Цимбалюк Г.М., Час обріже. Проза. – Житомир; Вид. Євенок О.О., 2019, – 236 с.
Коли читальник починає знайомитися з новою книгою, то його передусім цікавить текст, а не особа автора. Мимовільні думки про нього починають з’являтися здебільшого тоді, коли йдеться про твори уже знайомого письмака. Знаю про це і з власного досвіду. Проілюструю це на одному прикладі. Свого часу завдяки пораді незабутнього Петра Сороки познайомився з доробком прозаїка Григорія Цимбалюка з Житомира. До мене потрапив «Зрушений алювій», який і захопив психологічністю та медитативністю письма. Про це згодом написав у рецензії на цей друк, який вмістила «Українська літературна газета» («УЛГ» за 26 квітня 2019 р.).
На той час уже знав, що літератор має чималий життєвий досвід. Після закінчення профтехучилища працював судновим електриком, служив на флоті. Був у його біографії і Західний Сибір Російської Федерації. Лише після цього здобув вищу освіту у Житомирському педінституті. Ще вчителював і перебував на журналістській роботі. Головний редактор журналу «Світло спілкування».
Подібні віхи є у життєписах й інших письмаків. Отже, немає незвичності? Дозволю собі не погодитися з таким твердженням. По-перше, не кожен на порозі своєї шістдесятки захоче стати в стрій і добровільно вирушити на російсько-українську війну. Бо міг би сидіти вдома й ніхто не дорікнув би йому за це. Та пан Григорій своїм вчинком перекреслив цю реальність. По-друге, ми уже звикли до ранніх літературних дебютів (зрештою, нічого поганого у цьому явищі немає). Якщо неофіт мовив небуденне слово, то слава Богу! Але, як не прикро, нерідко маємо силуваність письма, яка відштовхує від літератури. А мій візаві прийшов до читачів в уже зрілому віці. Коли поціновувачі отримали «Ціну печалі», йому, якщо не помиляюся, було сорок п’ять з хвостиком. Себто йшлося про народження «голосу» першокнижжя на основі пережитого, що не могло не зацікавити. Про все це чомусь подумалося, коли зором і свідомістю вглибився у літеросплетення з друку «Час обріже» – книги, яку принесла пошта перед карантином через коронавірус. Адже знову зіткнувся з тим, що промовляло пізнане на життєвих гонах. Особливо таке враження більшало, коли читав твори «На все тоді заповідалося» та «Гіркий знак Риби», які назвав би повістями, якщо мати на увазі різновиди в одному жанрі. Коли перший текст – відгомін студентської юності, то другий – розповідь про солдатські будні, в які тривожною птахою залетіла гіркотющість війни.
Можна, зрозуміло, і більше говорити про ці взірці прози. Але поки що не робитиму цього. Бо гадаю, що ще буде час для висловлення вражень. Ліпше звернуся до «Тонкого льоду» – тексту, який започатковує видання. І тут, напевно, відчувається відгомін життєвого досвіду. Бо численні деталі виписані зі знанням реалій. Та перед тим, як характеризувати це явище, вдамся до розмислів щодо метафорики назви твору. Думаю, що він не випадково отримав таке наймення. Та не тільки тому, що у буквосполуках кілька разів логічно йдеться про кригу. З’являється ще й інше міркування. Скажімо, частенько мислиться про бабу Настю. Здається навіть, що разом з нею ступаєш крихким льодом споминів. Зосібна мандруєш у її подаленіле дитинство, коли через пустощі ледь не провалилася під кригу. Достеменно віриш описові того, як перебувала у руках коричневих зайд. На цьому тлі є такими переконливими повернення головної героїні у льодянистість сільського сьогодення. А хіба не ходінням крихкістю криги є доля п’янички Володьки? Під це означення потрапляє також згадка про те, як у її хату увірвалися бандюгани і мучили до того часу, поки не віддала останнє. Та повернуся до питання про деталі. Мені, приміром, запам’яталася «невгамовна гілляка». А лід від замерзлої води у кадубі, від котрого повіває метафоричністю.
Розумію, що в частини читачів цієї рецензії може виникнути запитання: а де тут, мовляв, вияви життєвого досвіду літератора, про який товкмачить відгукувач? Та є він і у даному випадкові. Автор народився у селі й спілкування з людьми із глибинки живить його уяву. Та й журналістський досвід дається взнаки. Хіба це усе, разом узяте, не заслуговує бути життєвим набутком?
А от при розмові про наступний твір (повістину «На все тоді заповідалося») подібних заковик не виникне. Бо йдеться лише про один епізод з плину студентських буднів. Але все описано настільки точно, що починаєш мимоволі думати: письмак міг бути учасником подій. І не має жодного значення те, в якій студентській ролі він перебуває. І перш за все проймаєшся симпатією до Арсена, його романтичного сприймання навколосвітня, яке ніщо не спроможне змінити. Тут маю на увазі короткий у часовимірній площині роман зі Світланою (негативних емоцій ця дійова особа не викликає) і бійку з її чоловіком, про яку згадано лише кількома реченнями. Не викликають непозитиву й такі персонажі, як Андрій та Мамонт, хоч іноді й підсміюєшся з деяких їхніх вчинків. Неоднозначним є ставлення до образу Софії Абрамівни. Бо з позитивом перемішався негатив. Усвідомлюєш, що вона діє так, як вимагають посадові інструкції. Не більше і не менше. Та водномить цей педантизм відштовхує. А от фігури Світланиного чоловіка і того, кого він приставив наглядати за дружиною під час її рейсу в поїзді у ролі провідниці, позитивних емоцій не народжують, теж напевно, скажуть й інші читачі після знайомства з твором.
«Препарація долі» та «Пава» – ще два портретування оскаженілої сучасності (означення Петра Сороки, який теж колись писав про доробок житомирянина). Тільки тут маємо невеличку відмінність. Якщо в першому тексті йдеться про дії літнього мужчини, то з другого перед нами постає жінка такого ж віку. Та розмірковувати над сюжетами цих творів не хочеться, оскільки думання через аналогії може завести на царини (прагнеться множинності цього слова), які будуть вельми віддаленими від тематики писань. (Втім, не бачу, якоїсь вади у такому розмислюванні. Принаймні, для читальника.) Мене особисто приваблюють два моменти. Психологічна точність у змалюванні дій персонажів та ще нештучна медитативність, вкладена автором в уста героїв. А ще привабила віковість взорувань. (Чи не тому, що є ровесником літератора і різниця у кілька місяців не може бути перепоною для однаковості сприймання того, що нас оточує? Зрозуміло, що в кожного з нас існуватимуть нюансики через особливості характерів і місце проживання, але це на особливе місце не претендує.)
«Тонкий лід», «На все тоді заповідалося», «Препарація долі» та «Пава» – твори з так званого мирного циклу. Його по-своєму доповнюють тексти на воєнну тематику. Очевидно, є закономірність у тому, що розділ з символічною назвою «Повірка» починається поетичним текстом «Ода Вірлі». (Як на мене, то тут воєдино сходяться два моменти. З одного боку згадаємо, що це поселення опоетизовано не випадково, бо Вірля – село у Баранівському районі на Житомирщині, де народився автор. Тому й зрозумілим є пафос недавнього військовика. «Вірля – все, що варто захищати». А з другого боку жалкую, що лише цей текст відкриває Григорія Цимбалюка, як поета.)
А після «Оди Вірлі» з поетичної височіні опустимося на прозаїчну грішність землі. Зробити так змушує наступний текст. «Єдина надія» описує лише один випадок з життя нинішнього військовика. Головний герой гине у сутичці зі знахабнілими негідниками – сепаратистами. Класичне оповідання! Відчуваються уроки Григора Тютюнника. А ще тут, либонь, варто згадати і прозу незабутнього Євгена Концевича з Житомира, книгу про якого пан Григорій упорядкував, написавши для неї теплі спомини. Коротко розповім про сюжет «Єдиної надії». Член танкового екіпажу «Юрович», збираючи гриби, випадково натрапляє на «сепарів», які вирішили трохи перепочити на лоні природи. Як кажуть, інтрига в стилі сучасності. І можна було б уникнути зустрічі з ворогами. Тихенько вибратися з кепської ситуації. Але «Юрович» чинить по-іншому. Маючи лише «сучку» (так жаргоном армійці називать автомат Калашникова зі складним прикладом та вкороченим стволом) і один ріжок патронів, вступає у двобій з чужинцями й гине від вибуху снаряда зі свого танка, викликавши вогонь на себе (так раніше було домовлено).
Видумка автора? Та ні! Радше слід говорити про реальність, та й давайте будемо відвертими: не було б оповідання без такого повороту долі, то сумніваюся, що когось зацікавило б описування боягузтва, хоча певні психологічні нюансики тут існують (хочемо того чи ні). Але давайте уникнемо розмислів на цю тему. (Їй Богу, не хочеться вгрузати у цю болотнечу). Мене переймає інше. Громада, як ніколи, тягнеться до патріотичної прози. І Григорій Цимбалюк спробував по-своєму вдовольнити цей апетит людності. Твором, який має свою тональність. (Та ще не зупиняюся на питанні конкретизації виражальності, бо пора для цього наспіє. Покищо лише констатую той факт, що авторові вдалося своє промовляння.)
Є вона і у творі «Час обріже», який теж назвав би повістю про життя-буття того, хто був учасником подій на східних рубежах нашої держави. Женька Дрозд, колишній селюк, так і не прижився у місті і повертається на вітцівщину, щоб господарити на земельці з паю, який заповіла мама. Безперечно, можна балакати, що до такого кроку підштовхнули сімейні проблеми. Тимпаче, що у тексті є згадки про них. Та це, напевно, було б поверховим баченням. Якби справа полягала у сімейних заморочках, то Женик ще якось прилаштувався б у місті. В цьому не сумніваюся. Але в даному випадкові перемогло тяжіння до землі. Бо тільки людина з сильним характером спроможна на неординарні вчинки. Саме таким вважаю прикінцевий епізод, коли Женик чекає бойових побратимів на квітування молодого саду на своїй землі.
Повною протилежністю вольовій натурі Женика є сільський п’яничка оповідання «Штатний кадр», яке завершує книгу. Правда, спочатку подумалося, що цей твір не в’яжеться з іншими текстами розділу, так би мовити, випадає з обойми. Та потім такі думки щезли, як дим з білих яблунь. Адже кожен позитив (важко писати це слово, коли йдеться про війну) має зворотний бік. І літератори, йдучи до художньої правди, не повинні його соромливо замовчувати. І Григорій Цимбалюк розуміє всю важливість непростого питання. Адже подібних «героїв», які паразитують на пільгах учасників бойових дій розвелося чимало, на жаль. Вони дуже псують імідж справжніх фронтовиків, ставши гіркотющою реалією наших абераційних буднів. Письменник не приховує своєї огиди до таких типажів. Але у творі немає моралізування, що робить його привабливішим для читальників. Вони повинні самі висновковувати.
Осібно на цьому тлі виглядає повість «Гіркий знак Риби». Єдиний текст, у якому є зримою присутність автора, точніше, він сам є героєм оповіді. На майже 90 сторінках тексту письменник з притаманною йому вишуканою еластичністю слова (оголеність і суворість деталей лише доповнили її) розповів про свої фронтові будні та «відвагу» деяких кадрових військовиків. Знов, напевно, слід говорити про перетини позитиву і негативу. Та не бачу підстав для несприймання. Письменник показав життя таким, яким воно є, художньо осмисливши те, що потрапило в поле зору. І не треба дзеркалові дорікати за реальність відображення.
А тепер подивимося на те, як письменник добивається ефекту, тобто поговоримо про виражальництво. І почнемо з того, що автор вдало використовує різні літературні тропи. Приміром, мені запам’яталися такі метафори, як «буревій безжалісно сад шарпав» («Тонкий лід»), «порепаними підошвами ціну складав» («Час обріже»), «залізобетонним аргументом добивав» («Штатний кадр»). Вистачає і доречних порівнянь: «Це прізвисько на роботі, наче невиліковну хворобочку, підхопила» («Пава»), «Це – не табір, просто привал негідь влаштувала» («Єдина надія»), «Земелька – як золото» («Час обріже»). Якщо вже зайшла мова про метафори та порівняння, то треба, мабуть, згадати і про епітети: «невгамовна гілляка», «сувора цнота», «невмолимий талан», «потойбічна феєрія», «невтямлива ніяковість»… Частенько в текстах побутують і рідковживаності: «шворно», «поглум», «знегора». Разом з сучасною термінологією на кшталт «бандоти», «горілля» (пригадується, що це колоритне слівце зустрічав і в «Зрушеному алювії») та жаргонізмами вони створюють неповторність. По-своєму доповнюють цю картину численні фразеологізми.
Ці вдатності характеризують і єдиний у книзі вірш «Ода Вірлі». Метафоричністю овіяно рядок «спокій наш рідня пантрує». Порівняльність живе у думці «пуста порода – манкурти й кастрати». Приваблює й епітет «розважлива хода», хоча й ніякої надзвичайності немає. Зате вона є у наступних буквосполуках. Вже хоча б тому, що алітерація – рідкість у віршованих творах. А тут вона є. Вчитаймося! «Вірле, вір, що є вселенський вир».
У мові, про вражальність почесне місце належить пейзажності та діалогічності, хоча їхні взірці хотілося б уздрівати частіше. (Розумію, що це – питання художнього смаку кожної особистості. І тому не розраховую на миттєву реакцію літерата. Просто констатую своє бажання.)
Щодо еротики у цій прозі. Не можу оминути питання, бо тема любовних утіх чи натяки на них існують у творах «На все тоді заповідалося», «Препарація долі», «Пава». І тут відштовхнуся від наступного. Сценки любощів доволі часто з’являються у сучасній прозі. Своєрідна ознака часу, коли закритість стає відкритістю. Але не все є таким однозначним, як здається спочатку. Йдеться тут про два моменти. Іноді починає здаватися, що від написаного тхне спермою, бо письменники «радують» деталізацією. Інші ж уникають цього, хоч і не вдають із себе святенників. Це мені подобається більше, бо відповідає національній ментальності. Григорій Цимбалюк належить до другого типу літераторів, хоч нерідко його описи балансують над прірвою зайвої еротичності у прозі. Тобто не забуває, що художня правда має неодмінно кохатися з тактовністю.
А завершу свої нотатки ще однією думкою. Книга вийшла в авторському редагуванні. Скоріше за все тому, що авторові не хочеться віддавати свої творіння у «чужі руки». Мовляв, самому все робити надійніше. І це можна зрозуміти. Але, на жаль, за всім не вгледиш. Таки потрібен погляд зі сторони. Тоді, напевно, зникли б несподівані прогалини. Тому і зберіг би високопрофесійне редагування та зробив би його обов’язковим для усіх видавництв. Художня література тільки виграла б від цього.
Ага! Забув ще про один момент. Поряд з прозовими текстами маємо вірш. Тому підзаголовок книги «Проза» вважаю дещо недоречним. Означення «твори» більше пасувало б такому небуденному виданню як «Час обріже», котре приваблює виваженою еластичністю письма.
На цьому, очевидно, крапкуватиму. Ні, вдамся до іншого розділового знаку – трикрап’я. Воно точніше відповідає стану душі читальника, спонукаючи до різних алюзій. Тому й говорю, що «Час обріже» виконує свої функції і думаю про трикрап’я…
Ігор Фарина
член НСПУ, лауреат премій
імені братів Лепких та імені П. Куліша
м. Шумськ
на Тернопільщині