Нестор Чир: “Село моє” (моїм односельцям полівчанам присвячую)

Село моє

Моїм односельцям полівчанам присвячую

Село моє, вінком садів заквітчане,

Іду до тебе через терни літ.

З тобою я перед людьми повінчаний,

Бо тут мій корінь і найперший слід.

–

Чим більше літ, тим почастіш вертаюся

В полон твоїх замріяних садів,

І завше смутком тихим переймаюся,

Чому з твого гніздов’я відлетів.

–

Чим більше літ – душею пересмаглою

Бажаю впасти і напитись див

Із тих стежин, що витоптані мамою

До яворів, котрі і я садив.

–

Село моє, в твоїм затінку цвинтарнім

Вже й мати й батько непробудно сплять,

А їх онуки на сільському вигоні

В дитячих іграх до зірок летять.

–

Так у житті нам долею відмічено:

Ми відійдем, а цвістимеш знов…

…Село моє, і сніжне, і заквітчане,

Безсмертне ти, як на землі любов.

…

(з архіву Володимира Погорецького – односельця і приятеля Нестора Чира, багатолітнього члена редколегії журналу “Золота Пектораль”).