Смерть не має останнього слова

(воєнний етюд)

Ранок був у розповні.

Великий червоний диск неквапом випливав із-за виднокола. Його проміння поволі заливало землю, злегка підсвічувало  краї легковажних хмарок, що подекуди  з’являлися на блаватному небесному полотнищі.

Стояла напружена тиша, яка викликала тривогу, адже тиша не завжди  означає спокій і не кожен спокій, на жаль, веде за собою мир…

Ми під’їхали до околиці містечка, яке відвідували всього чотири дні тому, і перед нами постала жаска панорама, до якої ніяк не звикнеш, — нещадно розбомблене рашистами поселення, яке на географічній карті ще зберігає своє ім’я, пронесене через довгі віки, але насправді його вже не існує.

Розбиті вулиці по один бік затоплювало сонце, другий ще був у затінку, студеному, по-зимовому колючому.

Над землею густо стелився запах гару, їдкого, гіркого, який забивав подих і раз у раз змушував прокашлюватися.

Цей уже звичний запах, струмуючи між розвалинами  будинків змішувався з бензиновим духом нашої автівки з червоними хрестами на боках, яка зупинилася на обіччі й не вимкнула двигуна.

У мирний час на цю пору тут усе вже вирувало — люди квапилися на роботу, діти — в школу, молоді матусі провадили  своїх малят до дитячого садка.

Зараз тут  не видно було жодної живої душі. Повне безлюддя. Як на якійсь химерній планеті.

Лише буруваті дими, що курилися то там, то сям, правдиво повідомили про спопеляючі вчорашні та позавчорашні вогневі атаки ворога.

Жаль і жах стискали горло, не даючи розпачливому зітханню  вирватися із грудей.

Ми шукали двох стареньких, які під час нашого попереднього приїзду відмовилися від евакуації:  чоловік — післяінсультний — не міг самостійно рухатися. Його тендітна сива дружина категорично заявила, що тут — їх рідні стіни і вони звідси — ані ногою.

Їх довго вмовляли, але так і не переконали. А вивозити живосилом, проти їх волі — не відважилися, та й незаконно це.

Кілька днів назад тут ще стояли будинки, можна було знайти потрібну вулицю, метушилися, збираючись, люди, плакали діти, десь навіть кудкудакали кури й виводив своє хрестоматійне «ку-ку-рі-ку» чийсь півень.

Усі квапилися, бо ситуація могла стати непередбачуваною. Тривога, як повінь, розливалася в повітрі, і навіть вікна все ще ошатних помешкань мовби відчували небезпеку і злякано й запитливо зазирали нам у вічі.

Сьогодні це було суцільне румовище. Навкруги гори битої цегли, потрощені дахи, уламки битого скла, понівечені меблі, зотлілі хатні килими, перемішані з брудним снігом, шматками штукатурки і цементним пилом.

Нам потрібно було знайти помешкання старенької пари, але зорієнтуватися серед руїн ніяк не вдавалося.

Звернули, як нам здавалося, в бічну вуличку, де в крихітному саду, ще по-зимовому чорному, мала бути потрібна хата.

Живопліт, який відмежовував двори від дороги, був дуже покалічений, однак темною шеренгою чорнівся обабіч.

На садочки не можна було дивитися без смутку: дерева, що сподівалися на весняний розмай і вже чаїли в собі березневу брость, майже всі повмирали стоячи. Розчахнуті, понівечені, зі знесеними кронами, вони дивно світилися незагойними ранами під вранішнім сонцем.

Цілих будівель, що густо заповнювали цю вуличку, не було. Самі руїни…

Зненацька до нас долинув болісний звук. Зупинившись, ми досл´ухалися, але він затих. Ми мовчки переглянулися і ще на якусь мить затрималися.

І тут, майже в абсолютній тиші, що разюче контрастувала з побаченим, до нас донеслося тихе скавуління, а потім жалібний собачий голос. Ми поквапилися вперед, хоч іти було не просто: під ноги потрапляли розшматовані листи шиферу, обломки балок, розбитий бак для води, сплющена пральна машина, кухонне начиння, дитячі іграшки, які годі було впізнати…

Нарешті ми дібралися до обійстя, звідки долинало жалібне квиління, і побачили, що пряме влучання снаряда чи бомби не залишило шансів мешканцям. Важкий шмат стіни накрив собою собачу будку, і нещасний пес не міг ніяк вибратися з-під руїни.

Він, напевно, вже не мав ніякої надії на порятунок, але, зачувши нас, подав слабкий голос  — гавкати не міг, — десь у глибині свого собачого серця все ж сподіваючись, що люди не залишать його помирати.

Ми почали розбирати завали.

Пес втішено заскімлив, переривисто дихаючи і всім єством  пориваючись нам назустріч.

Нарешті ми звільнили цього виснаженого бранця.

Рудий собака з брудними краплями сліз на очах вдячно лизнув руку моєму побратимові, а потім жадібно ковтнув велику грудку снігу з-під ніг.

Боже, невже?

У цьому рудькові ми впізнали вірного товариша немолодого подружжя. І навіть кличку його запам’ятали: Лорд!

— Лорд! — звернувся мій побратим до чотирилапого, і той відразу відгукнувся на ім’я радісним повискуванням.

— Де твої господарі, Лорде?

Пес довгим болісним поглядом подивився на нас, потім повернув голову до розбитої хати і гірко, майже як людина, застогнав.

Ми обійшли те, що ще кілька днів тому було затишним  пристанищем двох літніх людей, які провели тут усе життя, зустрічали світанки, день при дні трудилися, сиділи  вечорами за сімейним столом, розмовляли, сміялися, тішилися співом птаства в яблуневому саду…

І ось їх немає. Вони відійшли із життя разом зі своїм біленьким будиночком, який був для них тихим і любим закутком у великому світі, куди нещадно ввірвалася жорстока смертоносна війна.

Чи встигли вони бодай слово сказати один одному на прощання?..

Гнітючий тягар щемив душу. Але треба було рушати  назад. Різкі пориви вітру донесли гуркіт бою, що лунав не так уже й далеко.

Побратим узяв Лорда на руки, й ми востаннє обернулися до будиночка. Край легкої тюлевої фіранки, який вирвався із дивом уцілілої віконної рами, що судомно вчепилася в зруйновану стіну вигнутими завісами, затріпотів на волі, мовби промовляючи вслід дуже важливу істину, яку нам вкрай треба запам’ятати:

— Смерть не має останнього слова!..

Чуєте?

Не має – е-е-е!..

Аделя Григорук, письменниця,
членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ,
Заслужений працівник освіти України