«Сьогоднішнє краєзнавство Снятинщини не можна собі уявити без творчості педагога і просвітянина Василя Харитона, вчителя-методиста, пошанованого за неспокій серця багатьма почесними відзнаками. Він завжди у пошуку і русі, бо не всі ще перелоги на теренах краю зорані. А вони – наша пам’ять і любов наша!», − так якось написав про знаного прикарпатського дослідника голова снятинського райміськоб’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, письменник і поет Мирослав Попадюк.
Два поважні ювілеї збіглися цьогоріч у житті Василя Ярославовича: п’ятдесят років від дня народження і двадцять п’ять років науково-пошукової і творчої діяльності. Це і підштовхнуло взяти до рук перо.
Маленький Василько прийшов у світ у глибоко релігійній сім’ї професійного співака-вокаліста Ярослава Харитона та Марії Микитин у дванадцяту квітневу днину 1963 року. Білопінилось у вишневих садах, зеленів розмай. Повноправно крокувала світом весна. Назвали хлопчика Василем на пам’ять про дідуся – Василя Пантелеймоновича – який так і не повернувя з доріг Другої світової війни.
Пізніше Василь Ярославович напише: «З роками людина стає статечнішою, розсудливішою. Напевно тому, що набирається життєвого досвіду, опираючись на який іде далі. А ще людська душа наповнюється, як жбан джерельною водою чи хмільним вином, радощами і печалями від падінь і злетів, набутків і втрат. І буде в тій життєвій амфорі солодка й солона краплина – друзі й вороги, любов і ненависть, вірність і зрада. Годі й перелічити все. Будуть у ній і спогади. Теж різні…
Спомин, спомини… Літа дитячі, роки шкільні… Коли згадується дитинство – то майже завжди пов’язане з осінню. Мабуть тому, що люблю її. Вона розважлива, спокійна, мудра.
Жовтень… Золотаві шкільні клени у замріяному падолисті. І я – русочубий школярик у великому незвіданому світі серед замріяного повільного вальсу кленового листя. Уже прозвучав дзвоник з останнього уроку і я прямую додому. На півдорозі – невелика капличка на малому сільському цвинтарі. Шибки у вікнах вибиті, хрести на банях похилені, дах дірявий, двері зачинені. А що за ними? Припадав інколи до шпаринки у дверях і в напівтемряві бачив «докірливі» очі Богоматері. «Тату, тату! А чому церковця закрита? – бувало, запитував у батька. «Не знаю! – відповідали вони лаконічно і відводили погляд убік. Боялися за мене. Боялися моїх не до пори і цього й багатьох інших дорослих запитань. Та й що, що могли тоді відповісти мені батьки у тих, тепер уже таких далеких сімдесятих?
Капличка ж стояла на замку. І лише крикливе гайвороння справляло у ній свої дикі оргії. Аж моторошно й страшно ставало, коли під ту пору проходив поруч. Скільки ж мені тоді років було? Дев’ять? Десять? Не пригадую. Пам’ятаю молоді іскристі батькові очі по Великодній відправі та його торжественне: «Христос воскрес!» − тато входили до кімнати і клали кошик зі свяченим на стіл. «Воістину воскрес!» − відповідали хатні, і неня розпочинали поратись біля святкового столу. По Великодні тато приходили з роботи як чорна хмара. То тепер знаю чому…».
Добираючи матеріали для цієї публікації нам потрапила у руки книга за редакції В. Харитона «Пам’яттю серця зігріті: історія Снятинщини в літературно-мистецьких пам’ятках 1914−2004 рр.», авторами якої виступили Ярослав Романюк, Василь Харитон та Дмитро Чабан. Знайшлося у ній окреме місце і для спогадів Василя Ярославовича, які далі хочемо навести…
***
У житті не буває випадковостей. І те, що я сьогодні пишу ці рядки, є закономірним результатом минулих вислідів – точно так, як закінчення стає початком, а початок кінцем. У кожного з нас, авторів цієї книги, був свій шлях до неї. А мій, мабуть, найдовший, бо проліг з дитинства, з першовражень, першокроків, першопочатків, що формували життєве кредо, розширювали горизонти, зміцнювали духовні опори-скрижалі. І тим, закладеним моїми прещедрими батьками, пріоритетам я ніколи не зраджував. У свідомості (чи підсвідомості) вони завжди були присутніми, так само як на генетичному рівні закладено потяг до рідних околиць, до землі, де судилося прийти у цей Богом дарований світ.
Скільки себе пам’ятаю, у нас в сім’ї завжди в пошані була Книга… Та найбільше дві, які завше лежали на батьковому столі: Святе письмо і «Кобзар» Шевченка. Але якщо першу від чужих, надто пильних очей рідним доводилося час від часу загортати у папір і дбайливо ховати до скрині, то другу можна було завжди бачити у татусевих руках. Батько знали думи Шевченка на пам’ять,але любили перечитувати книгу вголос, і я, сидячи у нені на колінах, запам’ятовував ці рядки навічно. Вони вростали, укорінювались у моє серце міцними уроками любові до України, ставали невід’ємною частинкою мене малого, який поринав усім єством пізнавати дивосвіт, диво-пісню, що линула-розливалась у геніально закодованих словах. «Кобзар» Шевченка став для мене власне абеткою, по якій я навчився читати дуже рано. У якихось неповних шість літ.
***
Прізвище Харитон у моїй уяві найприродніше асоціюється з означенням «харизма». Чи така вона у Василя Харитона, як би того хотілося, знати тільки йому. Та, якби була, бодай близькою до його, в кожного з нас, скільки добра, радості і тепла прибавилося б у вируючому пристрастями сьогоденні.
Це посвідчить кожен, хто мав на своїй життєвій дорозі хоч одну-єдину зустріч із добродієм Василем. З вигляду скромний, нічим особливим не примітний, він із перших же хвилин спілкування спрямує на вас стільки душевних емоцій, що можна забути про все.
Ця імпульсивність, проте, не напускна, не авантюрна – вельми інтелігентна. Поринувши ще в студентські роки з головою в науку, пов’язану з відновленням нашої історичної правди, тепер знаний і авторитетний у наукових колах прикарпатців дослідник і патріот рідної землі прагне будь-що встигнути за швидко плином часу, десь у чомусь іноді й випередити його, тож і нетерпиться йому щоразу зацікавленої, енергійної бесіди про нашу долю і долю наших дітей, про чорнобильський полин, про музей в Устянській загальноосвітній школі, де він нині працює окрім літературно-меморіального музею Марка Черемшини у Снятині на посаді наукового працівника, про скульптурну Шевченкіану Покуття…
Власне, для Василя не існує тем, на які з ним не можна б поспілкуватись. На те, каже, й історик. Додамо: історик − добрий. Закінчуючи навчання в Івано-Франківському педінституті імені Василя Стефаника (1991 р.) він вже тоді володів неабияким багажем сучасних, себто правдивих, історичних знань, активно взявся за дослідження літопису міст і сіл Прикарпаття, передусім рідної Тисмениччини.
Нагородою за це стало перше видання в 1993 році книги нарисів з історії вітцівського Чернієва, що під Івано- Франківськом «На Чорній Бистриці село». За нею не забарилися й інші.
З багатьох його видань тут означимо тільки окремі три. На високій горі обіч швидкоплинного Пруту, що несе свої води в Дунай, розкинувся у зеленому розмаї мальовничий Снятин – одне з п’яти давньоруських міст Прикарпаття. Його історію з глибини віків і до початку ХХ ст. відтворили історики-педагоги Василь Харитон та Михайло Тимофійчук у монографії «Снятин над Прутом. Ч. 1. Нариси історії міста та околиць від найдавніших часів до початку ХХ століття» (Снятин: Прут Принт, 2003. – 224 с.).
Василь Семенович Стефаник з Русова і його молодші друзі з Тулови на Снятинщині Василь Андрійович і Василь Миколайович Костащуки… Покутяни. Головною темою літературно-документального диптиху «Покутяни» (Снятин: Прут Принт, 2010. – 272 с.). В. Харитона стали взаємини письменника-новеліста із його несправедливо призабутими краянами, життя і доля яких віддзеркалює складні історичні реалії України у буремному XX ст.
Усі збережені листи педагога і науковця В. М. Костащука, що вперше були опубліковані у першій частині цього видання, дали дослідникам цінний матеріал для подальших стефаникознавчих студій.
У другій частині диптиху републіковано відомі і новознайдені В. Харитоном спогади, розвідки, статті В. А. Костащука про класиків української літератури. Вона також містить критико-біографічний нарис про творчість і життя письменника і педагога В. А. Костащука – товариша В. С. Стефаника, його першого біографа.
Книга «Населені пункти Снятинщини: історичне минуле, культурні традиції, персоналії (Снятин: Прут Принт, 2012. − 304 с.) містить історичні нариси про усі населені пункти Снятинського району Івано- Франківської області, їх демографічний та економічно-господарський стан. Розкриває політичне, суспільно-громадське, культурно-освітнє та духовне життя цього регіону від найдавніших часів до сьогодення. Чільне місце у ній відводиться опису пам’яток археології, архітектури, історії та культури, а також відомим людям – вихідцям Снятинщини.
А всього за двадцять п’ять років творчої діяльності Василь Харитон опублікував 25 книг та брошур, а ще − понад 200 статей у пресі, в наукових та науково-популярних часописах. Виступив редактором відновленого в Україні історико-краєзнавчого та літературно-мистецького журналу “Снятин”, започаткованого письменником Михайлом Бажанським у м. Дітройті (США). В Україні вийшло уже шість чисел цього унікального видання.
Василь Харитон – лауреат літературно-мистецьких премій ім. Марка Черемшини (2001), ім. Марійки Підгірянки (2005), премії ім. Івана Вагилевича Івано-Франківської обласної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (2007) та премії ім. Василя Стефаника в галузі літератури (2010). Він – член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (з 1989), Національної спілки журналістів України (з 2006), Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 2007), Національної спілки краєзнавців України (з 2010). Член колегії Обласної організації НСКУ. Член правління Снятинського райміськоб’єднання “Просвіти”. Нагороджений відзнакою-медаллю ,,За заслуги перед Покуттям’’ Cнятинської районної ради та районної державної адміністрації.
Перти плуга на перелогах трудареві повсякчас допомагає гарна погода. В природі і на душі. Василева душа рідко коли буває захмареною. Бо вона широко відкрита для доброго гумору, для пісні.
Батько Василя – Ярослав професійний співак і те, напевно, з генами передалось й синові. Василь теж усе своє життя не пориває зі сценою. Коли до нього приходить творче натхнення, бере таку високу, чисту й грамотну ноту, що перехоплює подих. Йому дивуються: чому не пішов в артисти? На що одразу й отримують відповідь: «На все воля Божа».
Там, де Василь Харитон живе, працює, майже не обходяться і без його сценічних виступів на різноманітних концертах. Дає волю він своїй душі і на самоті. А, найперше, впускає в неї рідну народну українську пісню. Ту, що співала мати Марія над колискою сина, що її несе межи люди батько дослідника.
Чуєте? Історія нації оживає з-під його пера! Те – чому Василь Харитон із приміського села Чернієва ще безвусим хлопцем вирішив присвятити все своє життя. З Божою поміччю тобі, друже, нових творчих ужинків і многая-многая літа!
Микола БОЛОТЕНЮК
журналіст, член НСЖУ,
лауреат літературно-мистецької
премії ім. Марка ЧЕРЕМШИНИ
Відомий прикарпатський дослідник Василь Харитон, лауреат премії ім. В. Стефаника в галузі літератури 2011 року, дарує одну із майже двадцяти книг, виданих у Снятинському видавництві «ПрутПринт» − літературно-документальний диптих «Покутяни» Віталію Максименку, консулу України у Польщі. с. Русів. 18 травня 2011 р.