Павлік В.Й. Овації, або Замальовки з натяком… : невигадані оповідки. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2018. – 160 с.
Написавши багато передмов, аз грішний вже дав собі слово не погоджуватися на гарячі прохання авторів книг написати ще одну… Тому що це забирає дуже багато часу-енергії і відволікає мене від виконання глобальніших творчих задумів…
Але коли Володимир Павлік ненав’язливо прочитав мені кілька уривків зі своїх невигаданих історій і показав їх тексти… я сам запропонував йому скомпонувати книгу з них, відредагувати її і написати передмову… Бо це буде бомбезна художньо-документальна книга людини, яка здійснила 130 подорожей у 23 країни світу… всіма фібрами активно й тонко, трепетно любить життя і допомагає радіти і бути щасливими іншим… знаючи, що «щасливі дні пролітають швидко, залишаючи надзвичайно приємний «романтичний… еротичний післясмак» (дивись тут його знакове оповідання «Ганзя», з якого раджу почати смакувати-читати цю книгу).
– Я не письменник. Оповідач, – каже він мені.
– Ні, – відповідаю йому, коли оповідач, розповідник записує те, що розповідає, ще й надрукує, – то він уже письменник! Малий, середній, великий чи класик – покаже час… Але письменник.
Григір Тютюнник, скажімо, також любив напам’ять розповідати товариству свої новели перед тим, як надрукувати їх.
Обкатував.
* * *
Отож, Володимир Павлік, із яким перший раз звела мене доля на посиденьках у відомого скульптора Миколи Голованя в його знаменитому «Будинку з химерами» на березі річки Стир у Луцьку, приємно здивував мене неабияким письменницьким талантом і органічною єдністю, гармонією його внутрішнього аристократизму та зовнішньої елегантності, підтягнутості…
Із тих пір ми зустрічалися з ним чи не кожного мого приїзду на рідну Волинь у різних компаніях, ситуаціях, атмосферах.
Чесно кажучи, не чекав такої екзистенційної глибини від людини, у якої (майже за Чеховим) все приємне: і тіло, і душа, і стильний одяг… адже талановиті люди, як свідчить мій неабиякий досвід, дуже-дуже рідко бувають легкими й передбачуваними у спілкуванні, надійними друзяками…
Але, як сказав той же Григір Тютюнник у його знаменитій новелі “Три зозулі з поклоном”: “Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові”.
Володимир Павлік направду уміє любити, кохати, любити кохати..
Але не кожен, хто уміє любити, – письменник.
Хоча кожен справжній письменник має вміти любити і говорити правду.
Павлік уміє і те, й інше.
В ньому я підгледів прижмуреним оком всі ознаки присутності «Божої іскри» таланту: принаївнена дитинність світосприйняття при досвідченій мужності і шляхетності натури, підвищена чутливість нервової системи, латентна імпульсивність, вітаїстична світоглядність і оця природно-свята потреба і здатність любити… із гурманними, сибаритсько-гедоністичними нотками, але якраз у тій пропорції із джентльменскістю, прихованою глибиною і порядністю, що, як піна, над добрим вином, лише додає йому містичності та міфічності, а не відвертає, відволікає…
І – що для мене найважливіше: його текст абсолютно гармоніює із цілісним ним самим – романтично-прагматичним, наївно-натуралістичним, оголено-загадковим Володимиром Павліком, тому із перших рядків віриш їм обом і починаєш довірливо обмінюватися тонкими художніми енергіями, одержуючи під час читання цих «Овацій» то катарсис, то оргазм, то одночасно…
У них обох (автора і тексту) міріади смайликів, знаків оклику, трикрапок, оцього такого собі «ммм»… Тому косметично редагуючи рукопис за довірою автора, зберігаючи навіть симпатичні мовні неправильності-нелковирності, я зоставив практично всі оці символи емоційності та загадкової недоказаності, натяковості… Бо це родзинки стилю Володимира, який, що для мене, здається, найважливіше, – має здорове, природне, навіть специфічне, як і має бути в Особистості, почуття гумору. І знову ж таки – як у житті, так і в тексті. Хоча письменники-гумористи, як правило, гіперсерйозні у житті, а драматині трагіки бувають веселчаками-балагурами в реалі…
Павлік гармонійно-цілісний.
Його філософія та психологія переварені, трансформовані у, знову ж таки, інстинктивно-інтуїтивну любов до себе, до світу в собі і себе у світі із флером вишуканої еротики, язичеського болю, елементами дон-жуанськи-казановських шлюбних ігрищ тощо – природних, адекватно-здорових, тобто зовсім не збочених, як сама природа.
Ці оповідання, як і їх герої, одностильні і калейдоскопічно різні одночасно, вони на позір прості і одночасно психологічно глибокі, інкрустовані екзотичними деталями побуту різних країн, авантюрних ситуацій, інколи на межі життя-смерті.
Тут нема нав’язливого політиканства, але оскільки чесно і красиво передана любов (до жінки, до країни, до світу…), то тут є все із ненав’язливими, недидактичними рекомендаціями і порадами для тих, хто може й хоче взяти і передати далі й далі щось – від досвіду інших країн у поєднанні зусиль влади, бізнесу та мистецтва – до рецептів знайомств із красивими дівчатами… адже й сам оповідач зізнається у ключовому оповіданні «Ганзя», що хоче «поділитись цим теплом з іншими, адже багатьом не вистачає такого тепла!» … щоби було щастя, яке він уміє описати!
І це найголовніше на фоні нашого перманентного скиглення, агресій та депресій – НАУКА ЩАСТЯ від Володимира Павліка, яка так органічно стикується із найбільшою наукою – Наукою спасіння душі.
Тому гайда читати цю книгу, всі, хто горить, а не тліє, летить, а не повзе, бореться, а не ниє…
І влаштуємо її автору бурхливі овації.
Бо така література цього варта.
Ігор Павлюк
