаговано. Наприклад, в анотації в одному і тому ж реченні два рази повторюється слово «Україна», хоч наприкінці варта було б вжити «Батьківщина» чи «Вітчизна»; г) в альманасі творів, присвячених Іванові Франку, надзвичайно мало – не стільки, як того вимагалося б до 161-річчя від дня народження письменника; д) в таких випадках треба завжди пам’ятати про славні дати, а також постаті, котрі варті всенародної любові; ж) упорядникам-редакторам варто було б прочитати книгу патріарха нашої літератури Бориса Антоненка-Давидовича «В літературі й коло літератури» («Молодь», Київ, 1964 р.) – може б, вони більш відповідально і виважено бралися за таку серйозну справу, як пошук матеріалів, підготовку та редагування потрібного видання; д) схоже. альманах виданий не на прославу дорогого нам імені Івана Франка, а во славу упорядників-редакторів та їхніх чолобитних друзів та знайомих…

Андрій ГРУЩАК,
журналіст, письменник
7. 01. 2018 р.
м. Борислав

Leave a Reply

Your email address will not be published.