Семеняк Валентина, Базяник: есеї. – Тернопіль: Астон 2024-232 с.
Палітра вітчизняного письменства усіх часів може порадувати жанровим розмаїттям. Приміром, незабутній Іван Франко залишив нащадкам поетичні, прозові, драматичні твори. Ще маємо підстави говорити про його неперевершені переклади, літературну критику. Багатожанровість була характерною для Івана Багряного, Ігоря Качуровського, Євгена Гуцала, Петра Сороки… А нині цю традицію по-своєму продовжують Сергій Дзюба, Мирослав Лазарук, Богдан Смоляк….
Маємо й випадки творчого шукання в межах одного жанру. Тут споминаємо хоча б про Уласа Самчука, Романа Іваничука, Левка Різника… Ще тут мабуть, варто згадати про Василя Горбатюка, Юрія Коваля, Василя Шкляра…(Обидва списки можна доповнювати й переліками прізвищ жінок-письменниць).
Ці паралелі в нашому читацькому сприйманні виникли, коли читали “Базяник” Валентини Семеняк. Чому? Дивним здається це питання, коли в її доробку вже є романи, оповідання, казки. Адже нова книга вмістила есеї. (Отже, висновковуємо, що авторка своєрідно віддала данину прозовій різноманітності).
Перед нами – 56 творів. Якщо коротко, то авторка робить наголос на необхідності доброти у людських почуттях, котрі наперекір побажанням усіх стають рідкістю. Привабою творів, які з’явилися в різні роки, стала не тільки ця особливість, а й словесна майстерність есеїстки.
Це – узагальнені міркування. І підтвердити їх можуть звернення до окремих текстів. Зрозуміло, що в невеликій за обсягом рецензії неможливо згадати про усі. Тому поведемо мову лише про деякі есеї.
При цьому не будемо акцентувати увагу на книжковій послідовності у думкуванні про есеї, а згадаємо тільки про ті твори, котрі випадково опинилися у полі зору.
А передусім висловимо міркування про твори, котрі так чи інакше пов’язані з війною проти московських зайд. Це, зокрема, стосується таких текстів, як “Моє вечірнє вікно”, “Безкрилий птах, що мріє про небо”. До них можна було б віднести і есей “Мої московські “гастролі”, хоча прямого відношення до теми він не має. Просто авторка безхитрісно розповіла, як у роки її дитинства москвичі із захопленням сприймали пісню «Червона рута» Володимира Івасюка. Ніби й лише згадка про колишнє. Але… З одного боку мислиться про те, що путінська пропаганда негативно вплинула на сприймання людей. А, можливо, варто думати й про те, що подібні вчинки були вимушеними діями підтримки московитського шовінізму, який в тоталітарні часи вдавав, що його немає. Це – по-друге.
Цей текст (як нам здається) стосується ще однієї теми. Письменниця лірично описує життєву ситуацію. Але за цим словесним сентименталізмом бачимо певну комічність. Нотки гумористичності бачимо також у творах ’’Як я заклеїла ніс лєніна’’, «Радіо з ефектом бімби». Вони по-своєму виділяються на тлі книги. Могли б стати об’ємнішими, самостійними творами. Але давайте не будемо щось передбачати, бо тільки авторка має право вирішувати все. Тим паче, що в даному випадку існує доцільність тієї чи іншої теми у книзі й агітує за її присутність.
Ще один нюансик. Не секрет, що чимало есеїв присвячено доброті у материнських почуттях. Але їх, мабуть, слід поділити на дві частини. Бо маємо твори, в яких, вона з благоговінням ставиться до рідної матері («Матусю, можна я називатиму тебе на «Ви»). Своєрідне продовження є написане у текстах «Мамо, ти – сонце», «Історії з книгою», «Чи легко бути мамою», «Базяник». До слова, найменування цієї написанки й стало поштовхом до появи назви видання. Та зауважуємо, що новотвори з уст наших дітей ще, на жаль, не стають заголовковими, хоча за логікою мало б бути навпаки. І перш за все тому, що увага до новотворів – неперебутня ознака творчої індивідуальності, без котрої ніяка сила неспроможна позитивно вплинути на сприймання. Але, як кажуть, кожна палиця має два кінці. Поділ може бути спровокований згадкою про певну ситуацію, але вона так чи інакше спрямована в день нинішній, що по–своєму додає чарівності.
Не може залишитися поза увагою й те, що авторка зачіпає і тему свого дитинства на Черкащині та нерідко згадує про неї. Цим почуттям, зокрема, просякнуті твори «Соняшникові джунглі та бджоли діда Якова», «Чи була у мене перша вчителька?», «Поштова скринька, яка ще й досі гріє душу й серце». (В останньому, зокрема, запам’яталося, як в есеї авторка описала вулицю в Тальному, яка зберегла невловимість часу).
Й таке. Якщо аналізувати есе з цієї книги, то, либонь, треба наголосити, що вони пронизані релігійністю. Але не, бачимо необхідності виокремлювати її у потоці написаного письменницею. Вже хоча й через те, що без занурення у християнскість почуттів не можна сприймати будь-який текст. І це – аксіома, котра не потребує доведень. Водномить розуміємо, що не тільки це має превалювати, бо певну позитивну роль відіграє і тематична спрямованість тексту. Правда, тут залишається актуальність питання різності їхніх трактувань і найелементарнішого, адже скільки існує людських особин, то стільки може бути й думок. Вже не кажемо про те, що ці оцінки є залежними від пори року, часу, доби та настрою індивідуальності.
Вищезгадані твердження, безперечно, не викличуть спротиву у того, хто взяв у руки книгу. Але цього позитиву не з’явилося б без чарівності мовної палітри. Адже досить часто в есеях авторки надибуємо літературні тропи у вигляді порівнянь, епітетів та метафор. І перші з них з’являються чи не найчастіше. Наприклад, не залишать поза увагою словосполуки типу: “додає, немов різьбленого обрамлення, м’яту”,’’ ти – сонце”, ” усвідомлення з’являється несподівано – як сніг на голову”, “сестра-ровесниця”.
Але порівняльність так не вражала б й без епітетного ряду. Про цей підвид літературних тропів чимало промовляють: “полон мальв”, “духовні сходинки”, “сердечний колодязь”, “внутрішня радість”, “школа книгопису”. Зацікавлюють метафори “на обрії купається молоде сонце”, “знайти оту одну-єдину доріжку до серця”.
Коли в попередніх абзацах уже звернуто увагу на важливість літературних тропів у прозо текстах, то, либонь, треба згадати ще про два аспектики. Есеї Валентини Семеняк вказують, що авторка доречно вживає усталені вислови: ” зі мною каші не звариш”, “світу білого не видно”, “хліб по хаті ходить”. А чи можуть залишити поза увагою слововияви на кшталт “ночувачка”, “зятиха “, “базяник”?..
Та це ще не все, коли говорити про мовні особливості текстів. Цікавинки зустрічаємо й у пейзажинках : “Майже коралові, налити соком ягоди вишні загадково визирають з-під оберемка щойно зрізаних квітів”, ” О цій порі його гілки (смоківниця- розкішне тропічне дерево) рясно тяжіють ніжно м’якими плодами, які ховає густе листя”, ” вони (мальви) росли навпроти нашої хати, з протилежного боку дороги, під сусідчиним тином”… Ствердимо, що вищезгадане можна підтвердити й іншими цитатами. Бо їх, слава Богу, у цій книзі вистачає. Та… Дехто скаже, що відгукувачі мали б більше оцінювати сюжети есеїв, а не мовленнєві особливості. Та не думаємо, що такі “глибокодумники” мають рацію, бо ж частенько, як не прикро, зустрічаємо на їхню думку актуальні прозотексти. Але вони відштовхують від себе недолугістю письма. А «Базяник» говорить про точність мовлення – яскраву ознаку індивідуальності. І тільки авторка наступними книгами може знову підтвердити це.
Олег Василишин, доцент КОГПА ім.Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ
смт Шумськ – м. Кременець Тернопільська обл.
Leave a Reply