Щипківський Г. П. Пацьорки: повість. – Одесса 2020. – 156 с.
Свого часу читав «Щем» і «Заполоч» – бентежні спомини про мандри душі людини. Поєднання прози і поезії у цих творах сподобалося, здавалося, що потрапив у полон незбагненної магії і не хочу вириватися з нього. А після того від письменника Івана Прокоф‘єва, з яким час від часу спілкуюся завдяки мобільному зв’язку дізнався, що одеський літерат з подільським корінням пише «Пацьорки» – повість, яка логічно продовжує попередні тексти. І, зрозуміло, захотів оджерелити душу пірнанням у словесний крутоплин невідомого ще мені твору.
Й недавно він до мене примандрував, не гаючи часу, взявся за читання. Не пошкодував, що віддався словостихії. Бо у буквосполуках віднайшов те, чого так прагнулося душі і серед непростості буднів. Тому й вирішив взятися за перо, щоб розповісти про новий друк. Правда, не знаю, чи усім сподобається, що відгукувач намислив окремішньо висловити міркування про прозу і поезію з книги, але …
2 . Прозове
Можливо, і повторююся, якщо згадати мої попередні рецензії на видання пана Геннадія, з яким заприязнився завдяки незабутньому Петрові Сороці (автора цікавої монографії про епіку одесита). Та не бачу в цьому чогось такого, за що варто шпетити рецензента. По-перше, автор має законне право на повторення певної думки. По-друге, через наше «дбайливе поширення преси» число тих, хто читав колишні тексти, є дуже мізерним.
Отже, чим приваблює проза? Та насамперед вмілим відображенням життя. (Не випадково про це кажу, бо нерідко до мене потрапляє писанина, де слова не тримаються купи, бо автори не вміють логічно і художньо все викласти. А тут маємо протилежність, яка характеризується природністю та художністю виповідання уздрітого і пережитого). Ще либонь, варто наголосити на неповторності та прозорості стилю, закоріненого у ріднину.
До речі, подібне бачу і у «Пацьорках» (дуже колоритне і точне слівце обрано автором для наймення). Буквально з перших рядків відчулося, що за написання прозотексту взявся поет. Вже хоча б тому, що повістяр уміло використувує літературні тропи, які більше характерні для віршів і поем. (За великим рахунком новизни тут немає, нині багато письменників так роблять. Але в даному випадку і мене підковує органічність прийому.)
Не можу втриматися, аби не процитувати рядки з познаками вдячності, приміром, імпонують метафоричні зблиски на кшалт: «Навіть місяць співав», «Прилетять душі їхніх господарів і розвіють печаль», «Весна міцно стала на ноги». До рингу цікавинок зачислюю і порівняння: «без кузні село, як сирота», «пісня для українця – частка душі», «річки були чисті – як сльози», та й епітетів вистачає: «вікно моєї душі», «клейноди землі», «залізний шлях». Причаровують і слововияви, бо зливають воєдино звичне літературне мовлення з рідковживаностями і діалектизмами на взір «скумпія», «затилля», «розлоги» …
На тлі оригінальності літеросплетень не дивуюся живописанню словом, бо пейзажність заворожує. « … як визирне сонце, поспішаю у Чернива (назва лісистої місцевини – прим. І.Ф.): грибочки-губи повилазили наверх, розсунули минулорічні листочки і визирають хитрющі». Вмінням автора бачити найсуттєвіше вирізняються і діалоги.
Акцентую увагу й на наступному. «Пацьорки – сув‘язь споминів про подалиніле у часовимірі дитинство у Бучаї (рідному селі на Хмельниччині) і світлого смутку за тим, що не повернеться з розмислами про сьогодення (літературне в тому числі). А ще помітно, що рядки дихають любов’ю до людей (навіть тоді, коли повістяр пише про прикрощі). І в цьому, напевно, полягає сила прозотексту. (зворот)
3. Поетичне
Це відчуття помітно підсилює поетична частина повісті. Адже тут теж є цікавинки. Ось, перед зором читальників з’являються влучні характеристики нашої абераційної дійсності. «Чому ми серцем не умієм слухать і на граблі ступаєм все одно?» І чим заглушиш ту тривогу, що крає без ножа навпіл»? «У кожній ері є свій Карфаген – де час знімає із очей полуду…» ( Згоден, що тут висловлено не вельми нові думки, бо можна навести чимало аналогій. Але одягання знаного у поетичні шати приваблює) . Звісно, захоплюєшся римотворчістю не через це, а через щемливу пейзажність у ній. «місяць срібнорогий серед ночі над селом шаблюкою завіс». «Пугач знову будить тишу, побіжить і замре луна. Верби жовто-кармазинні русло пильно стережуть». (те, що сприймання текстів змушують працювати, уяву, заслуговує похвали). Ще тематиці лірики притаманне переплетення мотивів. (Але це питання не конкретизували. З одного боку прикладів вистачає і кожен має свої, а з другого боку все більше думаю, що тематичне переплетення – веління дня, якому віддався поет).
Ця темарійна сув‘язь виглядає ще чарівніше у світі літературних тропів, які використовує віршник, приміром, серед метафор не залишаються непоміченими такі рядки: «просилить промінь перше волоконце і крізь туман проб’ється до землі» «спочиває у копах вітрисько», «річка рано застудилась!» Різноманітністю радують і порівняння, бо знаходжу ті, що мають у собі сполучники, ті, що без них, ті, що поєднують різності. «Нарешті розходився дощ, неначе вирвався з полону», «Вічний час – небесне мотовило»
«Я неначе птах, навкруги кружляю». Існують гарні епітети: «голос втомлених ціпів», «дні веселочолі», «поріг весни». Виражальництво підсилюють кольорові екстраполяції та згадки про «населення» лірики, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. З них й почну підтвердження тези: «і жито толочитимуть густе», «навіть липа на межі пантрує», «заб’є крильми сполоханий когут», «під’їзди сірі, начебто вовки», «місяць ріжки свої настовбурчив, як вила». Читальницьке світосприймання вималювує цікаві картини? Та не менш вражаючими вони є і тоді, коли приходить погостювати поетична барвистість: «сльота … мов полотно підсинює ожину», «ховається у жовтім листі», «А за вікном клюють калину червоно – сизі снігурі» …
Це поезомислення (не зважаючи що серед філігранно витончених рядки є й банальні) підштовхує до одного висновку. Воно – яскраве свідчення того, що автор народився у селі, бо емоції є такими різнокольоровими. Й мені здається, що саме цього не вистачає спраглій душі, коли глобалізаційний вітер безжально шарпає її вікна. (Прошу вибачення в пана Геннадія за обігрування його епітета з прозотексту.) В Пацьорках – проза і поезія в одному творі. Наче два береги однієї ріки, яких єднає потужна течія. І як добре, що це течиво (знову діалектизм?) підкорилося Геннадієві Щипківському.
Ігор Фарина
Член НСПУ
М. Шумськ
на Тернопільщині