Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там її вроню.
Своє подвір’я назад заверну,
Побудую го краще, як було…

Озброєні ратники колихали на губах слова з пісні, що вперше злинула з уст княжого співця Митуси. В нахмурене небо ночі жовтуватим кружалом пробивалося світло вогнища і воно, здавалося, теж дослухалося до журного мотиву. Бо відхлине пітьмавиця і може початися січа. Грізний нойон Бурундай, спустошуючи усе, суне з незліченним військом на Волинь. От-от його орда підступить і до Стіжка. Бути, ой бути бойовиську…
Ще не знають вони, що княжич Лев (син князя Данила Романовича) повелить розметати Луцьк, Кременець, Львів і Стіжок… І осінньої пори 1259 року Істожек, як писали тоді літописці, дивитиметься на наокілля сумними зіницями зруйнованого замчища на високій горі.
…Мине час і повернуться на згарище люди. А хіба може бути інакше? Адже селилися тут здавен. Ще, мабуть, звідтоді, як з’явилися у цих краях дуліби. Правда, невблаганний час не залишив письмових свідчень про це. Лише археологи під час розкопок знаходили сліди тих давніх епох. А перша згадка про Стіжок з’явилася під 1259 роком.
Правда, упродовж декількох десятиліть історіографи і краєзнавці намагалися доказати, що це волинське село набагато старіше. В «Історії міст і сіл Української PCP. Тернопільська область» перша письмова згадка про Стіжок датується 1073 роком. І в деяких інших публікаціях побутує ця версія. Дивно лишень, що ніхто з авторів не називає писемного джерела, з якого почерпнув ці відомості.
Хоча можна припустити, звідкіля вони взялися. Ймовірно, що під 1073 роком дата народження села з’явилася з легкої руки польського історика Шимона Окольського, який жив у XVII столітті. Посилаючись на його працю «Орбіс Полоніум», деякі дослідники внесли справжню плутанину і у дату першої письмової згадки про Кременець. Вони стверджували, що саме в цей час польський король Болеслав Сміливий йшов на Русь на допомогу своєму зятеві князю Ізяславу, проти якого вибухнуло повстання. Мовляв, тоді він прийшов до Кременця, але не зміг здобути його. От і проходив, мабуть, Болеслав і коло Стіжка. Так принаймні хотілося їм бачити ту далеку минувшину.
Але такі твердження не витримують ніякої критики. Ось декілька висновків, які спростовують уже згадувану дату з гербовника Шимона Окольського. Він, зокрема, свідчив, що король подарував тодішньому володарю Кременця Денискові Мокосію грамоту, якою підтвердив за його родом право на вічні часи володіти містом та замком. І вона, ця грамота, нібито була написана руською мовою. Абсурд! Бо ж такі документи, як юридична форма, з’явилися у XIV— XV ст. І вони завжди писалися польською мовою.
Не все гаразд і зі згадкою про рід Мокосіїв. Справді був такий. І упродовж кількох століть він володів Кременцем. Але… Вперше ця родина у письмових джерелах (і в польських теж) згадується у XIV столітті. Звернемося до «Великого гербовника» польського дослідника Каспера Несецького. Хронологічні рамки правління роду Мокосіїв він подає від Станка, який жив у XIV столітті. Інших документів дослідник не знайшов, бо вони у природі не існували.
Отже, можна сказати, що Окольський вдався до вигадки, щоб виправдати право Польщі на володіння українськими землями. Та ще й інші неточності допустив при цьому.
Скажімо, згадуваний похід короля Болеслава Сміливого, як стверджують руські літописи, відбувся не у 1073-му, а у 1069 році. Крім того, шлях походу, як стверджує польський археолог Роман Якимович, пролягав значно північніше Кременця.
Тож згадка про Стіжок (його датування 1073 роком) — очевидна вигадка і, на мою думку, її не варто сприймати всерйоз.

* * *
До речі, про древній Стіжок можна прочитати не лише у літописах. Згадує про нього у своїх працях історик і дослідник М. Теодорович. Про час зруйнування поселення під натиском орди оповідає у своєму романі «Шрами на скалі» відомий український письменник Роман Іваничук. «Із Шумського городища, що біля Кременця, замість гінця від брата Василька прибув владика Іоан і розказав князеві, що трапилося. Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь із незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хану і, діждавшись немочі Батия, п’ять років тому погромив темника Куремсу під воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Лева й повелів їм зруйнувати всі фортеці…» У вінок княжої слави древнього села вплели бентежні слова поет Георгій Петрук-Попик (до речі, уродженець сусідньої Великої Іловиці) у поемі «Полум’я Волині», молода поетеса Любов Ніжник у поемі «Данилівград».
…Палахкоче вогнище на Замковій горі. У нічне небо здіймаються червонясті язики полум’я. Навіть, здається, що вони вбирають слова тихої бесіди і хочуть понести їх у височінь, щоб вітри підхопили та передали у краї далекі. Про що вони, ці витвори з людських уст? Та про найпотаємніше. Сивий чоловік, сидячи на колоді, вдивляється в лиця людей і спокійно розповідає про давні часи. Те, що знає з переказів, й те, що вимальовує його уява. Та чи не найуважніше слухають юнаки.
Можливо, у ці хвилини вони уявляли себе серед захисників давньоруського городища? Чи, може, саме ці оповіді надихали їх, і молоді стіжочани, без вагань, ставали до лав ополченців Колодки, щоб із загонами полковника Максима Кривоноса восени 1648 року здобувати облогою Кременецький замок?

* * *
Достеменних відомостей про те, що стіжочани брали участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького немає. Але у тогочасних джерелах таки є згадка про повстанського ватажка Колодку. Припускають, що він походив з Підлісців (нині село у Кременецькому районі). До його загону в 1648 році зібралися сміливці із навколишніх сіл. Малоймовірно, щоб у лави тих, хто виборював волю для рідної землі, не прийшли і наші земляки. І не тільки тому, що у їхніх жилах текла кров тих ратників, які у далекі часи із відкритим забралом ставали супроти чужинецької орди. Бо сама історія села, яке відродилось після зруйнування в 1259 році, дуже швидко (уже під 1285 роком вдруге згадується Стіжок у «Літописі Руському») засвідчила, що добра для людей не буде, допоки зайди звідусюди «заопікуватимуться» ними.

* * *
Бодай короткими штрихами змалюємо той непростий час. Візьмемо, приміром, XIV століття. Ці часи, як говорить видатний український історик Михайло Грушевський в «Ілюстрованій історії України» (Київ—Львів, 1913), «були свідками незвичайно скорого і видатного розпросторення власти литовських князів над сусідніми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими». Не оминуло владарювання князя Гедеміна та його наступників і волинського краю, в т. ч. Стіжка. Відомий дослідник минувшини Олександр Цинкаловський стверджував, що 1366 року Стіжок належав луцькому і волинському князеві з литовської династії Любарта. Через 26 років, коли містечко було у володінні литовського князя Вітольда (а точніше, мабуть, Вітовта — І. Ф.), Стіжок із навколишніми поселеннями отримував Свидригайло Ольгердович. Потім йшла доба королівщини, коли знов панували поляки. В сільському краєзнавчому музеї знаходимо згадку про те, що в 1438 році Стіжку було надане магдебурзьке право. Факт сам по собі цікавий. Але авторові цих рядків, на жаль, не вдалося розшукати письмових згадок, які б підтверджували це.

* * *
Ще один штрих історії. З описі володінь Кременецького замку 1545 року згадується, що Стіжок належав тоді Святополкам-Четвертинським. І усі власники обкладали непомірними податками людей. Скажімо, в 1542 році повинності були такими: з однієї волоки — 24 литовських гроші, чопового з бочки пива — 3,5 гроша, з бочки меду — восьму мірку. Не була легшою повинність і через 40 років. У книзі О. Цинкаловського «Стара Волинь і Полісся» читаємо, що у 1583 році Матвіїва Четвертинська платила від 4 димів, і города, і боярина, і попа.
…Та тягар королівщини не зігнув селян. Вони прагнули бути собою. І боролися за це. Завжди допомагали тим, хто ставав у бій за волю. Збереглися перекази про те, що стіжочани переховували від панського гніву тих, хто повставав проти гніту.
Як повідають легенди, у 30-их роках XVII століття на горі Трійця (так її нині називають) виник монастир, який згорів через декілька десятиліть. Цей тогочасний релігійний центр пов’язаний з ім’ям відомого церковного діяча Іова Заліза — майбутнього архімандрита Почаївської лаври.
Пізніше на місці монастирища було збудовано нову кам’яну церкву, яка збереглася до наших днів. Споруда храму – пам’ятка архітектури XVII століття. Та упродовж довгих років більшовицького тоталітаризму богослужіння у цій церкві не відбувалися. Уперше з різних кінців України зібралися люди, щоб воздати хвалу Всевишньому, у вересні 1990 року, коли у нашому краї почалися процеси українського національного відродження.
Тоді ж була церква і у самому Стіжку. Вона, як засвідчив Олександр Цинкаловський, з’явилася у 1583 році. Через чотири століття в селі натомість старого храму змурували новий.

* * *
Продовжимо екскурс в середньовічну історію Стіжка. Як засвідчують документи з 1631 року, село належало князям Вишнівецьким. Через століття (у 1725 році) воно перейшло до Радзивілів. Потім Стіжком володіли Чесновські.
Чим тоді займалися люди? Серед найпоширеніших занять були бортництво, боднарство, гутництво. Підтверджується це таким фактом. У1968 році відомий археолог П. А. Раппопорт, проводячи розкопки в околицях Стіжка, знайшов залишки скляних виробів місцевої гути XVI століття. Нині їх можна побачити в експозиції сільського краєзнавчого музею.
Після участі польської шляхти у повстаннях їхні маєтки на Волині були передані російським вельможам. Тож і Стіжок від Чесновських перейшов до російського графа Вороніна. Вельможа завдяки царській ласці володів 215 гектарами землі. А115 родин стіжочан мали на сім’ю трохи більше гектара землі і одну корову, а лише декілька сімей — до 4 гектарів поля.
Лише в 1907 році у селі з’явилася початкова школа. Хоч і раніше про освіту «дбали». Для тих, хто хотів знати ази грамоти, давали уроки сільські дяки. Зберігся переказ, що заняття до того часу, як побудували школу, відбувались у хлівах селян. У своєму обійсті їх проводив і Василь Шандрук.

* * *
…Догоряла серпнева днина. З високої гори видно, як за далеким західним горизонтом зникало сонце. Наокілля освітлювало лише вогнище, яке розпалили люди. Підкидаючи до багаття висохле гілля, вони перемовлялися між собою. І сторожко прислухалися до тиші, бо боялися, аби не почули їх вивідувані. Бо ж гриміла уже Перша світова війна. І необережно мовлене слово могло принести лихо.
Тієї грізної пори сірі солдатські шинелі одягнули стіжочани Григорій Федорович Тимощук, Степан Микитович Радчук, Максим Трохимович Байдюк, Герасим Петрович Радчук… Вони пізніше були й учасниками боїв. І не їхня вина в тому, що нерідко стріляли брат в брата.

* * *
Доводиться з прикрістю стверджувати, що одним із найменш досліджених є наступний період з історії Стіжка. Маємо на увазі 1920-1939 рр. Причин тут, на мою думку, декілька. По-перше, виявилося, що радянські історіографи не змогли знайти жодного факту, який підтверджував би їхні псевдотеорії, і вони залишили село у спокої. По-друге, хоч і триває процес національного відродження, ніхто з краєзнавців, на жаль, досі не цікавився цим питанням.
Хоча шляхи пошуку є. Можна б записати спогади старожилів. А вони, напевне, неодмінно повідали б і про тодішній кооперативний рух на селі, і про діяльність просвітян… Впевнений, що багато дали б пошуки у фондах Тернопільського обласного архіву. Адже не секрет, що там досі зберігаються понад 400 справ «Просвіти» Крем’янецького повіту, до якого тоді входило село.
Або таке. Відомо, що в той час у початковій школі вчителювали Йосип і Тереза Шебелі. Можна було б знайти мате-іали і про них. І знову — в обласному архіві. Свого часу мені уже вдалось відшукати окремі особові справи тодішніх вчителів. Отже, пошуки треба продовжувати.
Не можемо обминути увагою і пору так званого «золотого вересня» 1939 року. Чого там гріха таїти, в багатьох зажевріла надія, що почнеться краще життя. Посланці землі волинської (був серед них і Павло Островський — уродженець сусідніх Антонівців) на Народних Зборах голосували за возз’єднання західноукраїнських земель з Українською PCP. Ще не знали вони, що «більшовицькі визволителі» невдовзі покажуть свій звірячий оскал: почнуть репресії, запроторюючи в тюрми людей, які люблять рідну землю, вивозитимуть у далекий Сибір цілі сім’ї.
З древнього Стіжка простелилася туди дорога і для родини Іващуків. Думали сталінські опричники, що своїми репресіями вб’ють волелюбність людей, знищать дух господарів рідного краю. Та помилилися. Це, зрештою, показали пізніші події, коли на нашу землю посунула орда фашистських загарбників.
Вдивляюся у фото на музейноіду стенді. На світлині Купріян і Мотря Савицькі, які брали участь у мітингу в Кременці з нагоди проголошення самостійності України у Львові 30 червня 1941 року. Відомо, що в багатьох людей до цієї події неоднозначне ставлення. Але, мабуть, правильним буде твердження, що, незважаючи на світові катаклізми, загарбницькі апетити комуністичної і фашистської імперій, люди вірили: що воля прийде до їхніх душ та осель. І розуміли, що шлях до неї буде непростим.

* * *
Саме тут, у лісах біля Стіжка, творилися перші сотні і курені УПА. Відомо, що Роман Гайдук, Порфир, Доротей і Данило Радчуки опинилися у курені «Хрона» (Миколи Медвецького). Звідси вони вирушили у бої з ворогом. Звідси пішли на бій з фашистами, коли ті дощенту спалили село, а 53-ох його мешканців живцем спопелили у клуні, куди зайди зігнали старих, жінок і дітей. Комуністична пропаганда упродовж десятиліть стверджувала, що жорстока покара ворога впала на село влітку 1943 року за те, що стіжачани, мовляв, допомагали партизанам-ковпаківцям. Про це, зокрема, є в «Історії міст і сіл Української PCP. Тернопільська область».
Але це не відповідає дійсності. Облудну брехню радянських історіографів викриває вже той факт, що Стіжок потерпів від фашистських завойовників не влітку, а 9-го травня 1943 року. Письмові свідчення про розправу з мирним населенням, здійснену фашистами, збереглися у спогадах колишніх вояків УПА Максима Скорупського «Туди, де бій за волю» і Михайла Данилюка-Блакитного «Партизанський щоденник», які вперше побачили світ за кордоном і довго не доходили до людей в Україні.
Тепер про так звану «допомогу ковпаківцям». Це теж вигадка. По-перше, «славні партизани» з’явилися у наших краях аж у липні 1943 року, тобто через два місяці після трагедії. Це одностайно стверджують і вже згадувані книга, і спогади ковпаківських командирів, що багатотисячними тиражами видавалися в тоталітарну епоху. По-друге, під час свого рейду ковпаківці зупинялися у Суразьких лісах – на чималій відстані від Стіжка і Антонівців, поблизу яких отаборилися відділи УПА. А туди, де були великі скупчення українських повстанців, «хоробрі ковпаківці» боялися потикатися. Очевидно, боялися зазнати поразки, як мародери із швецького партизанського загону Одухи, яких розгромили курені «Осипа» і «Крука» на Теремеяській висоті.

Ось така «правда» про стіжоцьку трагедію, скомпоновану компартійними оббріхувачами історії. Бо намагалися вони втовкмачити людям, що УПА співпрацювала з фашистами. І не хотіли визнати очевидного – Стіжок гітлерівці спалили за те, що селяни співчували повстанцям, підтримували їхню боротьбу з коричневими зайдами. Тривалий час замовчувався той факт, що вояки УПА із сотень «Хрона» (Миколи Медвецького) і «Крука» (Івана Климишина) помстилися фашистам за розправу над селом. Бо ж і це не вписувалося в догмати компартійної історіографії.

* * *
А було все так. У табір «Хрона», що базувався у лісі поблизу Стіжка, з’явилися втікачі з села і повідомили, що гітлерівці палять хати, знущаються над людьми. Повідомивши про напад ворога «Крука», повстанці вирішили атакувати карателів біля сусіднього села Лішня тоді, коли вороги повертатимуться з акції. І під час короткочасного бою повстанці (а їх було бо з обох сотень) знищили 90 карателів – половину з тих, які палили село. Своїх полеглих німці потайки вночі похоронили на цвинтарі у Білокриниці, щоб приховати від людей свою поразку і кількість жертв. А повстанці втрат не мали – лише троє вояків були легко пораненими. Сум від втрати односельців, яких по-звірячому замучили фашисти, огорнув серця людей. Та відчаю серед повстанців не було. Бо вони розуміли, що шлях, який обрали, не буде безхмарним. І були готовими до боротьби за визволення рідного краю від поневолювачів. Й боролися з ворогом, не шкодуючи власного життя. Гнів і помсту по-встанців постійно відчували коричневі зайди. Не склали зброї борці за українську ідею і тоді, коли на волинську землю, прогнавши фашистів, прийшли «червонозорі визволителі».

* * *
Ті роки, сповнені драматизму і неспокою, назавше залишилися у людській пам’яті. Та так склалася доля, що упродовж десятиліть правда не мала права звучати на повен голос. Бо радянська пропаганда хотіла втовкмачити в душі людей свої брехливі постулати. Та минули літа і очевидне почало повертатися до нас.
Ось декілька сторінок з історії боротьби. Із розповіді, вміщеній на стенді, присвяченому тій далекій порі, дізнаємося, що 38 стіжочан загинули у боротьбі за волю під час національно-визвольних змагань. До рідних домівок не повернулись Купріян Савицький, Панас Устич, Данило Устич, Павло Тищук, Юхим Тимощук, Максим Радчук, Олександр Іванюк… Разом з полеглими на фронтах Другої світової війни, котрих мобілізували в Червону армію, вони доповнили сумний мартиролог села, який склало воно на довгій дорозі до омріяної волі.
А скільком національно свідомим стіжочанам з «ласки» сталінських опричників простелився шляху концентраки, на далеке заслання? В 1944 році до 10 років позбавлення волі за участь в УПА було засуджено Ольгу Гайдук, якій довелося відбувати незаслужене покарання у Норильську. В один з Іркутських концентраків «поборники комуністичної правди» запроторили Надію Тищук, яка теж була у повстанцях. У Сибір вивезли і її родину. В 1950 році за «власним бажанням» обрала туди дорогу сім’я Родіона і Анастасії Савицьких… Цей сумний перелік можна продовжити. І віриться, що це обов’язково зроблять ті, кому дорога пам’ять про минувшину рідного села.

* * *
Та ніщо не могло зупинити поступ життя. Село продовжувало жити, день за днем пишучи нетлінну книгу власної історії. Не обминули його жорна колективізації: упродовж років у Стіжку була центральна садиба колгоспу імені Олега Кошового. Потім сусідні господарства укрупнили і вона перемістилася до Угорська. Був Стіжок і бригадним селом сільгосппідприємства «Міжгір’я». Діє тут і Волинське лісництво – структурний підрозділ Кременецького лісгоспзагу. Є у селі неповна середня школа, у якій здобувають освіту юні стіжочани, декілька магазинів, будинок культури.
Цей культосвітній заклад прийняв перших відвідувачів у 1982 році. Нині тут діє музей. Та збирати матеріали для експозиції почали значно раніше – ще у 60-их роках. У1993 році музеєві було присвоєно звання «народний».

* * *
Вона – пам’ять – у наших буднях. Бо ж люди хочуть вшанувати тих, хто власним життям вписав нетлінні сторінки в біографію села. На кошти ОУН під проводом Миколи Плав’юка на місці, де 9-ого травня 1943 року фашистські карателі живцем спалили 53-ох стіжочан, споруджено капличку. Пам’ятні знаки з’явилися і на місці, де у роки визвольних змагань розташовувався табір «Хрона» (Миколи Медвецького), а також під Лішнею Кременецького району, де відбувався бій між повстанцями і фашистами.
– Вона – пам’ять – у наших буднях. Вона – у справах стіжочан… Уродженець села Левко Тимощук у складі екіпажу козацької чайки «Свята Покрова» побував у багатьох країнах світу, розповідаючи про незалежну Україну… Ще один виходець зі Стіжка Степан Байдюк у видавництві «Надстир’я» у Луцьку видав поетичну книгу «Полум’я жарин». Нині її можна побачити в експозиції сільського краєзнавчого музею. Щирими і задушевними словами він оспівує красу рідного волинського краю.

* * *
До слова, про книги, а точніше – про друковані праці, в яких згадують Стіжок. За їх кількістю він, напевне, може суперничати у Волинському Тернопіллі з Кременцем, Вишнівцем і Почаєвом. Хто ж писав про Стіжок? Назвемо, передусім, істориків і археологів краєзнавців Наталю Полонську-Василенко, М. Теодоровича, Т. Стецького, О. Цинкаловського, П. Раппопорта. Не забули про село і літератори. Як не згадати про Романа Іваничука з його «Шрамами на скалі», Георгія Петрука-Попика і Любов Ніжник з поемами «Полум’я Волині» та «Данилівград»… А художниця Ольга Ковальчук з Луцька створила живописне полотно «Бій з татарами під Стіжком», в якому по-своєму відтворила одну зі сторінок давньої історії села. Нині цей твір є в експозиції сільського музею.

* * *
…Перегорнуто декілька сторінок з журналістського блокнота. А з думки не йде пісня. Та давня, що злинула колись з уст княжого співця Митуси.
«Конику сивий, будь ми щасливий. Де орду вгоню, там її вроню. Своє подвір’я назад заверну. Побудую го краще, як було»…
Стіжок жити і творити.
Не згаси, доще, вогнище віри!

Ігор Фарина

Leave a Reply

Your email address will not be published.