Писати про війну можна по-різному: усе залежить від точки зору. З окопів вона одна, з тилу – інша, і зовсім інша – з глибокого тилу, де не зрозуміло, чи є війна, чи її зовсім немає. Немало важить часовий проміжок. Те, що в цей час є актуальним, рветься назовні у вигляді крику душі, з часом втрачає гостроту і тяжіє до філософського осмислення та узагальнення.
У наш час, коли держава чітко не окреслила і не розставила пріоритети щодо війни на Сході, народ сам визначається у ставленні до цієї теми. У художній літературі, як у дзеркалі, відбиваються події – чи ж то віддзеркалюються за всіма правилами фізики, коли не зрозуміло, що було «лівим», а стало «правим», а що – навпаки. А ще – переломлюючись на дзеркальних гранях і даючи спектр у всьому кольоровому різнобарв’ї.
Не будемо томити читача філософствуваннями щодо висвітлення воєнної тематики, а перейдемо до конкретики.
Перед нами електронна версія книжки «Мальви для героя: Збірник творів українських сучасних авторів» / Проза, поезія – Дніпро, 2019. – 160 стор., Упорядник: Еліна Заржицька, переднє слово Ольги Рєпіної.
У ній представлені поетичні та прозові твори 40 авторів, переважно мешканців України, а також – США і Тунісу.
Тож, аби повніше висвітлити, про що йде мова у творах, слід дати хоча б коротку характеристику творчим доробкам, а потім, підбивши підсумки, визначити, наскільки актуальні твори і яка ефективність книжки.
Оскільки твори автора статті теж є на сторінках видання, про них поговоримо в останню чергу.
Дмитро Бондаренко, м. Дніпро. «ВІН» (оповідання). Оповідання побудоване на діалогах – спочатку між Анною, дівчиною-школяркою, та її подругою. Одна з них хоче поїхати до шпиталю, де лікується поранений вояк, якому класний керівник попросила передати зібрані всім класом гроші на його лікування, а друга – кличе її до клубу, аби повеселитися. Потім – з подругою-попутницею, яка теж не розуміє, навіщо їхати до шпиталю, а ще – з матір’ю, яка турбується про безпеку дочки в цей неспокійний час, коли слід боятися диверсантів, які можуть підірвати міст. Також із жінкою, яка вигулює собачку, мимохідь співчуваючи пораненим, яких усе везуть та везуть до шпиталю, потім – з медиками, які ремствують на нестаток санітарів, на непристосованість приміщення, потім – з волонтеркою, яка повідомила про смерть 22-річного юнака. Тож дівчина має намір передати кошти матері загиблого і самій стати волонтеркою. І знову діалог з подругою – і бажання поспілкуватися з однокласниками, бо з пережитим потрясінням одній ніяк не впоратися…
Центральною тезою оповідання є слова жінки, яка вигулює собачку: «Оно якраз декілька швидких з сиренами туди помчалися! Бачиш? О Господи! По декілька разів на день таке. Та і вночі теж. І везуть, і везуть їх, поранених. Бідні хлопчики! Щоб він здох той Путін, падлюка, зі своєю війною!».
За кадром бачимо вчительку, якій вкрай важливо пробудити в учнів почуття співучасті в загальній справі допомоги фронту, фронтовикам. Зрозуміло, що не всім до душі відривати від себе копійки. Не кожному можна доручити справу – доправити кошти до шпиталю. От і вибрала вчителька доброзичливу й відповідальну ученицю. На жаль, остання так і не знайшла попутницю, бо в усіх свої мирні справи, тож їм не до війни… Усе, як і в суспільстві, а надто, коли лідери нації цими проблемами не надто переймаються.
Вакуленко-К. Володимир (зі збірки «УБД-реінкарнація»), м. Ізюм Харківської обл. Гостро соціальні поезії «Герої небом», де згадується Сашко Білий, убитий 2014 року в перестрілці з міліцією. Вони «Сліди не стерли / При владі стерви – / Бояться бунту…». А ще: «Вкраїна-мати / Синів приймала – / В свої обійми… / А Рада димом, / Курив хтось лежма… / В життя безмежна, / На підлість пам’ять. / Свої ж і спалять!». Любителям цікавих образів: «На небі-каві / Вершками ранок…». У «Триптиху одинокості» йдеться про «друзів-милиць»: «Друзі-милиці, / Ходіть поговоримо / Найріднішими мовами…». (Мова милиць зрозуміла авторові: він її знає не з чуток, бо виріс у сім’ї інваліда війни першої групи. І досі відчуває мозолі на батьківських долонях. І знає, як підібрати за зростом милиці, як поміняти гумові наставки. Може, комусь у «травматології» знадобилися батьківські милиці? А може, уже й сліду від них не лишилося, бо багато охочих до них, а надто – у наш час). А щодо ніг, то ЛГ їх «Залишив блукати / Ноги на варті…». Та автор усе ще не вгамовується, до нестерпності накручуючи жорстокі пасажі: «Друзі-милиці / Я нині п’яний, / Сльози про-ков-ту-ю / З чарчини жовтої…».
Тамара Васильєва, м. Кременчук, у поезіях «У горя довгі коси», «Без тата», «Хто відповість?» та «Без коментарів…» веде мову про поховання загиблих на фронті, про гіркі роздуми сироти, тато якого не повернувся з АТО, про те, хто мусить відповісти за війну, про те, як «Мати з війни жде сина, / Сльози із полином…».
Любов Відута, м. Львів, у поезіях «Пробудження», «Звичайним віршем…», «Він, мабуть, був…», «Ще не усвідомили, напевно…», «Хто хоче миру…» та «Кусень хліба. Війна» розмірковує про душу, про прагнення людини до «буденного щастя», висловлює своє трактування біблійної тези, коли «Дістали по щоці? Підставмо другу! / Та не дозвольмо вдарити по ній!», яке містить заклик до боротьби за свою гідність та свободу і честь України. І сподівання, що наші зусилля не даремні, «Що в піднебессі, де нас ще нема, / Слова любові, виплекані нами, / Зростуть в садах прекрасними плодами». І як несила чекати друга з війни, бо «Я давно наплакала озерце…». Гіпербола? Мабуть, що ні!.. І про роздуми воїна, який іде на бій:
Сотні молитов лине й благословень.
Сотні бажань й жадань розривають душу.
Не озирнеться. Скаже отак: – Не рань
Серце своє. Тебе захистити мушу.
І знову роздуми, кому потрібна ця війна. А поки – спокійна впевненість у перемозі, тож актуальним є заклик:
Не мовчім, чого чекати завтра?
Не плекаймо марних сподівань!
На борню! І хай жахає ватра
Тих, хто нас позбавив мрій, бажань…
Олег Вістовський, м. Заліщики, Тернопільщина, у поезіях «Тарасова любов» та «Жнива смерті» наголошує на тезі Тараса, мовляв, «Не спіть, не дрімайте! І на герць ставайте…», бо «Смерті жнива знов збирають на Сході данину». А ще автор висловлює своє непримиренне ставлення до зла: «Десь опівночі підкрався б до нього…чи дише? / І придушив би у зародку лютеє зло!».
Анатолій Власюк, м. Борислав, у поезіях «Чи сниться вам майбутнє, люди…», «Усе забудеться, кохана…», «Заціпеніло небо…» автор задає риторичне питання: «Чи дочекаюсь я такої днини, / Коли Москва впаде і Кремль в огні згорить?», а ще «Коли не будуть розпинати Україну…». У поемі «Осіння ностальгія» поет розмірковує над історичною правдою та над великоруським імперським тлумаченням історії, наголошуючи, що «Уся історія московська – / Брехня і кров, убивства, смерть». Та Слово здатне розбудити націю від летаргічного сну:
Бо слово – ще гостріш, ніж зброя
В руках умілих і вустах.
Не від коня упала Троя –
Безпечність погубили й страх.
Після тяжких роздумів про долю України автор повертається до сьогодення, до жорстоких реалій війни, сутність якої намагається осягнути. Загиблий воїн з того світу звертається до матері: «Добре, мамо, що ти не побачиш / Кусень м’яса, що з мене зостався». І хоч був загиблий атеїстом, та все одно прийшов до Бога, усвідомивши, що
…Можна все пояснити на світі –
Лиш би знати закони всі Божі.
Бо ніщо у ніщо не зникає,
Із нічого в нічого не родить.
Леся Геник, м. Івано-Франківськ, у поезіях «Повірити б на крапельку сильніше…», «Ти просто вертайся живим…», «Світлій пам’яті Героя України Романа Гурика» розмірковує про те, як доторкнутися серцем до героїв, які полягли на полях війни, аби «…повірити на крапельку сильніше, / і тим собі вподобитись до Них…». У поезії, присвяченій Дмитрові Євдокімову, автор, як заклинання, повторює: «Ти просто вертайся живим…». І сталося диво: небо таки почуло жіночий голос – і Доля зглянулася на юнака! Але у вірші, присвяченому Романові Гурикові, усе навпаки. Тож «Сумує у небі янгол, у чорній хустині туга…», бо «Утратила Неня сина, а друг бойового друга, / Сестра золотого брата, життя зупинило крок…». І тому лунає пафосний заклик пам’ятати тих, хто «…Боровся за Україну, за нинішній день, за нас! / Тож маємо пам’ятати, допоки судилось жити, / Пожертву сю героїчну, і славити повсякчас!».
Іван Гентош, м. Львів, у поезіях «Вчора і нині», «Українські кіборги», «Ти знаєш, що таке війна?», «Сповідь снайпера, або Російському контрактнику» та «Побратими» автор зворушливо описує, як прикарпатське містечко Долина (його мешканці) «Зустрічала сина на колінах» українського воїна Зоряна Білінського, бо «Розуміла – впав на полі бою…». А, ведучи мову про «кіборгів», наголошує: «Тут життя – не білкова форма, / А сильніше – залізо й дух…», і «Ми для них – не Петро з Іваном, / Безіменне залізо ми». А поки що
Перемішано свята й будні,
Час відсутній. Зима? Весна?
День для ворога нині Судний,
Що ми смертні, він ще не зна…
Неможливо без щему читати ці аж занадто сильні рядки… Рядки настільки гіркі, що, читаючи, не знаходиш утіхи. Та автор, ніби випробовуючи нерви на міцність, усе накручує й накручує: «Ти знаєш, що таке війна? / Як другу відриває ноги…»,
І ти береш – він так хотів,
З його нагрудної кишені,
Набравши диму у легені,
Дружини фото і синів…
А тим часом сам
Не знаєш ще, як ляже масть,
Чи вдасться передати знімки.
Четвертий день нема підтримки –
Чи ще твої хто передасть?
Та коли вирвешся з лабетів смерті, «…слідчий, ще з пушком під носом, / Тебе спитає – Як ти смів?». Усі твої нагороди «І десять днів, твоя відпустка – / Твої медалі й ордени». А дружина на твоє:
…– Не ми, то хто?
Сплакне у відповідь на ласку…
І купить італійську каску
за двісті євро – на АТО….
Дивлячись у приціл снайперської гвинтівки, український вояк розмірковую про ворога. І думки його парадоксальні:
Однолітки з ним… Були б друзі хороші…
Відмовитись міг – бо злочинний наказ.
Та ні – він вбивати приїхав, за гроші.
І оптика зараз так зближує нас….
І вояк не схибить: «І хай не мине мене снайперське щастя – / Так наче я Путіна бачу в приціл». Що чекає безголового найманця, якого одурила пропаганда московітів? ЛГ поета знає – і ми разом з ним:
Лице у веснянках, безвусе і гарне –
Підняв автомат і на мене іде.
Він найманець ниций, агресор, загарбник –
Він ворог мені і моїй СГД*.
Не відає певно… Прости його, Боже!
Він хоче ступити іще один крок…
По нашій землі. Але більше не зможе.
Затримую подих. І тисну курок…
* СГД – снайперська гвинтівка Драгунова
Та автор не вгамовується, описуючи трьох односельчан, одному з яких відірвало руки, другому – ноги, а третій взагалі невідомо де поліг. І задає слушне питання:
Як без рук, і без ніг, без прав?
Добровольців судьбина зла…
А той третій таки пропав,
Вириваючись із котла.
Та не те тривожить ЛГ, що той без рук, а той без ніг, а те, що Батьківщина поставилася до своїх синів. як до пасинків, а головне, «Совість мучить – із третім тим / Попрощатися не змогли…».
Без перебільшення, вірші Івана Гентоша заслуговують найвищої оцінки! Це – абетка звитяги в бою і гірка правдива розповідь про ставлення суспільства до війни, яка ніби є, а ніби її й немає… Такі вірші мають бути в підручниках. Тож запам’ятаймо яскраве ім’я: поет Іван Гентош.
Наталія Дев’ятко, м. Дніпро, у казці-притчі «Срібна сніжинка» розповідає про красуню Срібну сніжинку, яка, милуючись собою, з хмарини тільки й бачила прекрасні земні картини. Та коли потрапила на землю, зустріла хлопчика й дівчинку, а ще – зачарованого кота. Сніжинка над усе хотіла повернутися назад, на хмаринку, та кіт-мудрагель висловив думку, що нічого не відбувається просто так, і кожен вчинок комусь потрібен. От і Сніжинці, аби здійснилося її бажання, треба зробити щось надзвичайне. І, якщо Сніжинка дійсно чарівна, то це їй під силу. Діти над усе забажали, аби закінчилася війна і їхній батько повернувся додому.
І полетіла Сніжинка на крилах вітру на Схід, і побачила всі страхи, які по собі залишила війна. І зрозуміла, що сенс її буття – нести красу воїнам, які боронять свою землю, аби їхні діти могли спокійно зустрічати Новий рік. Тож «Неможливо жити повним життям, коли закриваєш очі на погане і тільки милуєшся собою і красою світу». А ще відкрилася їй істина: «…щоб перемогти, мало радості, потрібне щире бажання змінити своє життя. Хоча б трішки, наскільки можеш: охороняючи кордон і своїх близьких, створюючи малюнки для захисників рідної землі чи допомагаючи мамі… І з цих маленьких та великих вчинків і складається насправді наша спільна Перемога!».
Марія Дружко, м. Кам’янське, Дніпропетровщина. У циклі «Білі листи» дівчина пише листи на фронт хлопцеві, якого не знає, але який уособлює всіх захисників, які покинули мирне життя задля того, щоб відстояти свободу свого народу. Листи «…знають пункт свого призначення – / Україна, передова» і
Бездоріжжям, окопами, розритими воронками
Від сонних мирних міст на задушливу передову
Вони ідуть
До Тебе,
Мої білі листи.
Дівчина, як і всі ми, упевнена, що
У дощ чи спеку,
Крізь осінній туман чи зимову заметіль
Ти обов’язково повернешся
Додому.
Андрій Енбулатов, м. Кам’янське, Дніпропетровщина, у поезіях «Елегія» та «Сто років» намагається осмислити суть військових конфліктів з північним сусідом, який тягнеться впродовж останніх ста років та навіть більше. З назви, з перших слів, коли «Танцюють плазуни / плазують танцюристи» під звуки елегії, мелодійного меланхолійного твору, що є поєднанням непоєднуваного, оксюмороном, читача насторорожує неприродність того, що відбувається. Автор ставить риторичне запитання: «Чом ввів ти, Давній друже, / елегію війни, у серце, братнє мужнє?». І дає невтішну відповідь:
Танок – новий врожай
достиг у теплім ґрунті.
Танцюй, межа держав,
в елегії спокути.
Але, не зважаючи на те, що «…на Сході, вогнище палає. / Проте моя земля іще жива!». Слід відзначити образність і метафоричність авторської мови, майстерність у віршуванні.
Галина Жубіль-Книш, м. Дрогобич, у прозовій мініатюрі «Гість» розповідає про немолоду й немічну жінку-вдову, єдиний син якої ще рік тому пішов на війну і від якого довгий час не було звісток. І лише через рік вона, ледь оговтавшись від недуги, на Великдень стрічає на порозі сина, який так змінився, що його й не впізнати. Викопаний батько – сивий, змарнілий, на милицях… Та для матері він – найвища нагорода, бо хоч і три ноги на двох з нею, та це нічого. Головне – живий…
Ось такі вони, реалії війни… Ось така вона, «робітничо-селянська» війна… Ось такі вони, захисники Вітчизни, яким потім будуть вимірювати довжину культі, аби визначити, другу чи третю групу надати. І цинічно заявлятимуть, мовляв, я вас туди не посилав…
У віршах «Помстимося», «Сила слова», «Пісня з передової», «Бог завжди з нами» та «Дзвінок мамі» лунає палкий заклик: «…помститись / За друга! В бій! / За землю рідну!». Там, на війні, і «…небо таке ж, як удома», але «зорі тремтять з переляку, / Бо ворог із «Градів» стріляє!». Що це: метафора чи реальність?.. Усе, як у мирному житті, тільки дівчата з трав віночків не плетуть, у полях не видно хлібороба, але хлопець співає в окопі так, що його пісню підхоплює весь світ, що навіть «…вражений «Град» замовкає…». Не залишиться байдужим читач, коли буде читати телефонний діалог матері з сином, у якому намішано всього: прихований біль матері і бажання сина прикрасити суворі будні війни, і туга материнська, й синова любов та прощення гульвіси батька… Ось така вона – проста жіноча поезія, де впереміш сльози й сподівання на краще. Чи ж доречні тут новомодні викрутаси?..
Маріанна Задорожна, м. Львів, у поезіях «Тобі», «Повертайся», «Краплі», звертається до воїна-захисника: «Вірю, пройдеш крізь імлу, / Повернешся із бою». І ця теза стає лейтмотивом віри в перемогу: «Не зламає Вкраїни ворог, / Ти зупиниш його наругу». У вірші «Стіна» автор намагається осмислити непоєднуване «весна – війна», за яким природно йде «вина» (а в підтексті – «стіна», що розділяє народи). Запитує, чи ж то віковічне пророцтво Касандри лягло на наш народ? Як цього позбутися?.. А це вже – Маланюківські мотиви! Продовжуються ці пошуки в поезії «Про інше…»: ти мариш про весну, про сонце, про бруньки на деревах, а реальність уособлює напис на стіні «Укриття»…
Катерина Каленіченко, м. Дніпро, у циклі «Розстріляна пісня» наголошує на очевидному:
Ніхто й подумати не міг,
Що в двадцять першому столітті
Впаде на голову, як сніг,
Нове воєнне лихоліття.
І пішов юнак за покликом серця на неоголошену війну, і «Потім раптом упав, мов стеблина підкошена, в полі. / І вмістилося небо в очицях його голубих…». Що може бути страшнішим за втрату сина, батька?.. І що живі мають робити, аби віддячити героєві? Залишається тільки пам’ять… А за всі страждання, які випали на долю нашого народу, «Ми ж зрікаємось сусіда, / Що повсюди сіє біди…». Як заклик і осягнення корінних принципів звитяги, звучать майстерно і водночас просто промовлені слова:
…Ми, українці, гинем за своє –
Оці бандерівці, хохли і малороси.
Оцей ніким не скорений народ,
Що пана бив, а нині – окупанта,
Що за свободу йде на ешафот,
Що має силу й витримку Атланта.
І плакатно звучить рядки, виведені вмілим пером небайдужого автора:
Відмовчить мій народ
цю скорботну розстріляну пісню.
І Покров упаде
білим снігом на землю мою.
І прорветься сльоза –
недоплакана, стримана, пізня.
І всміхнуться всі ті,
хто навіки лишився в раю.
Володимир Кільченський, м. Дніпро. У фрагменті з роману «За київським часом» розповідь йде про підготовку до вильоту на бойове завдання двох українських льотчиків, які тільки-но прибули до частини з Криму, де зазнали приниження від так званих «зелених чоловічків». Атаку автор описує так: «Капля зробив розворот на гранично дозволеній висоті й побачив у панорамне дзеркало, що позаду впевнено маневрує літак веденого. Відчув, як у ньому розпалився жар мисливця. Пригадав Крим, насмішки російських вояків, коли вони, беззбройні, ходили з ними за посіпак на так звану «охорону» свого ж аеродрому Бельбек.
У прицілі побачив бойову техніку ворога, яка шастала внизу, шукаючи укриття і спасіння від разючих ударів українських літаків. «Вогонь!» – мовив сам до себе, коли відстань дозволяла провести влучні пуски ракет».
Видно по всьому, що розповідь веде обізнаний у льотній справі. Тож цікаво було б прочитати увесь роман.
Це бажання підкреслене ще й тим, що авіація в конфлікті на Сході застосовувалася мало, але ВПС встигли зазнати значних втрат. Ця тема є досить закритою, і суспільство майже нічого не знає про обороноздатність військово-повітряних сил України.
Олена і Тимур Литовченки, м. Київ, в оповіданнях «Страж-кіт» та «Пончик» фактично переказують армійські байки про кота та собаку. Приблудився до військовиків чорний кіт. І був він, як усі коти, незалежним та норовливим у поведінці. І вподобав такого собі «Чахлика». І в досить фантастичний спосіб врятував йому життя, а потім ще й посприяв його одужанню. Прочитавши цей твір, хтось посміється, мовляв, армійський фольклор, а хтось по-іншому подивиться на котів, постарається заглибитися в психологію їхньої поведінки.
Як коти ставляться до людей? Кажуть, що вони себе мають за богів, а людей – за слуг, які мусять їх годувати. Якщо розглядати ситуації, описані авторами, під цим кутом, то все правдоподібно: навіщо котові ловити мишей, якщо воїни їх нагодують тушонкою? А вояки вкрай сентиментальні, бо перебувають не просто на передовій, а знаходяться на межі між життям та смертю. Тож і голублять тварин, прив’язуються до них, тож такі чутливі на добре слово, на малесенький подарунок. От котяра й зчепився з кривдниками свого «служника», та так, що поплічник «сепара» вдарив прикладом не кота, а свого ж, а в іншого кіт, тікаючи, висмикнув кільце з гранати на поясі. І не покинув свого «слугу» ні в «швидкій», ні в госпіталі, і грів собою його рану, аж доки той не вилікувався. А «Чахлик» так розмірковував, який з кота санітар: «– Ти, хлопче, напевно того… головою поїхав! Який же з нього Санітар, якщо він весь чорний?! Ну, де у його шкурі бодай якісь білі ворсинки?!
Але не ображаючись на глузування, «Чахлик» відповідав розважливо:
– Більша половина нашого тербата одягнена в чорну уніформу. Більша і краща. Отже, і Санітар мій в цій самій половині. У кращій!
Кіт же озирав насмішників палаючими зеленими очима й умиротворено муркотів».
Пес Пончик, якого підібрали добросердні вояки, бо його покинули напризволяще зрадливі хазяї, тікаючи від «правого сектора», теж відзначився, допомагаючи воїнам на блокпосту нести варту.
Пес, на відміну від кота, людину вважає за бога, і він їй служить за те, що та про нього дбає. Тож і заборонені предмети відшуковує в автотранспорті за велінням своєї собачої душі…
Пригадую, як по-різному реагували члени комісії літературної премії на правдиву книжку журналіста, воїна АТО, у якій автор у вигляді прозових мініатюр без будь-якого пафосу, з гумором описав армійські будні. І як його крили «письменники»-мудрагелі, мовляв, стиль не той, це якась не така література. І премії, в кінцевому підсумку, не дали, а присудили «правильному» письменникові, не зважаючи на маразм його «чорнухи». І не спало на думку цим тиловим горе-«письменникам», що там усе правда, що тільки так можна вижити на війні… Їм не зрозуміти, чому ветерани Другої світової переказували якісь кумедні історії, і чому в їхніх розповідях не було героїзму, не було узагальнень і яскравих картин, як у кіно. І чому вони до самої смерті своєї кричали ночами і все йшли та йшли в атаку… «На тілі зростеться – ніколи в душі…» (ОА).
Наталя Мазур, м. Дунаївці Хмельницької області, у своєму есе, де впереміш поетичні рядки з прозовим текстом, фактично розповідає про 19-річного ветерана АТО, інваліда, захисника Луганського аеропорту, який їздить з бригадою волонтерів і співає пісень. Це така собі своєрідна спроба реабілітації після всього пережитого.
Автор у поетичній формі намагається осягнути велич подвигу героя і його побратимів, а прозою дати його узагальнений портрет, бо в долі цього юнака сконцентрована доля тих, хто себе не щадив заради свободи своєї країни.
Автора вирізняє те, що вона сама волонтер, робила все, від неї залежне, для допомоги фронту. А те, що вона володіє Словом, надає їй перевагу, бо воно, її Слово, має бути донесене до читача не тільки цієї пори, а й до прийдешніх поколінь. Фактично автор добровільно виконує функцію фронтового кореспондента, письменника, поета. Це в ту війну на цю надважливу роботу мобілізовували літераторів. Тепер цим переймаються волонтери Слова, бо державі не до ідеологічного забезпечення війни. Гібридна війна, гібридний мир, гібридна ідеологія, гібридна держава… А ворог гатить та й гатить…
Та «нам своє робить». От і пише поет про те, що «А над ними – небо полотном, / А у них життя на вістрі леза». І про стиснутий війною час: «На війні, розповідав Артем, година – за день, день – за рік. Єдине, що допомагало, це згадка, що чекають рідні та близькі». І про клятву, яка йде з надчутливого серця воїна:
Ті маленькі птахи викликали у них співчуття
За бажання одне – в українському небі співати.
Поклялися тоді зберігати невинні життя,
І ні кроку назад із позиції не відступати.
……………………………………………………………
Неодмінно птахи прилетять у вітчизну свою,
І, коли в небесах зарум`яниться сонячний промінь,
Заспівають пісні, прославляючи мир і весну,
І попадають зорі героям загиблим у спомин.
Та поки що «Особливо образливо, продовжував Артем, коли перевізники відмовляються безкоштовно брати в автобус. Адже він інвалід другої групи, має право. Та водії кажуть, що пільгових місць немає, або ще якусь причину вигадують».
Та з пам’яті юнака війна не стирається.
Вмить пригадав: Того року, після запеклого бою,
Тінь журавля в піднебессі. Крила у розліт хрестом,
Що, наче Ангел Господній, душі скликав за собою,
Тільки тоді не судилось з ними летіти гуртом.
……………………………………………………………………………….
Гляне на книжку пенсійну. Фото – йому дев`ятнадцять.
Бравий десантник в минулім. Хто він тепер?
Ветеран…
Читаючи ці проникливі поетичні рядки, зовсім не хочеться дискутувати, що таке поезія: чи це така собі витончена дама в сукні від кутюр і в капелюсі з пір’ям, чи сувора дівчина в однострої, у шоломі, з АК-74 в руках. Їй личить усяке вбрання – аби була правдивою!..
Галина Максимів, м. Долина, Івано-Франківщина. Твір «Сто двадцять сім» можна віднести до жанру «вірші в прозі», бо виклад матеріалу характерний для віршового. Йдеться про бійця, батька двох діточок, який був поранений, але видужав. У своїх видіннях він марить садом. «Він пішов, і за ним сливи та вишні весь цвіт зронили в тремкому й тривожному надвечір’ї… А яблуні цвіли…». А тепер «…сонця нема. Сонце, певне, втопилось в тому болоті на своїй важкій золотій колісниці…». Він згадує своїх бойових друзів: «Приходять всі його друзі, з якими ділив хліб і патрони.
Вони стоять попід стіною і ніхто їх не бачить, окрім Самійла. І руки в них є… І ноги в них є… І голови їхні хтось від крові вмив…
Хлопці…Не мовчіть…
Але хлопці мовчать.
Потім, рівно опівночі зникають, проходячи крізь цегляні стіни безперешкодно».
І лише жінці на ім’я Надія – чи то живій, чи то фата-моргані – він розповів про своє марення. «Він розповів за своїх полеглих побратимів. Про кожну ніч розповів. Надія слухала. А потім їй настав час іти. І вона сказала на прощання:
– Після війни за кожного побратима посади дерево…
Самійло стрепенувся:
– Я посаджу сад… великий сад…».
І, попри всі випробування, тримало його в живих лише веління висадити сад зі ста двадцяти дерев на честь полеглих побратимів, та не судилося… «…Мріяв щоднини Самійло про сад зеленоокий. Мріяв доти, доки не виріс він у криваво-білому вихорі сто двадцять сьомим деревом в саду Гетсиманському. Бо перший день весни Анничка отримала похоронку».
Лариса Омельченко, м. Підгороднє, Дніпропетровщина, у новелі «Рушник для героя» майстерно описує похорон невідомих вояків, які загинули під Іловайськом. Бабці Тоньці наснився сон, ніби якась жінка просить її поїхати на похорон вояків і провести в останню путь її сина. Бабця, перебираючи заготовлені на смерть речі, вибирає найкращий рушник. Дізнавшись від сусідки, що в місті будуть ховати загиблих в АТО, вона їде до міста. Якась сила підказує їй, кого з невідомих слід відплакати. А вночі та ж сама жінка питає в неї адресу і де знаходиться могила її сина.
Автор детально, ніби відсторонено, описує склад «смертного» вузлика, думки бабці, те, як виглядає мирне місто, мешканцям якого немає ніякого діла до війни, сам похорон, те, як бабця інтуїтивно впізнала сина жінки зі сну. «Доню, пробач, я не відчула… ніякого знаку не побачила… Прости мені, прошу!..».
«Нічого, бабуню, поминки їм усім на той світ пішли… Не печальтеся… Син наснився нині і сказав, що над ним якась бабця дуже плакала і рушник подарувала… Скажіть, де ви живете? Я раніше не могла вас чути, а тепер чую…».
«Дніпропетровська область, місто Підгороднє, вулиця…».
«От і добре, я скоро до вас приїду… А ви мені покажете, де плакали?».
«Так, покажу… Чекаю на тебе, дитино!» – вві сні шепотіла бабуся».
І ця нібито простота надає оповіданню сили, коли кожне слово, кожен опис вагомі й досягають мети. Війна простим людям приносить тільки горе…
У віршах «Герб малої батьківщини», «Обереги», «Прифронтова маршрутка», «Малюнки на блокпосту», «Парубоча колискова», у присвяченому загиблим землякам триптиху «2014. Діти війни» автор продовжує мову про воїнів з різних місцин, які несуть із собою частку своєї малої батьківщини, обереги. А тим часом, коли кожному сниться своє,
На бойове чергування заступить пітьма.
Вкриє блокпост, наче мати – замерзле дитя,
І колискову прошепче нечутно сама
Про неспокійне і мирне домашнє життя.
…………………………………………………………
…Ніч тарабанить довкола самотнім дощем:
Краплені карти таро про крихке майбуття…
Ніч. Над блокпостом чатує оманлива тиша…
Фари рубають пітьму,
І – прапорець, мов синиця…
«Ти не залишив саму.
Має дитя народиться!..».
Ямок щербаті роти
Кригу ковтають, голодні…
Мирно стоять блокпости.
Тиша – мов дзвін Великодній!..
А на блокпостах – малюнки з мирного життя…
…Поміж хижих заграв, над степами летів
мирний бусол з гуаші й паперу…
Боже, дай коридор – для усіх блокпостів
до єдиної в світі – крізь терни!
А парубкам снять дівчата, яких вони ще не зустріли…
Ми спимо в паралельних світах:
ти – на ложі, а я в бліндажі.
……………………………………………
Колискова – молитва моя.
Вже світанок у нас, в Сартані…
Коли жінку шукатиму я
Боже, дай небайдужу мені!
Діти війни… Уже цієї, новітньої, яку так нахабно розв’язав північний сусід, народ якого охоплений «побєдобєсієм». От і не по-дитячому розмірковує дитина, яка так і не народилася:
Я – дитина війни:
Це до мене не встигла матуся.
В мене – тато зате,
І я дуже пишаюся ним!
…Я прийду їй у сни:
Аж до ранку… щоки притулюся,
У волосся густе
Я промінчиком ляжу рясним…
Мамі те й невтямки
Адже з татом вона… не знайома!
Я ж бажав тільки їх!
Та не склалось, ви чули: війна…
Від руки до руки
Не пробігла солодка судома!
Тато в битві поліг:
Я – лиш промінь у вирві вікна…
Викликає подив, як авторові вдається так проникливо писати, знаходити такі деталі! Мабуть, допомагає досвід і побачене на фронті, а може, жіноча інтуїція і фантазія. Насамкінець слід ще раз підкреслити поетичну майстерність автора.
Олеся Омельченко, смт Військове, Дніпропетровщина, у віршах «Світання. Сонце. І криваві небеса…», «Слава Україні!» автор емоційно висловлює своє ставлення до конфлікту на Сході, коли навіть природа реагує на неприродний стан, яким є війна. «Світання. Сонце. І криваві небеса / Із жахом у Дніпрі свій вид полощуть». І нам доводиться жити в цьому стані. І мусять гинути найкращі сини Вітчизни. І поет закликає небо і навіть ворога:
Не важчай, небо! Люди, схаменіться!
То ж молодь гине, завтрашнє, любов!
Солдатику чужий, постій, не цілься
У братика свого!..
От тільки щось не чути адекватної відповіді…
Лана Перлулайнен, м. Львів, у поезіях «Ну от ми і зійшлися з тобою…», «Сонце горить на сході. І ти гориш…», «Звикнувши дивитись у приціл снайперської гвинтівки…», «Ми з тобою тоді проти часу пішли…» та «Чуєш за поворотом уже плаче осінь…» автор майстерно в персоніфікованій формі говорить про війну, навіть веде з нею розмову:
я напишу твій портрет
війно
тільки підкажи
якого кольору твої очі
насправді
і що ти бачиш
у моїх
А в цей час:
А на землі, проковтнувши своє «ти ба!»,
вся в суперечках циклонів і антициклонів,
бачиш? – на роздоріжжі стоїть доба
і проводжає їх поглядом з-під долоні.
В уяві воїна, який дивиться в приціл снайперської гвинтівки, може виникнути парадоксальний образ:
Звикнувши дивитись
у приціл снайперської гвинтівки,
несподівано можна побачити Бога
в перетині двох чорних ліній,
як на хресті.
Та, всупереч цьому, кожен має робити свою справу, бо «Ми з тобою тоді проти часу пішли, і нам / навстріч перла евакуйована інформація», коли ти вже не владний вирішувати сам, бо:
чуєш
за поворотом
уже плаче осінь
цього року
їй випало
розносити похоронки
Ось такі вони, війни гіркі обжинки…
Валентина Попелюшка, м. Мукачево, у поезіях «Сильніше за вибухи», «Осінь в тилу», «Колискова для лиха» та «Святий обов’язок» розмірковує, що є сильнішим за вибухи, коли «А лихо – близнятко війни, ненажерливе, хиже / Гуляло по світу в обіймах міцних сатани…». І знаходить по-жіночому просту відповідь: «Дитячі малюнки і щира молитва поета, / А ще ті квітки, що уперто кладуть до посольств…». А тим часом – на війні як на війні:
…Ще й клята війна-не-війна,
Липка, як осіння багнюка.
На неї начхати чинам,
Пихатим зажерливим сукам.
В такі би умови зігнать
Усіх можновладців на місяць.
Нехай сухпайків поїдять,
Підошвами глину помісять.
А хлопці у нас – козаки,
Для них ця біда – невелика.
Та тільки сверблять кулаки
Пройтись по вгодованих пиках…
А тим часом надірване болем жіноче серце складає колискову… для лиха…
Хай тобі, приблудо,
Сон безмежним буде,
Щоб не сміло взяти
Ні у діток тата,
Ні малої кицьки,
Тільки в жаби цицьки…
І звучить пристрасний заклик не бути байдужим. Якщо сам не можеш зі зброє захищати рубежі Батьківщини, то роби, що можеш:
Щодня для перемоги щось роблю,
І скільки треба – той тягар нестиму.
За мене хлопці гинуть у бою,
Тож осторонь стояти – непростимо.
Гарна поезія, насичений рядок!
Лідія Повх, м. Ужгород, у поезіях «Приходить час, коли вже немає мами…», «Слухаєш-слухаєш-слухаєш…», «Гора» та «В дворі у лікарні Новака…» поет наголошує, що комусь «Краще дивитись сто сьому серію мелодрами, / Аніж слухати зведення про убитих!», та хтось бачить усе інакше: «Це ж на нашій землі! На цілованій Господом сфері / Смерть і пожарища, смерть і руйнація…». І тоді «…Мов у темній кімнаті з реактивів на фотопапері, / Через кров проступає нація». Хтось зневірився, що можна перемогти, та тільки не поет, яка стверджує:
Життя мов ягоди терну:
Розкусиш – і скривиш рот…
Коли мене ще повернуть
На землю цю, в цей народ?
Рефреном звучить Симоненківський мотив: «Батьківщину не вибирають, / І – край!».
І гору своєї малої батьківщини автор уособлює – і вона постає символом, яка, як мати, приходить до тебе в останню мить.
А ще ми бачимо лікарню доктора Новака, де багато рослин, навіть є екзотичне «гінго». І восени двірникам морока з опалим листям. Та поет звертається до двірників, аби вони не поспішали прибирати:
…Хай пройдеться листям той,
для кого ця осінь – остання.
І хай порадіє той,
хто народився удруге!..
Прекрасна, чуттєва, образна поезія, яка нікого не залишить байдужим!..
Анна Поповчук, Чернівці – Нью-Йорк, у поезії «Обнадійливе» покладає надію на майбутнє нашої країни, «Котра поки ще є на карті / Яка поки ще не руїна», бо за неї віками гинули кращі сини. Та від них «…усім нам навік дісталась / Пісня Волі та Духу свята».
Віталія Савченко, м. Івано-Франківськ, у поезіях «Стоять матері…», «А я так вірю, що весна…», «Пощо стріляєш? Пощо вбиваєш?..» та «Зварю обом нам запашної кави…» веде мову про біль матерів, які чекають з фронту синів та оплакують загиблих, про їхні страждання й біль. У поетичних рядках бринить надія, що ми «Збудуємо нову державу, / Де стрінем ще не раз весну…». А коли повернеться воїн з поля бою, не забуде й не пробачить ворогові його злодіянь. І все це без слів побачить любляча жінка: «Сидиш навпроти, спогади ховаєш, / Та я читаю ув очах твоїх».
Любов Сердунич, смт Стара Синява, Хмельниччина, у поезіях «Скіф», «Зітнули гендлярі-гравці лобами…», «Твердіше крок!», «Герої не помирають», «Нам чужого – вірите? – не треба», «Після війни», «Що залишається нам» та «Захисти!» йдеться про те, що більше, ніж віра в Боже покровительство: «…сильніше тої віри. / Є те, що зветься смертоносним…». І про те, що хтось воює, а хтось гендлює», а ми, решта, тим часом: «Йдемо на фронт з чорнявими чубами, / Вертаємось – із болем сивини». І найгіркішою епітафією війні звучать рядки:
…Один на війнах заробляє добре,
Наївний в полі маком проросте.
Бо це для нього Україна – Ненька.
Бо краще – він, аніж його сини…
Поет в епіграфі до одного з віршів-пісні так описує творчий порив: «Мені наснилася пісня, чітко наснилася жінка-виконавиця, навіть мелодія, а слова – ні… Слова – виплакалися з пісні…». Ось такі вони – жінки-поети… Ось такі їхні зболені душі… І особливою рисою майже всіх авторів є те, що вони підкреслюють наш менталітет – не загарбника, а захисника: «Нам не треба й клаптика чужого. / А за свій ми віддамо й життя!».
Адель Станіславська (Олександра Федорів), м. Івано-Франківськ. Вірші «Зі щитом!», «Посміхайся», «Гори!» та «Не бійся» наповнені пафосом перемоги. Навіть назви є закликами! Як молитва, як заклинання, звучать слова:
Хоч дим виїдає очі,
І небо усе в огні…
Ти виживеш, чуєш, хлопче,
у праведній цій борні!
А поки що: «Посміхайся, коли болить, / Посміхайся, хоч як нестерпно…».
Леся Степовичка, м. Дніпро, у віршах «Гімн-славень полку «Дніпро-1»», «Бійцю АТО на день народження», «Чи хочуть москалі війни», «Смерть – російська рулетка», «Шевченко на війні» закликом до нації звучать рядки: «Ми – кров і плоть вкраїнського народу, / І нам не час лежати на печі». І щире сподівання, що «Донбаська ніч колись мине. / Вкраїнський день ясний настане». І перефразоване з наївного чи навмисне неправдивого євтушенківського: «Чи хочуть москалі війни, / Спитайте ви у сарани…». Та цього авторові замало, тож вона пропонує спитати ще й «…у Сатани, / Що сів на троні у Кремлі, / і смерть приніс моїй землі». Автор вірить, що неодмінно «Програє Демон, скінчиться війна…».
Та поки що Смерть веде лагідну розмову з бійцем: «Смерть – російська рулетка, / розгулялася на Донбасі»… І ця
Найогидніша із повій
каже бійцю Нацгвардії:
«Я нашій зустрічі радуюсь.
Сьогодні, ти хлопчику, мій…».
А ти «…Знімай свій бронежилет! / Я тебе легенько пораню, / і прикінчу на ранок…». Смерть не хоче крові гопників і наркоманів, тож вона й каже хлопцеві:
Я люблю косити отих,
укропів дурних, молодих,
що кричать «Україні слава!».
У мене на вас облава».
І апофеозом війні звучить:
І гуляє російська рулетка
свій кривавий нахабний бенкет.
Скиглить Європа Обамі в жилетку.
Й шкірить зуби у шафі кремлівській скелет.
Чутливий слух поета чує слово Тараса і доносить його до читача: ««Рятуйте Крим, пильнуйте Україну!» – / Ось що сьогодні каже нам Тарас».
Читаючи ці рядки, дивуєшся вмінню автора донести пафосні інтонації до читача, не перетворивши їх на агітки.
А взагалі-то, яке розмаїття вибраних тем та інтонацій у авторів!..
Світлана Талан, м. Сєвєродонецьк, Луганщина. В оповіданні-сповіді загиблий боєць веде розмову з побратимом, якому він урятував життя. Автор майстерно, у деталях, змальовує бій під Вуглегорськом. Переказувати зміст – марна справа, тож є сенс з коментарями процитувати оповідання.
Загиблий побратим звертається до товариша: «Що знову засумував, мій друже? Давай, наливай ще! Не киснути ж горілці у пляшці? Хай наші вороги скиснуть, а ми – будьмо!».
Після спогадів про нерівний бій, про відступ до будівлі колишньої школи-інтернату, згадує ніби незначну (а втім для бійців одну з найзначущих) деталь: «Чомусь згадався самотній іграшковий зайчик, який сидів на вікні, опустивши праве вушко, і сумно виглядав надвір крізь розбиту шибку».
Артилеристи, які втратили всі 3 гармати, об’єдналися з піхотинцями: «Ми об’єдналися і нас стало 70, їх 36 і нас 34. Ми зайняли кругову оборону, але за кілька годин нас заблокували ворожі танки й піхота».
Описуючи ворога, автор наголошує, що техніка у них – російська, солдати – теж росіяни, кадрові військовики. «Сашко, ти не забув, що першим сказав: «Танки Т-90 російські». У сепаратистів таких не було, суперсучасних, з надійною бронею, навіть із супутниковим наведенням. Було всім зрозуміло, що з нашими автоматами неможливо їм протистояти, але наш командир підтримував бойовий дух своїх підлеглих. Кажеш, наш капітан був справжнім, непідробним? Згоден, на таких трималася армія.
А піхота – теж наші «сусіди». Зовсім знахабніли, навіть не переодяглися, були в російській військовій формі та чорних беретах. Наші хлопці – ще не обстріляні, зовсім без досвіду, хіба що патріотизму та мужності їм не позичати. З іншого боку – не місцеві сепаратисти, які в п’яному угарі носяться з автоматами, проти наших – справжні професіонали, у яких заздалегідь продумані і стратегія, і тактика бою, але вони не врахували того, що кожен з наших буде стояти до останнього за свою землю, землю своїх батьків і дітей».
(Як тут не згадати про гострі розмови ще з довоєнних часів з рязанською поетесою, якій я радив піти до десантного училища, прочитати там кілька віршиків, аби курсантам веселіше було вправлятися в головній справі їхнього життя – лобом трощити цеглу)
А тим часом, відбиваючи атаку за атакою, кожен радів влучному пострілу: «…мій брате, ти був неподалік від мене і коли бачив, як людська постать за вікном падала на землю, радісно, по-дитячому кричав: «Є! Ще одного закосив!»».
А коли вирішили викликати вогонь на себе, пощадили «мирних» мешканців: «Роман кілька хвилин просидів над воєнною картою, задав координати центру шкільного подвір’я, де було найбільше скупчення ворожої піхоти. Сашко, пам’ятаєш, як ти обурювався, що наш командир не передав координати, де скупчилися ворожі танки? Ти був, брате, не правий: їхня техніка стояла впритул до житлових будинків».
І коли ворог запропонував здатися в полон, «Я знав, як і ти, Сашко, що ніхто з наших не поведеться на їхні заклики, тим більше, що всім відомо, що артилеристів у полон не беруть, їх одразу розстрілюють. Тоді вони послали до нас на переговори одного із своїх. Він узяв маленький білий прапорець, постукав у двері інтернату. Скільки ж він матюків почув у відповідь! Напевно, усі, які існують у нашій мові, посипалися в його бік. Він крикнув: «Дурні! Буде вам Європа!» і швиденько побіг назад».
Коли вирішили прориватися з боєм, «Ми зібралися в підвалі, щоб вирішити, як бути далі. Довго не обговорювали, одразу стягли сюди снаряди, що лишилися, склали їх докупи і замінували, вирішивши підірвати їх разом із собою, коли ворог прийде сюди».
І тут застосували воєнну хитрість, знаючи, що: «У боєкомплект Т-90 входить 20 снарядів, тож півдня ми сиділи в схованці, вичікуючи поки танк вистріляє їх по будівлі і поїде на базу за наступним боєкомплектом. Як тільки стихало – одразу хапалися за телефони. Сашко, ти зараз дивишся наше спільне селфі? Диви, ми на знімку в повному спорядженні, веселі, усміхнені, навіть щасливі, ніби не доживали останні свої години на землі, а святкували день народження».
І, коли проривалися з кільця, збивши з пантелику ворога, пішли в другий бік: «…донизу тягла важка амуніція: каски, бронежилети, автомати з ріжками, гранатомети, аптечки, а нам треба було подолати відстань у п’ятнадцять кілометрів. Серед нас був один поранений, тож часом ми зупинялися, кололи йому знеболювальне, допомагали йти, підтримуючи під руки. Ми йшли до своїх п’ять довгих годин, але дійшли всі сімдесят чоловік!».
Навіть важко уявити собі такий марш-кидок!..
З оточення вирвалися того дня, та Смерть таки наздогнала друзів: «Знаю, друже, що той день – твої найболючіші спогади. Ми йшли з тобою поруч, і так уже вийшло, що я першим, а не ти, помітив майже під ногами розтяжку. Ще б мить – ти зачепив би гранату, але я встиг впасти на неї попереду тебе. Братику, твої руки тремтять, коли прикурюєш цигарку. Знаю, що тобі боляче згадувати, як ти збирав частини мого пошматованого тіла, мені було неймовірно боляче, але то була лише мить. У мене зараз вже нічого не болить, тож не сумуй за мною, друже!».
А останнє бажання загиблого переповімо повністю, бо ці рядки того варті: «А в мене є бажання. Хочу, мій друже, щоб ти прожив за мене залишок мого життя. Ти маєш навчитися жити за двох, а це означає насолоджуватися кожним прожитим днем, цінувати те, що маєш і тих, хто поруч з тобою, не марнувати час, а жити з користю так, щоб від тебе йшло до людей світло. Ти маєш стати щасливим удвічі! Я не встиг одружитися, у мене нема дітей, тож ти повинен зробити це за мене. Безмежно хочу, щоб у тебе була вродлива, вірна й турботлива дружина. Хай у вас будуть діточки, яких ви виховаєте в любові. Знаю, Сашко, що ти мене не чуєш, але впевнений, що відчуваєш усі мої думки. А як інакше? Я ж подарував тобі своє життя, і моє серце не спинилося, воно живе у твоїх грудях, ось тільки шкода, що не можу по-дружньому поплескати тебе по плечу. А ще – випити разом з тобою, ось і стоїть моя наповнена чарка на столі, а ти вже спустошив цілу пляшку. Не треба плакати, друже! Я вдячний тобі, що ти був у моєму такому короткому житті, а ти проживеш гідне життя і дочекаєшся світлого Дня перемоги – я впевнений у цьому. Ось тільки є ще одне маленьке прохання: коли в тебе народиться син, назви його, будь ласка, моїм іменем. І дякую тобі, друже, що мене пам’ятаєш!».
Що сказати про такий твір?.. Де знайти слова, аби адекватно передати увесь сконцентрований біль, усю любов автора-жінки? Марна справа розмірковувати, як це їй вдалося. Уява, талант слухати, осмислювати почуте й пережите?.. Тож шана й дяка авторові за ці яскраві незабутні сторінки!
Надія Таршин, смт Слобожанське, Дніпропетровщина, у поезіях «В димарі завиває вітер», «Вдивися, Вкраїно, у очі солдата», «Пошана матері велика», «Матерям синів, що пропали безвісті» та «Сумує за синами зажурений Дніпро» (в основній масі, з посвятами) розповідає про матір чи дружину воїна: «За сльозами не бачу літер, / У душі невимовний щем». Автор звертається до читача:
Вдивися у очі цього чоловіка,
Який затуляв нас своїми грудьми,
Щоб ти відбулася віднині й довіку,
Хіба перед ними немає вини…
Вона відчуває вину перед тими, хто воює, а надто перед тими, хто загинув чи пропав безвісті, співчуває матері:
Що не дополено в городі,
І лад не навела в господі…
І лише думка, як вони?
ЇЇ кровиночки – сини.
Така її доля, сучасної українки, яка «Розіп’ята болем, нині і повік, / Дням гірким, болючим загубила лік». Та й не тільки вона сумує: з нею разом «Дніпро і той в зажурі від горя почорнів…»…
Палкі слово поета, що йдуть з глибин душі, не можуть залишити байдужим читача…
Олексій Тичко, м. Городище, Черкащина, у поезіях «Душа у камуфляжі», «Потяг на Схід», «Троянди для солдата», «Не прощати» та «Зона АТО» передає настрій, який панував 2014 року, коли осінь була: «Сумна, безлюдна, ніби кримські пляжі», що навіть «Душа і та, здається, в камуфляжі, / Залякана, зіщулилась уся». А тим часом на Схід ідуть та йдуть ешелони… «Вокзал, перони, потяги вантажні, / Гармати, танки… Їдуть на війну…». І мимоволі, усупереч здоровому глузду, сам себе питаєш: «Невже відкрита скринька зла, Пандори? / Війна… А ще не віриться мені». Як не гірко зізнавати, що втрати на війні неминучі, але, на відміну від північного сусіда, у нас героїв ховають з почестями, а не потайки, як злодіїв-найманців: «У нас не ховають героїв таємно – / Три постріли в небо, скорбота у путь». Тож даремно сподіватися на прощення злочинів проти нашого народу: «Він сильний, він прощає, а ми, люди, / Ніколи не пробачимо, вже ні…». Поет усім серцем з воїнами, разом з ними бере на себе тяготи війни, бо «Як не ви, тоді хто? Захищатиме землі. / Чоловіча робота, так завжди було».
Наталія Федько, м. Вінниця, у поезіях «Відповідь сльозам епохи», «Закликання миру» та «Воїнам добра» наголошує на тому, що таке війна: «…Прощання тих, хто не доплив / До майбуття, до тихих весен… / Здригнулось Часу вічне плесо». А поки що:
Тепер усі ми – на війні.
Епохи сльози вогняні
Зі світу змиють чорну зграю,
І мир настане – я це знаю!
Дивлячись на те, як нахабство й підступність зла хоче взяти гору, поет наголошує: «Зі світом у сварці… Та – почала не я…». І бажання її були по-людськи прості:
Чого я хотіла? Так, чарівних дурниць –
Натхнення, любові… і – щоб душа співала.
Я пити життя хотіла з добра криниць,
А мода на бруд з калюжі мене вбивала.
Та «…потім у мій тихий світ привели війну / Байдужі раби й розлючені вовкулаки». Саме тому
…Зневіри холодна мряка
Упала на серце. Важко любити світ,
В якому з Героєм поряд живе гадюка
Й людиною зветься теж…
Автор в алегоричній формі передає відчуття несправедливості світу, у якому є місце не тільки миру, а й війні. Але автор – великий оптиміст!
Я можу помститись світові. Певно, тому – прощу.
Прощу йому всі образи – крім попелища.
Де ходить війна – там буде танок дощу,
А потім – садок. І Небо нам стане ближчим.
Поет бере на себе провину за те, що: «…Я всім Героям винна. Я сумна, / Бо не діждалась вас калина в лузі». І нескінченні пошуки автора, хто винен, як подолати всесвітнє зло. Поезія потужна, пафосна, насичена епітетами, порівняннями, метафорами. Читаючи ці гарячі рядки, віриш у пророцтво поета, що на ворогів чекає люта кара:
Ніхто їх не згадає, і навік
Зі щастям розминуться їхні діти,
Бо гріх батьків пекельним стане гнітом…
Від кари Неба ще ніхто не втік!
І тоді на землі:
Настане мир, спіймає світ мене,
А туга світом стомиться блукати…
Коли ж та Ера в очі зазирне,
Коли не буде жертви, ані ката?!
Тож будемо сподіватися саме на такий перебіг подій!..
Галина Фесюк, м. Жовква, Львівщина, у поезіях «Пісня про АТО», «Троянди для бійців», «Аромати життя», «Розлука за зраду України» та «Війна на Донбасі – жорстока війні» сумує за тим, що
На блокпостах бракує теплих слів,
А побратим останній вірш складає,
Він так багато всім сказати має,
Допоки залишається живим.
І квіти не юнак дарує дівчатам, а вони йому, бо він:
Вернувся. Живий. Посивілий.
Мов ставочок – уповні душа.
Узяв квіти-троянди несміло,
Не відвик ще від зброї в руках.
І може, саме через те він залишився живим, що: «…червона троянда на грядці / Сил й наснаги в бою додала». Троянда виступає символом-оберегом, бо юнак призвичаївся до червоного кольору, але на війні це був колір крові, а в мирному житті – троянд. Тому «Слів не треба, вони не врятують / Від московських катів-ворогів».
І разом з автором відчуваєш запахи навіть того, що взагалі-то запаху не має. «Пахне волею», «пахне літом», «пахне порохом», «пахне вірою», «пахне снігом», бо йде війна, і той, хто на війні, і той, хто чекає воїна, по-іншому сприймає світ. І той, хто читає ці рядки, переймається їхніми почуттями, бо війна торкається кожного. Тож байдужим залишатися не можна.
Поетові болить зрада українців, які переметнулися до ворожого стану: «Якби ти не зрадив мого серця, може б я довіку тебе любила, / Може б я тобі хлоп’ят народила, якби ти не втік до ворогів». І саме через це любляча жінка, яка уособлює в собі Батьківщину, «…зброю свою – кохання – на тебе ракетою ненависті навела…». І тому стає зрозумілим намір: «І сьогодні хочу не мовчати, а світу кричати про нестерпний біль, / Бо ти на мій шепіт любові начхав і насипав нейодовану сіль…». Тож природно звучить заклик: «Іди із зубами-вилами на Віче і бунтуй своє серце супроти гріха…».
Поет з болем признається: «Україна і я стомились…». Та все одно вірить, що
…долю Господь відміряв:
Смерть героя і час кохання.
Хто борониться – вічний, я вірю,
Українці вищі страждань.
І разом з автором ми теж у це віримо!
Наталія Хаммоуда, Туніс, у вірші «Солдатам сьогодення» малює картини життя – мирного й на війні і хоче скрасити важкі будні солдата: «Рідненькі, знаю, важко на війні, / Ви ради нас пішли в огненне пекло, / Щоб уночі спокійно спали ми…». Та попри все вони виконують те, що мають робити:
І знов у бій, долаючи усе:
Тривогу, голод, холод, біль і рани,
Ви ідете, скидаючи з плечей
Безсонні ночі, що ідуть за вами.
І знов атака. Молитесь: дійти б.
Віддавши все: здоров’я, сон і сили…
А в цей час любляча жінка, долаючи простір, розмовляє з воїном, звертаючись до Бога щодо Його милості: «Вже чай остив. В окрайці сохне хліб, / Шепчу молитву спраглими вустами…».
І знову, і знову – сподівання на те, що скінчиться війна й припиниться неприродна дія, коли гинуть молоді хлопці, коли зло чинить свій кривавий бенкет…
Таїсія Цибульська, м. Кременчук, у поезіях «Сон», «Дві осені», «Жнива», «Ніч» та «Оберіг» гірко розмірковує про жіночу долю, про війну:
Війна… чи доля…
вона, немов крадій безжальний,
тебе привласнила,
скупе лишивши – жди!
Жінка навіть уві сні вірить у кращу долю:
Так хочу вірити,
що стане сон пророчим,
забудеться розлука, мов міраж,
забуду відчай і самотні ночі
і назавжди сховаю камуфляж!
Уява автора малює два зовсім несхожі обличчя осені. Одне вдягнене в камуфляж, інше – «у багряні шати». І кожна має робити своє:
Твоя осінь – це злість і біль,
а моя – кошеня ласкаве,
твоя осінь стріляє в ціль,
а моя наливає каву.
А тим часом війна жнивує на свій копил: «Поле дощами кривавими зрошене, / то на Донбасі жнива…», та, незважаючи на це, «…мрійник на танку з лицем запорошеним / в такт добирає слова». Зла вчителька – війна – змінює навіть дитячу лексику: ««Танки і снайпери, вибухи й постріли» / пише в клітинках дитя…». А життя вторить їй: «біженці, літо, бомби і обстріли» / вперто диктує життя».
Та жінка-мати опирається, намагаючись вберегти психіку дитини:
Слово «війна» у блокноті рожевому
мати стирає до дір,
«Доню, пиши – у садочку вишневому…
сонце, і квіти, і мир».
Та в Україні ллється кров, і жінка розмірковує над тим, як важко виростити дитину і як легко в один момент – «з чиєїсь злої волі» – її втратити. У ці лихі часи в уяві автора навіть небо грізно звертається до людей, аби вони не були байдужими:
Громом волає небо, /
Чи вам того треба?!
Пустка блукає в хаті!
Раді?
Любляча жінка ладна віддати бійцеві найдорожче – своє серце, бо: «Любов’ю освячений / цей осяйний оберіг!».
Чи можна залишатися байдужим, читаючи ці яскраві, майстерно виписані рядки?..
Тетяна Череп-Пероганич, м. Київ, у поезіях «Сорочка», «Гаряче літо», «Колискова для коханого» звертається до незнайомого бійця: «Я тобі сорочку вишию, солдате, / Хоч не наречена, не сестра, не мати», бо «…нас сьогодні лихо поєднало, / Гладдю на сорочку я любов поклала». Після повернення бійців додому героїня сподівається пізнати нареченого: «По своїй сорочці, рідного впізнаю!».
Автор персоніфікує образ гарячого літа, яке збирає свій кривавий урожай:
Гаряче літо душу так пече.
Немає сил біду оцю терпіти:
Кров, як водиця, все тече й тече,
Вбивають тих, кому б ще жити й жити.
І з благанням звертається до нього: «Гаряче літо, досить вже тобі, / Випалювати долі, ніби квіти». І співає колискову: «Листям додолу осінні печалі / Я тебе цілих півроку чекаю…». І ці «цілих півроку» чекання в розпачі й надії довші від віків… Донечка в’яже шкарпетки й шалик для тата та для його побратимів, а мати і дружина благає зиму, щоб зморозила воріженьків. А сама щиро сподівається на щасливу розв’язку вузла, зав’язаного війною:
Я тебе, рідний, весною зігрію,
Я в твою душу зорі посію.
Буде над нами
Мирне ще небо.
Тільки живим повертайся.
Так треба!!!
Поезія автора пісенна, надихана народними мотивами, які беруть початок з правіків.
Олена Швець-Васіна, м. Дніпро, у поезіях з посвятами «І зараз палає вкраїнська земля», «Я це витримати мушу», «Бачити лиш світло», «Живи! Та іншим жити дай!», «З поетичних квантів» наголошує, що війна на Сході йде, і ніщо її не може зупинити – ні вмовляння старих, ні голосіння жінок та дітей. Та все одно автор вірить, що «Накаже Всевишній новітніх зоїлів, / Хто розбрат вкладає в своїх немовлят». І, як заклик до бійця, звучать рядки:
Всюди скалки буття різномастих часів,
кванти світла і тьми
мов простромлюють Душу.
І злилося усе, через суть-об’єктив,
У єдині слова: «Я це витримать мушу!».
Уява поета малює думки в образі птахів: «Думки-птахи, що вирвались з руки, / Мазками крил затьмарюючи небо». Вона розрізняє найменші деталі: «Ось пір’ячко кружляє від крила, / Забрудненого кольором обставин». І звертається з мольбою до надії: «Молю її: «Хутчій лети, хутчій / Від мороку буденного Сьогодні!». Та навіть молитва до Бога не може зупинити страшний зорепад. Але жінка все одно надії не втрачає:
…Минеться все. Пригасне спис вогню,
Птахи за обрій зникнуть непомітно.
А Пам’ять є, щоб славити Весну
Й, закривши очі, бачити лиш світло.
І, як заклик до людства, звучать слова, повторені у п’яти катренах п’ять разів: «Живи! Та іншим жити дай!».
Розмірковуючи про сутність нашого народу, поет наголошує: «Ми – ангели нашого краю – / Дрімаємо, коли не чіпають!». Автор веде діалог навіть з Пантелеймоном Кулішем, який багато й гірко писав на цю тему:
– Що залишає згусток болі?
– Дитинства привиди казкові,
Юнацтва нездійсненні мрії…
– А зараз?
– То війна-повія.
Олжа усюди і омана…
І, замість серця, в грудях – рана…
Ось така вона – жіноча філософія, коли «замість сонетів і октав» треба писати про війну, про горе, про страждання…
Віра Шурман, м. Хмільник, Вінничина, у поезіях «Ще Коляда в мені дзвеніла…», «Дай Бог себе не відректися…» та «Горе матері – невтішне!..» ловить в душі відгомін свята, хоче славити Бога, «Та в серце – куля! Біль і щем: / Перед усім моїм народом / Юнак окрилений упав!..». І поки йде війна, «…крається серденько матері в муках, / Бо відчай розлуки її не лиша». А мати згадує дитячі роки сина і гаряче молиться за нього, сподіваючись, що «Добром світ освятиться, / Не висохне душі свята криниця…».
Євгенія Яворська, м. Кам’янське, Дніпропетровщина, у новелі «Ми долетіли» від першої особи описує приїзд волонтерів на передову та розмірковує про те, що «Іноді буває важко відрізнити марення від реальності … снаряди створюють свою архітектуру, своє мистецтво, свої інсталяції. Але експерти чомусь не оцінюють такі витвори і не дають авторові нагород. Вибиті вікна, знищені дахи, скелети будинків – табличка може бути будь-якою: Широкине, Горлівка, Щастя…
Усе помічає пильне око автора: «Сюди варто приїхати тільки заради їхніх очей, вологих від несподіваних сліз, коли тремтливими пальцями вони беруть листи і дитячі малюнки … Адже вони, ці очі, бачили смерть і знають, що таке ночі в окопах! Вони не дають мені заснути – не вибухи десь на передовій і не ліхтарі вартових – саме ці очі…».
А коли вранці зустрічає хлопця-військовика, який якось дивно себе поводить і просить хоча б ковток кави, бачить у його очах не відбиток ранку, а зовсім інше: «У його темних очах свистять кулі і земля стає дибки від «Градів». У його очах горить збитий літак і хлопці гинуть під уламками. У його очах затерплі від автомата руки і синці на плечі від віддачі…».
Дівчина намагається пригадати, де бачила цього хлопця, і в розгубленні розмірковує: «Мені варто б його наздогнати, сказати, що саме завдяки їм… що саме тому, що він… чи його побратими… Принаймні, хоча б подякувати, розпитати, можливо, чимось допомогти… Розповісти, як страшно стає від думки про те, що могло б скластися інакше, і не було б уже і мого міста… Вибачитися, що так мало роблю і що не тримала зброю в руках… Сказати, що це не просто слова… Господи, дібрати б тільки їх!..».
Майже розчинившись в оповитому туманом провулку, хлопець обернувся – і автор згадала, де його бачила: «у чорній рамці з прізвищем та номером десантної бригади!».
«У вухах стоїть свист смерті, що наздоганяє літак уже біля самого аеродрому, нанизуючи останні подихи на нитку вічності…
Десантник дивиться на мене з туману, майже нереальний, і говорить, ледь ворушачи губами, але я чую кожне слово, ніби він стоїть поряд:
– І дружині моїй передай… Ми долетіли».
Емоційний вплив оповідання надпотужний. Ось така вона, література про війну…
За рівнем художніх образів, завдяки майстерному повороту сюжету цю новелу можна поставити в один ряд з найкращими взірцями жанру.
Тепер кілька слів про свої поезії (Олександр Архангельський, м. Кропивницький) «Тримайся, брате, за надію…» та «Трійко народила кошенят…». Зрозуміло, що вірші були написані під впливом подій на Сході. У них звучить заклик до «свого стражденного народу»,
…що, розігнувшись, встав з колін,
що ризикнув життям нарешті,
що повернувсь лицем на Схід,
щоб вкоротити руки-клешні,
що душать понад триста літ.
І тверде переконання, що ворог «В твої ж потрапивши лещата, / в смертельних корчах захропе».
Гірко зізнавати, що північний «брат» ніколи братом і не був, а надто – «старшим». Та далося взнаки щеплення історичною правдою з ін’єкцією у великих дозах у вигляді поезій видатного патріота-земляка Євгена Маланюка, які за велінням душі перекладав, аби російськомовний читач, а надто – в зарубіжжі, відчув усю велич цієї видатної постаті. Це так звана експансія нашої літератури в російськомовне середовище. Читають! І – мовчать…
Про кішку, яка народила чотирьох кошенят, почув з телевізора. Меткі на слово бійці назвали їх «Смерч», «Тайфун», «Торнадо» та «Град». Перепрошую в невідомих мені гострословів: не помістилося «Торнадо»! Зате яка кінцівка вийшла!
Підросте кошача мілизна:
їм – усе і швидше якомога!
І назвуть нащадків їх Весна,
Щастя і, звичайно ж, Перемога.
Ось нарешті й закінчилася своєрідна подорож унікальною книжкою «Мальви для героя», укладеною чуйним літератором Еліною Заржицькою з переднім словом мудрої Ольги Рєпіної. Зібрати, упорядкувати весь огром матеріалу, залучивши стількох авторів, – надважка праця. Та попри все, книжка відбулася!
Тож, коли до рук читача потрапить ця книжка, він може розгубитися, бо як можна зразу осягнути все, зібране в ній? І лише поступово, як на фотопапері у ванночці з проявником, виринатимуть спочатку контури, які потім насичуватимуться деталями, тонами. Та під тьмяним ліхтарем усього не роздивишся. Тож слід закріпити проявлене, висушити світлину, обрізати зайве – і вже тоді, при яскравому світлі, пристрасно вдивлятися у фото, придивлятися до деталей, вивчати їх, зіставляти з уже баченим, з тим, що вважається за взірець. Та ще потрібен професійний погляд, розбір побаченого. І лише тоді відкриється вся велич картини, яка постала перед тобою.
Ця книжка – безцінний подарунок нації – і не менше. У ній сконцентровано стільки болю, стільки любові, стільки прагнення до миру, до щастя!.. І нічого, що в когось з авторів це вийшло трішки краще, хтось майстерніше володіє пером. Важливо, що кожен, як міг, вів свою партію, не переспівуючи інших, не запозичуючи чиїхось образів.
Дяка організаторам і укладачам цієї книжки, дяка авторам за небайдужість!
Ця книжка достойна, аби її видали багатотисячним тиражем, щоб вона була на прилавках магазинів, у кожній бібліотеці, а надто – у шкільний. А ще бажано, щоб вона була в кишеньковому форматі, щоб умістилася в кишені кожного вояка поруч з Євангеліє, бо її сила співставна з 90-м псалмом Давида.
Прийде час, закінчиться війна, та не стихне біль від втрат. І свідченням пережитого буде ця книжка. Хоча скільки ще може бути написано про цю війну!.. Наскільки в нас безмежний творчий потенціал небайдужих людей!.. І ці книжки неодмінно будуть написані, аби прийдешні покоління пам’ятали про звитягу тих, хто не стояв осторонь у той час, коли Батьківщина волала про допомогу.
Отже – Слава Героям! І смерть ворогам!..
