Ірина Баранюк. Терниста дорога вчителя. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2012. – 288 с.
Загратоване сонце
«Українську історію не можна читати без брому», — відзначав свого часу один із лідерів Української Народної Республіки письменник Володимир Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана, просякнута кривавими подіями, жорстокими бунтами та війнами, зрадами, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих сподівань і мрій, величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму та відваги.
«Україна завжди прагла волі», – писав колись великий французький філософ Вольтер. Але всі загарбники намагалися витравити з історичної пам’яті українців незборимий дух, який живив їх національну свідомість, почуття внутрішньої свободи, високий гуманізм та духовність. Законне право жити, самостверджуватись на своїй землі українці здобували власною кров’ю, прокладали шлях до волі і незалежності України ціною свого життя.
Без брому, без душевного надриву й сум’яття, я б сказав, не можливо читати книгу спогадів про свого батька Ірини Баранюк з Чорткова, яку авторка дуже влучно назвала «Терниста дорога учителя». Цей збірник текстів відкриває читачам очі на події Другої світової війни, післявоєнний період, розповідає про трагічну долю сільського учителя Івана Григоровича Бішка, котрого за любов до України після другого приходу на Галичину червоних карателів повінчано суворою смертю – батько п. Ірини помер на засланні у Маріуполі, спивши усі гіркоти енкавеесівської катівні.
Жінка, маю на увазі Ірину Іванівну Баранюк, а це приклад гідний геройства і поза всяким сумнівом є взірцем для усіх краян, вклала у сторінки цієї книжки осліззя своєї душі і пам’яті, яке вона пронесла через усе своє життя. В її серці, видно неозброєним оком, заховано багато смутку і болю, мабуть через те, що зростала у тенетах кривди, бо не було поруч дужого плеча, батькових опіки і ласки. Ірина Іванівна була ще дитиною, коли востаннє бачила батька живим, тому описує те, що запам’яталося їй найбільше. Незважаючи ні на що вона свою офіру виконала – залишить дітям, онукам, правнукам цю книгу спогадів про свого родителя. Ірина Баранюк – душевна і релігійна людина, яка носить у своєму серці високі моральні чесноти, взірець доброти та людяності, і тому до неї, не може бути якихось недовіри чи застережень, вона зробила вкрай потрібну справу, написавши книжку спогадів, які будуть читати тепер і в майбутті хоронителі та опікуни її роду-кореня.
Батько п. Ірини учителював, був директором школи у с. Великі Чорнокінці. Перед тим, одразу після закінчення навчання у Львові, Івана Бішка направили на роботу в Чортківский район, у село Слобідка Давидківська, потім переводили – в Залісся, Сосулівку. Якийсь час, недовго, учителював в Орішківцях Гусятинського району. Володимир Григорович Лисий із с. Сосулівка, якому зозуля накувала 86 років, пригадує: «Кожній людині назавжди залишаються в пам’яті шкільні роки, однокласники і, звичайно, вчителі. Іван Григорович Бішко запам’ятався мені найбільше, бо залишив по собі добру згадку. Всебічно обдарований, він викладав у нас історію, географію, математику, трудове навчання, музику, фізкультуру. Це був дійсно вчитель від Бога. До кожного учня він мав підхід, знав, що може осягнути кожний з нас, і коли бачив задатки таланту, то обов’язково робив все для того, щоб він не згас. Він вмів і навчав нас різних, навіть карколомних фізкультурних вправ; вчив в’язати, вишивати, малювати, робити різні вироби із дерева, різьбити, витинати з паперу узори, плести з бусинок намиста. Пригадую, як я приносив йому відрізки деревини, з якого він майстрував скрипки. Слід також зазначити, що Іван Григорович був не лише вчителем, який у всьому хорошому подавав приклад, але й займався громадською діяльністю. Був активним членом сільської «Просвіти», а його дружина – членом «Союзу українок». За його доброту, щиросердечність, за усвідомлення свого обов’язку, його любили та поважали і діти, і дорослі не лише нашого села а й довколишніх». А ще він згуртував у Чорнокінцях талановиту молодь, яка ставила вистави, їздила з виступами в сусідні села.
Страшно навіть подумати, що через свою активну суспільну позицію, любов до материзни сільського інтелігента московські окупанти позбавили волі, перекроївши також долі дорогих йому людей – дружини, доньки, сина. Коли читаєш листи Івана Бішка з неволі, а вони написані каліграфічним, навіть якимось художнім почерком, душу проймає відчуття кричущої несправедливості, протесту: «Через що, Господи, Ти караєш нас українців? Через любов до своєї батьківщини?». До речі, кожен лист Івана Григоровича уквітчаний якимось авторським малюночком, помережаний болем, тоскнотою, тугою за своєю родиною, ріднокраєм.
«Тієї ж весни (1944 р.), згадує Ірина Баранюк, за сфабрикованою справою, батька арештували. Його забрали просто з уроків. Вранці він пішов до школи і більше не повернувся. Майже рік його тримали під охороною, спочатку у Пробіжнянському КДБ, потім у чортківській тюрмі… Коли батько був у Пробіжнянському КДБ, нам дозволили з ним побачення. Цей день я не забуду ніколи. Розділяли нас з батьком, якого вивели на подвір’я КДБ – шириною більше двох метрів два ряди колючого дроту, аби часом хтось із «ворогів народу» не вирвався на волю, між дротяною огорожею – переорана земля. Про що мама з батьком розмовляли я не запам’ятала, але добре пам’ятаю зболене мамине обличчя, сльози в її очах і невимовний сум – в батькових. Пам’ятаю лише, що мама просила мене пролізти під дроти і передати батькові записку. Але як то було зробити, коли позаду тата туди-сюди ходив озброєний вартовий, а я була несміливою, боялася, щоб мене не сварили.
Стоїть ще й зараз перед очима те колишнє приміщення КДБ, і кожний раз, коли я проїжджаю попри нього, з невимовним сумом дивлюся на місце, де я стояла і бачила свого татуся востаннє… Після татового арешту і суду, який присудив йому 10 років заслання з конфіскацією майна – розпочалося наше “щасливе” дитинство і мамині дні – наповнені страхом».
Воістину, книжку Ірини Баранюк не можливо читати без брому. Людська злоба тримала у своїх тенетах цілий світ. Як результат: покалічені долі мільйонів людей. Пам’ятати і писати про це треба повсякчас, аби такого штибу трагедія більше ніколи не нависала, як дамоклів меч, над Україною.
Володимир Погорецький