Дещо про “Шураві”…

***
А на війні як на війні –
Думки згасають осяйні,
Високе небо тускне-гасне,
Життя плюється, кров’ю красне.
І полотніє дух тривоги,
На сонце моляться дороги,
Хліби пліснявіють насущні,
В тумани зріють дні задушні
І божеволіють солдати,
Коли сміються автомати,
Шугають душі в позасвіття
Невінчані.. Сумне століття…

(Володимир Погорецький. Шураві. Тернопіль. 2010).

Володимир Погорецький залишається постаттю в сучасній літературі якщо не трагічною в її античному вияві, то драматичною. “Афганський синдром” перекроїв його життя, загостривши біль і відчуття світоглядної порожнечі. Але й додав крови у поетичне слово Погорецького.
Якась невимовна потойбічність проглядається у його запалих очах, вимучених шуканням внутрішнього спокою й неможливістю його осягнути. І це найбільше звинувачення війні, яка із чистих ліричних душ випалює усмішку сонця…

І сонця усмішка, і ясноокий день,
Гаптовані вишневим цвітом, росами
Посеред розблиску мажору – сад пісень,
Відтінки слів, як хмари за покосами.

Справіку душу ваблять небеса,
Світи золототкані над зірками,
Якась нелюдська є у тім краса –
Лелеки над німими хуторами.

(Володимир Погорецький. Шураві. Тернопіль. 2010).

Євген Баран,
український літературний критик,
літературознавець