“Для мене Нестор Чир залишається взірцем чоловіка-воїна. Навіть його помилки, його поразки, його вороги і недруги, справедливі й несправедливі, увиразнюють неймовірну цілеспрямованість і харизматичність цієї непересічної особистости. А все інше – суєта і порох…”

„ПЕРЕМОВЧУ… ВІДБОЛІЮ… ВІДМУЧУСЬ… ВІДПЛАЧУ…“

Дві слові про Нестора ЧИРА і його останню книгу «Гортаючи долю» 

Направду про книгу Нестора ЧИРА (12.03.1938 – 15.10.2014) „Гортаючи долю“, яка вийшла майже через рік, як поета не стало, не треба багато говорити. Її варто читати. Поволи, міркуючи над людським буттям і людським небуттям.

Це книга-сповідь, книга-молитва, книга-прощання. Іншою вона бути не могла, іншою й не заповідалася.

Коли я востаннє був у Нестора Чира в Надвірній (кінець липня 2014-го), він після довгої і виснажливої боротьби за життя, коли вже втрачав мову і пам’ять, ще раз виграв у смерти декілька днів. Не просто виграв, а повернувся, повернулася мова, пам’ять, – і він знову почав писати. Я переконував його не тільки дописати книгу, але й написати спогади. Він загорівся, він сказав: „Обіцяю, не помру, поки не напишу“. Це єдиний раз, коли Нестор Іванович не виконав своєї обіцянки. Смерть виявилася підступнішою, але не сильнішою.

Певною мірою я причетний до цієї книги, що вона дописалася. Але найголовніша заслуга у завершенні цієї книги – дружини Алли Федорівни і доньки Аліни. Я рідко бачив таку самозреченість, відданість і любов, якою були виповнені ці дві жінки. Їм було не легко, Нестор Іванович не був прикрий, але був настирним до життя. А вистояти він міг лише завдяки підтримці дружини і доньки. Вони чергували біля нього, не спали ночі, він їх кликав кожну ніч по декілька разів. Вони не ремствували і не сварилися, лише на кухні, аби не бачив Нестор Іванович, тихо плакали.

Казав мені Нестор Іванович, якщо він і мав гріхи, – а я їх мав, – додавав він, – то спокутував їх своїм вмиранням. „Знаєш, – тихо ділився зі мною, коли дружини і доньки не було в кімнаті, – я думав, нащо мені мучитися, можна то все вирішити раз і назавжди. Але мене спиняв навіть не страх перед Богом, мене зупиняли відданість моєї дружини і доньки. Без них я би так довго не протримався“.

З 76-и з половиною років свого життя Нестор Чир 46 провів на милицях. Я добре знав його останні 16 років. Активнішої людини його віку  в своєму житті я не зустрічав.

Від своєї першої книги „Пізнє яблуко мого саду“ (1998) до останньої – „Гортаючи долю“ (2014, дату називаю за рукописом), Нестор ЧИР пройшов складну творчу еволюцію – від Болю поезії до Поезії Болю.

Він був живим, іскристим, жартівливим, веселим. Лідер по натурі. Умів добиватися мети. Умів бути вдячним. Умів любити.  Умів ненавидіти. Як кожна котрастна творча людина, був різним. Але домінувала в його поведінці, в його настроях, в його словах і вчинках – вроджена шляхетність і доброта.

Скільки би не говорив і не писав про людину, все одно це буде тінь, а не душа. На мою пропозицію письменникам написати спогади про Нестора Чира відгукнулося двоє, – Левко Різник зі Львова і Василь Бабій з Богородчан (їхні спогади надруковані у чортківському  журналі „Золота Пектораль“, його хрестоматійно-культурологічному проекті „Чортків і околиці“, ідея якого запропонована мною і втілена головним редактором Володимиром Погорецьким).

Для мене Нестор Чир залишається взірцем чоловіка-воїна. Навіть його помилки, його поразки, його вороги і недруги, справедливі й несправедливі, увиразнюють неймовірну цілеспрямованість і харизматичність цієї непересічної особистости. А все інше – суєта і порох. Залишається те, що нікуди не дівається, нікуди не пропадає, нікуди не розвітрюється,  а через смерть стверджується у життя.  Такою є поезія Нестора Чира. Бо віра, надія, любов і життєва мудрість цього поета – з нами.

Чир-4

Leave a Reply

Your email address will not be published.