І звернувся до мене Ангел і промовив майже грізно… Ангелів грізних я собі не уявляю. Зі сумними очима – так! А цей грізний, бо війна, бо убієно стільки невинного люду. І оцей, що лежить під хрестом, а на хресті безіменному тільки номер – 319, однозначно – невинна душа, бо ж нікого за життя не скривдив, хіба себе самого. І не більше. Його ж кривдили аж до самої смерті.
Ангел же промовляв таки грізно: «Чого ледарюєш?! Дивись! І берись за перо! Пиши!»
Я дивився і бачив дорогу. Дорога як дорога. Ну і що?
-То траса М-03! – пояснює ангел. – Вона єднає Ізюм з Харковом. Бачиш, яка поцюкана, асфальт ятрить ранами недавнього побоїща. Бо і тут обізвалася Велика російсько-українська війна! Ще зовсім недавно тут пролягала лінія фронту, точились запеклі бої, душі десятками відлітали на Небо. Їх не встигали наздоганяти ангели-охоронці. Як я їм співчуваю! Стільки осиротілих моїх небесних побратимів. Вже склалися за плечима у безнадії їхні крила, вже космічний смуток огорнув їхні зіниці.
Я також перевів погляд на дорогу, про яку говорив Ангел. Вона нагадувала мені спину крокодила. Уся така у горбиках та ямах. Горбик-яма, горбик-яма… Це наслідок трасування дороги гусеницями танків та бронемашин. Їх тут багацько прошвеньдялось…
-Дорога співає! Чуєш? Завиває жалібно…
Не чую! Воно ж бо і звісно – де нам, людям, бачити і чути усе те, що здатні бачити і чути ангели небесні.
Дорогою снує різний транспорт. З кожним днем машин усе більшає. Добра ознака повернення до мирного існування. Хоч чудово відаєш, що до відновлення усього, як було тоді, до війни, ще неблизько. А дещо повернути неможливо. Насамперед – людей, бо їхні душі давно відлетіли, а тіла он там- у сосновому гайку поблизу траси М-03. А усе решта – чому ж? Відновиться спалений сосновий ліс вздовж берегів Сіверського Дінця та Оскола. Колись у рекреаційних зонах стояли собі різнокольоровими кубиками готелі та будинки відпочинку. Ну, згоріли вони укупі з лісом. Ну, і що?! У молодому сосняку запросто відбудують оті відпочинкові «об’єкти». І будуть вони ще гарнішими, ще комфортнішими, ще модерновішими….
Усе буде! А як з тим місцем, де 447 могил?! І хрести там стоять, наче вартові. Такі собі воїни потойбіччя! Там посередині – величезна яма. Зіяє вона страхітливо, вдивляється більмами присипаних піском зіниць у далекий Космос. У ямі тій – 17 воїнів. Мучнів, українських лицарів, що життя своє віддали, захищаючи Ізюм. А неподалік гріховної вирви – скромна така собі могила. Є хрест, та немає імені того, хто лежить тут. Тільки номер – 319.
-Знаєш, хто це? – запитує у мене Ангел.
-Ні! – зізнаюсь чесно. – Звідки мені знати? Я тут уперше! А хто це?
– Тут поховано українського Письменника! Отакої…
-Хто це? Як звали чоловіка?
-Ім’я не має значення! Письменник! Воно ж як музикант. Табу! Не можна убивати Письменників, адже вони покликані творити літопис епохи. А втім… Володимир Вакуленко… Так його звали.
-Не чув такого…
-Тепер почув і знатимеш. Багатьом відкриється Істина, задля якої варто померти…
Неподалік від соснового гайку з нашвидкоруч влаштованим у ньому Кладовищі Жертв (так я відразу нарік це місце з 447 могил закатованих українців), пролягає вулиця Шекспіра. Тут рашисти облаштовували свої оборонні позиції. Он – залишки їхніх бліндажів та укрить для техніки. Усе те наче осторонь від проїжджої частини. Мине час – і усе тут осипеться та вирівняється, земелька навічно загоїть свої рани, вкриє густим дерном і підліском горбочки та вирви, і вже ніщо і нікому не нагадуватиме про минулі страхіття. Тільки сьогодні у водіїв викликають роздратування предмети, що неодмінно потрапляють під колеса їхніх автівок. Оті бляшанки, пакети, пляшки і обгортковий папір… Усе то – з-під індивідуальних харчових пайків орків. На одній упаковці видніється напис: «дружба народів». Це що – знущання? У Ангела немає пояснення.
Але Письменник? Отой Володимир Вакуленко!
-Він був диваком?
-Чого запитуєш? Зрештою, різне про нього оповідали. Згадували, як у юні роки панкував. Ходив у довгому відпущеному волоссі, у брудному одязі. Вештався кудись світами. Ну і що з того? Може і так! Бо протестувала його душенька проти того, що бачив. А що бачив? Ото, що коїлося у їхньому Ізюмі і в селі Капитолівка, що неподалік. Люд тут наче український, та ніхто у тому не поспішає зізнаватись. Патріотизм не у моді. Мова спілкування – слобожанська говірка з рясним домішком російської. А він такий категоричний! І безкомпромісний… Отой Письменник Вакуленко! Міг запросто визвіритись у крамниці на продавщицю лишень за те, що та розмовляє суржиком. А он телевізор у неї увімкнений, а там – російська передача….
Першого ж дня окупації Письменник біг вулицею села Капитолівка, де й проживав, і кричав: «Рашисти прийшли! Рашисти прийшли!»
І його почули! Ті, кому слід, хто потім підло доніс на нього. Хто доніс – здогадуються. Але про те – мовчок! Мало чого…
А він пророкував свою долю ще задовго до 24 лютого: «Я знаю, що коли прийдуть росіяни, мене здадуть сусіди».
І прийшли…
І здали…
Письменник у своїй вітчизні стоїть за півкроку від Пророка…
А на їхню вулиці дуже небавом навідалися «гості» з автоматами. Цікавились, де мешкає Вакуленко?
«Та он там! Ось бо…»
Багато хто силувався вислужитися. Бо ж сказали окупанти і ті, хто опинився поблизу них, що відтепер росія тут «назавжди».
А він у дворі якраз їжу на вогні готував. У домашньому одязі, на ногах – капці. Нічого…
-Вакуленко?
-Вакуленко…
Забрали у чому був вдягнутий. Повели до автівки. Машина рушила, усі на вулиці стояли наче зачаровані і мовчки дивилися услід легковика. І не здогадувались, що бачать Письменника востаннє. А втім, що їм до нього? Самим би вижити, уціліти в пеклі, що зійшло на землю.
У сосновому ліску – спокій і тиша. І як воно так, і що це за диво – у короткім часі виросло поміж сосон чималеньке кладовище! Чи на світі мор якийсь? Чи розгулялись небачені досі епідемії? На що хворіє нині людство? Бо он стільки сотень небіжчиків за лічені тижні! Мовчать могили. Німують дерева. Тільки вітер розвіває тужливі стрічки, що подекуди тріпочуть на скорботних хрестах.
Могила «319» – на самому краєчку. За нею – ряд порожніх ям. Готувались нові жертви. Не встигли. Погнали окупанта, аж задиміло за ним. Драпали так, що погубили усі сухпайки. Ото лихо! Тепер певно голодують десь під Білгородом небораки.
А нам як бути? Що з мерцями? І як дивитися в очі родичам? І цей обірваний політ на п’ятдесятому році життя! Для Письменника п’ятдесят – початок зрілості. Це коли у тебе за плечима уже певних життєвий досвід, і тобі є про що сказати людям. А він наче відчував. Тому підганяв і себе, і колег: «Пишіть! Пишіть багато! І не треба зневірюватись!»
Він і не зневірювався! Не падав у відчай, і не бажав покидати рідну землю, коли нависла загроза окупації. А міг… Йому пропонували виїхати на захід. Тільки…
-Це ж моя земля, чому я маю втікати з неї?
У лісі вилаштувалась сторожа. Її відкрив моєму зорові Ангел. Он – стоять завмерлі у строю. Їх майже півтисячі. Вони різні. А посеред них – Письменник! Що за диво? Письменник? Це як розуміти? Хто він такий? Отой, що книги пише? Але чому він тут, посеред них, таких звичайних і нічим особливо не примітних? Хіба позбавляють життя тільки за те, що людина пише? Вона ж не тримає в руках автомата! Тільки ручку, якою і мухи не зобидиш! А цей… Він же складав дитячі казочки. Невинні історії з життя добрих Істот. Добрих… А, виявляється, існують їхні прототипи – злі істоти темряви. Ото вони й прийшли. Ні, не зі світу фантазії, а з реального світу, назва якому – «руський мір». Там, у тому «мірі» повно темряви, де снують не менш темні істоти. Вони навчені тільки заздрити та убивати. Шкода, Письменник не встиг про це написати…
І бачив я диво… Встав зі своєї 319-ї могили отой, кого прозвали бунтарем. Тінь його вирізнялась у місячному сяйві. Він проходить крізь дерева, не оминає хрестів, пропливає через ями та вирви. Ніпочім йому драпчасті кущі ожини та різноманітного чортополоху.
Він поспішає на збірку.
Тут у першому ряді і тих Сімнадцять!
Цієї ночі у них особливий бій зі силами зла, ангелами сатани.
Ангел, що супроводжує мене і усе пояснює, тут також поспішає:
-Битва, що точиться на землі, має своє продовження попід хмарами. Чуєш, як здригається Всесвіт?
-Так, гримить! Певно, на дощ…
Ангел не заперечує. Легка посмішка гуляє його обличчям.
- А Письменник? – вирвалось у мене.
- У нього вже інше покликання. Він – Воїн…
Ігор ГУРГУЛА