… а мати й досі жде додому сина…
Ось так мимоволі зродився рефрен від тяжкої–гіркої сповіді матері одного із загиблих воїнів-«афганців» Олександра Дмітрієва зі Свидови, що на Чортківщині.

Дивна усе ж то річ – час. Швидко-швидко гортає аркуші прожитих днів, складаючи їх у зошити місяців і зшитки років. Й не зоглянешся, а вже поминуло чверть століття. Дивна все ж річ – пам’ять. Видобуває, висотує десь з глибоких сховок, висвічуючи аж до сліпучої білизни, яскраві згадки. Дивна то річ – вічність. Той, хто переступив її межу, повз часу плин, так і зостався у пам’яті на тій самій віковій позначці…
Олександрові Дмітрієву нині б поминуло 45. Та звідтіля, із відстані у чверть століття, він так і позирає на нас відкритим і по-дитинному наївним поглядом двадцятилітнього.
Йшов 1984 рік. Власне, не так давно й розпочався. Поминуло лиш два місяці, як 28 лютого у дім Дмітрієвих постукала чорна звістка. Не знали й не відали до того батько-матір, що сина їх вже 10 днів немає в живих – загинув ще 17 лютого. А 29-го (якраз був високосний рік) і привезли його додому в труні. Щоправда, так і не відкрили, й не попрощалися рідні із тілом…
– Може, через те, що мертвим його не бачила, а тільки й досі не вірю, що немає Сані на світі, – скрушно мовить Стефанія Михайлівна. – Усе здається, що він десь є, десь у від’їзді і незабаром чи колись повернеться…
Сашко й справді рано пішов з дому – у Тернополі закінчував ПТУ. Добре вчився, охочим до всього був. Майстер його, Омелян Володимирович Кузмійчук, не нахвалився, було, ним. Тричі за час навчання їздив в Одесу на практику. По закінченні ПТУ до Харкова його ще на рік вчитися послали. І там старався, зазначає мати. Достроково здав екзамени в березні, а 1 квітня ішов до армії. «Учебку» відбув у Ашхабаді, потому – Афганістан, Джелалабад. І коли всього місяць зостався до кінця служби, загинув…
– У березні мав службу скінчити, а в квітні ми його додому чекали. Я все гризлася, чи вдень прийде, чи застане мене вдома, – зітхає мати. – Фуражиром тоді в колгоспі робила, – пояснює.
Вона не плаче, каже, що за тих 25 літ так сплакалася, що вже немає сліз. Горе своє, важку тугу на серці топила в роботі – аж до 58 літ в колгоспі трудилася, доки й здужала, ще й потому цукровий буряк обробляла, аби поміж людей, аби забутися. Та ж хіба забудешся?
Запитую, яким Сашко був у дитинстві.
– Ой, дитинство його тяжким було, – лиш змахує рукою Стефанія Михайлівна. – Батько, чоловік мій покійний, дуже пив, усім нам вдома несолодко доводилося, – пояснює. – А Саня дуже добрий був. Як до школи ходив – спочатку в Мухавці, потому в Свидові, то всі мені казали, що дуже добрі діти маєте. Дуже спокійний. Дуже совісний. Дуже гідний…
Слухаю матір, що з гордістю перелічує синові чесноти, і мимохіть закрадається думка, що саме такі хлопчаки, як її Саня, – прості і чесні, добрі й працелюбні, а ще – незахищені, бо з бідних, нерідко й важких родин, ставали «гарматним м’ясом» на тій безглуздій війні, гинули в жорнах нікому не потрібної м’ясорубки…
– Знаєте, у мене поліартрит, – провадить далі свою сповідь п.Стефа, – то Саня не раз, було, казав до Марійки, молодшої сестри (на 2 роки у них різниця в віці): «Допоможи мамі!». І сам допомагав – повідсуває все, було, помиє. Дуже добра дитина була…
Доньці Марійці нині вже поминуло 43 роки, кухарем у дитсадку працює. Зростила укупі з чоловіком двоє своїх дітей – доньку і сина. Мешкають в Тернополі. Стефанія Михайлівна хвалиться онуками. Внучка університет скінчила, в магістратурі вчиться, має вже донечку Настю, якій лише півроку. То для бабусі Стефи правнучка.
– Ще маю внука – чисто, як мій Саша, – гріється зболена душа в споминах. – Як піде,

буває, в село, всі кажуть, що чисто, як Саня, – так до нього придався, – знай повторює радісно моя співрозмовниця. – Так само училище в Тернополі закінчив, технік-механік по транспорту. Сергієм зветься, і пишеться по батькові своїм теж схоже – Дмитрів…
Донька, онуки і правнучка для С.М.Дмітрієвої нині уся втіха, цілий світ. Бо зосталася на схилі літ (хоч має усього 68 їх від роду) сама-одна у спорожнілій хаті. Чоловік, Анатолій Трохимович, помер 2003 року.
– Сама, як та билинка, – зітхає згорьовано. – Тільки й жду, що донька подзвонить, бо ж до Тернополя світ неблизький, а воно ще й з телефоном морока – ніяк не від’єднають, аби мала я до нього доступ. Добре, що Міша Заблоцький, голова «афганської» спілки, клопочеться, повсюди разом зі мною стукає. Добра дитина…
Колишні воїни-«афганці» й справді перебрали її мов би за свою матір.
– А ще хто про вас клопочеться–не забуває, які пільги маєте? – запитую.
Виявляється, має мати доплату до пенсії сумою у 200 гривень – по втраті годувальника, за сина, ото й усе. У селі вулиця – від асфальту до цвинтаря, центральна, носить ім’я Олександра Дмітрієва. І школа. Орденом Червоної Зірки нагороджений її Сашко (посмертно). І – відзначений подякою від афганського народу. У школі погруддя зроблено і музей відкрито, кімнату. Як їхати до Свидови від Мухавки, зліва є плита із написом «Поле Олександра Дмітрієва». Стовп і табличка. На цвинтарі – пам’ятник.
– Пригадую, возили мене до Тернополя, щоб вибрати який робити пам’ятник, – знову занурюється в спогади мати. – Я не могла. Самі й поклали. Я тоді місця не мала. Перший рік до школи на урочистий дзвоник запрошували, подарували годинник, то він он і дотепер ще йде. Концерт був, пригадую, як Маришев ще спілкою керував. Я не ходила, бо серце боліло…
– А чи приходить син до вас у сни? – запитую.
– Я вже так сплакалася, он портрет висить, – стомлено мовить п.Стефа. – Усе він перед очима: як сміявся, коли йшов до армії, як стару фуфайку вдів, а костюм новий передав додому, щоби носити, як повернеться. Той костюм і дотепер висить у шафі. Часто снився зразу. Так десь за два тижні – ніби я шукаю його на другому поверсі, там, в Тернополі, піднімаюся, а він розпитує, як вдома. Потому – як маленький був, молока йому даю. Але лиш трошки – і обривався сон. Я жити не хотіла, думала, що здурію… Часто снився зразу, а тепер не хоче. Хоч і молюся, і прошу, щоби приснився. Казав: «На молоду бараболю прийду», то мені та молода бараболя відтоді до горла не йде. Калина, що він садив коло брами, вже всохла, відбула. Все думаю: може, він десь і є, може, то не його поховали, бо ж не дали подивитися, що там, в тій паці, було… Знаєте, мене до могили й не тягне. Мені здається всі роки, що він десь є, має прийти, приїхати, постукати. Подавала вже на передачу «Жди меня». Подавала і до Києва, але дарма…
Дев’ятилітня війна в Афганістані, в яку були втягнуті наші хлопці, відбилася в багатьох душах. Застигла в обелісках та зірочках із бляхи на сільських та міських цвинтарях. Зазвучала в багатьох піснях та віршах.
Зосталася вона і в пам’яті тих, на чиїй землі гриміла. Зосталася кращим: шматком хліба безпомічному старцеві з рук солдата, одягом замерзлому хлопчакові, ліками хворій жінці, проявами милосердя та самопожертви солдатів, офіцерів, спеціалістів. Зосталася гіршим: розбитими кишлаками, підірваними мечетями, безплідною землею, сповненою залізом та вибухівкою. Зосталася ревом ракет, артилерійським громом, «вертушками», що вросли в афганське небо…
Тією війною було обпалене ціле покоління. Зрозуміти та осмислити її історичні, політичні та моральні уроки необхідно для нашого оновлення. І тепер, по перебігу 20 літ. У іншому випадку, мабуть, не уникнути можливих нових трагічних високих поразок…

Анна Блаженко.