«Мовою душ говоріть до душі…»

Ювілейні роздуми

Іван Франко не любив пам’ятних дат зі свого життя. 2026-й – ювілейний для нього, для нас. 27 серпня з колосків жита викладемо «170», а в травні сльозами скропили «110». І між цими округленими цифрами – ще одна: «60».

За академіком Володимиром Качканом, і на цій «довжелезній звилистій дорозі суспільно-літературного й науково-просвітницького подвижництва Іван Франко протоптав міріаддя стежок…».

Український геній не любив і премій. Номінований на Нобелівську  найвищу світову літературну відзнаку, він не отримав її через передчасну смерть… Доля розпорядилася так, що тепер премій його славного імені сягає до десятка. Мають за честь бути відзначеними на міжнародному і всеукраїнському рівнях науковці, письменники,  журналісти, державні й громадські діячі. Місто, яке носить його ім’я, заснувало свою премію, а Івано-Франківська обласна рада оголосила 2026-й Роком Івана Франка.

Удруге названо лавреатів нової Міжнародної премії України імені Івана Франка за 2026 рік. Її заснувала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яку очолює президент письменник і журналіст Сергій Дзюба.

            ЛИСТ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ          

Учителю, Ти залишив усесвіт своїх думок про вічність. Я увібрала серцем Твоє, майже передсмертне, – «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить…». Просив не мовчати, «коли, горем чужим утішаючись, зависть, наче оса та, бринить». Зболено казав, що «і сичить клевета, мов гадюка в корчи». Наче у дзвін бив, коли закликав – «хоч би ушам глухим, до німої гори, – говори!». Ти навчив нас «рівняти стежку правді». Горів нею і спопеляв своє серце. Ти гірко знав, як бути «чужим серед своїх», але ніколи не відступав від правди. Ти знав протидію зла добру, але ніколи не корився. Твоє зболене серце «підіймалося» «нетерплячкою правди й добра».

І Ти говорив, бо не міг терпіти «брехню», «слямазарність» й «бездарність». Говорив, і стіни тріскали від Твого усамітненого болю. Ти говорив і «давав страсть» словам – «правді служити, неправду палити». Ти говорив, і чорні дулі падали у Твоєму саду в Львові, що досі родять, щеплені в Лолині. Твоєму Лолині… Де збирали ті чорні грушки з Ольгою, «першою і, здається, єдиною дійсною любов’ю». Ти все життя шукав її в інших жінках і не знаходив…

Надсилаю фіалки, засушені між сторінками «Зів’ялого листя». Твоєю останньою волею було почути «Ой зацвіли фіалоньки, зацвіли…», що співали з коханою Ольгою в Лолині – гірському селі Твого серця… Твоє «Зів’яле листя» ніхто не перевершив у світовій ліриці, бо воно зіткане з великої любові й печалі, бо воно дає серцю волю кохати, як Ти кохав і Тебе кохала чарівна бойківчанка, з якою Ти ділився творчими задумами… Згадую Твоє сокровенне: «Як не бачу тебе, то довкола і зимно, і темно…». Щирим було Твоє зізнання і в листі до Михайла Павлика про почуття до першої коханої Ольги Рошкевич: «Але я скажу Вам по совісти, що я любив єї так, як тілько я спосібен любити…». Письменниця із сусіднього села Велдіжа Климентина Попович, котра була закохана в Тебе, повторюю,  мусила визнати, що «Ольга Рошкевич – це ім’я його найпершої і, здається, єдиної дійсної любові»…

Хіба не Ти пізнав, що «правдиве слово перемагає брехню болем серця…»? І старався «огненним словом» захищати правду й справедливість. Я навчилася від Тебе «писати негайно правду, щоб не розросталося зло». І впевнилася також від Тебе, що «правда жива на земли», бо Ти «знав, як много важить слово»…

Пишу Тобі крізь століття, бо, як і Ти, ненавиджу війну з її людськими стражданнями та руїнами. Уже третій рік триває мій авторський проєкт у провідних українських медіа «Війна хрестами чорніє», над яким плаче-ридає моє серце болями українців. Ти, хворий і виснажений, ненавидів війну і «перебував на боці миру», як і я сьогодні. Тоді Тебе за це не злюбили ті, хто «впивався людською кров’ю». І тепер на крові українців  заробляють гроші палії війни, яка завжди була і є «безглуздям людства». І тепер, як й тоді, фарисеї слова творять чорні справи під облудою ворогів миру. Це вони, сучасні прихвосні війни, руйнують Україну зсередини на догоду російським окупантам.

За декілька місяців до смерті Ти писав: «Нема ще миру, і не видно ще кінця великої всесвітньої війни, якій рівні не знаю». Теперішня російсько-українська війна – кровожадніша. І їй також немає зупину…

Але в Тобі, український Мойсею, вчувався «гомін волі». Ти жив і творив сакральною думкою: «Коли війна нелюдяна кривава на мир переміняється…».

Повторюю за Тобою:«Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені». Особливо на часі Твій славень «Не пора, не пора, не пора» про національну самодостатність. Тоді й тепер і буде завжди так, що «нам пора для України жить», бо «в нашій хаті наша воля, а всім зайдам зась!». Це Твоя заповітна мрія про українську державність!

А ще добре пам’ятаю Твою відповідь псевдопатріотам: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала, – я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала». Мені б таку силу волі й слова!

Схиляю голову перед Тобою як філософом планетарного обширу. Львівський університет, філософський факультет. Віденський університет – захист докторської дисертації. Ціла епоха українства! Бо сам собі казав і нам заповідав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів». Ти гордився своїм народом, що «вгору йде», і Ти є гідним його сином. Як майстер полемічного слова Ти ніколи не опускався до рівня особистих образ, приниження людської гідності й честі. На жаль, українська журналістика не засвоїла Твої уроки, як, зрештою, й світова, для якої є взірцем. Ось тому я й пишу Тобі сьогодні, щоб нагадати про Твої «кордони людяності».

… До Лолина вже понад тридцять років приїжджають за причастям кохання шанувальники Твого слова. І я тут з першого свята Франкової ліричної поезії із його медійним літописом. Історія береже пам’ятні зустрічі. Сонце майже завжди проганяє хмари, щоб не було дощу… У Лолині Твоє серце плакало з розпуки, як і Ольжине. Тремтів голос у Дмитра Павличка, коли високе небо над горами чуло його: «В душі стоїть село Франкової любові і печалі». На Небесах зустрілися душі – Твоя й Василя Олійника – одного з організаторів Твоєї літературної величі, який пророче закликав: «До Лолина! До Ольги! До життя!». Трагедія, за Олесем Дяком, «…коли вже поет замовкає». Степан Пушик був переконаний, що «без Лолина «Зів’ялого листя» не було б». Ти вмирав з голоду і все ж завершував у тюрмі повість «На дні». Довго не зізнавався, що написав майже про себе. Можливо, підсумовував найважливіше в житті… Ти з Небес чув і бачив Ярослава Дорошенка – хрещеного батька свята в Лолині. Він наче прощався зі всіма нами великою любов’ю до Тебе в останній Твій серпень у Лолині, заповідаючи, що «дух український до єднання кличе». Живі спогади про Тебе від Твого побратима Михайла Рудницького нагадав Євген Баран, у яких той «створив колоритний і світлий образ». Для Надії Дички «слова Франкові йдуть крізь терни літ». Не згасає, а «квітне Франкове кохання», за Ярославом Ткачівським. Світ не змінюється, бо «добро і зло – як вічне протиборство», підтверджує Іван Гаврилович. Василь Щеглюк запам’ятав, що Ти «давав надію, силу, віру, не сподіваючись подяк». «Франко з народом йде туди, де дніє», – залишив про Тебе пам’ять Василь Ганущак. Хіба тепер не важчають болем Твої слова, Учителю, поза часом? Ти ж писав: «Народе мій замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу…». Ти є прикладом у наш надскладний час між війною і миром: «Як віл в ярмі, отак я день за днем, свій плуг тяжкий до краю дотягаю». Юлія Курташ-Карп, натхненна Твоєю творчістю, закликає глибше проникатися нею, бо «ми призвичаєні до фраз…». Бачив Тебе «поза межами слова»  письменник, художник і журналіст Ярослав Савчин – цьогорічний лавреат Міжнародної премії України Твого імені за видатну діяльність на благо України. Спогади про Тебе є «стежками зболеного серця» для Івана Ярича. І всі, хто бував щороку в Лолині в останню неділю серпня, згадували, що дві Ольги – Рошкевич і Хоружинська, зустрівшись наодинці після Твоєї смерті, жили в тихій зажурі з пам’яттю про коханого, з пам’яттю про чоловіка…

Свято Франкової ліричної поезії в Лолині – одне з тих, яке офіційно не запрошує до участі. До Тебе сюди приїжджають з усієї України та за її меж. Усі, кому дороге Твоє ім’я, кого зачарувало кохання двох люблячих сердець. Дорога сюди пролягає за покликом Слова, таким, яким воно є в Михайла Сидоржевського, Сергія Куліди, Романа Горака, Богдана Томенчука… Жаль, що не встиг Тобі вклонитися чолом Володимир Погорецький, який ніколи не оминав правди…

Лолин – історичне село. Тут Ти написав свої твори «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі»… Тут, у Лолині, від Явдохи Чигур Ти записав «Пісню про шандаря», яка надихнула Тебе на створення драми «Украдене щастя», що стала відомою на ввесь світ.

Я вдячна і захоплена тим, як Ти силою свого молодого таланту описав у повісті «Петрії і Довбущуки» легендарний Перегінськ, оповитий  опришківським рухом, давнє місто Болехів і село Гошів, над яким вознеслася свята обитель – монастир, за престіл який обрала Божа Мати. Твоя передмова до неї зігріта любов’ю до померлого на Великдень рідного батька, якому Ти присвятив свій перший вірш. Перечитувала повість і згадувала своїх маму й тата, які вінчалися у Гошівському монастирі… Тій величній церкві на Ясній Горі, золоті куполи якої сяють довкруж до підніжжя Карпат. Божий храм скликає своїх вірних до єднання мелодією 52 дзвонів, що будять дух і серце.  У Твоїх «Петріях і Довбущуках» вчувався їх огром. Ти наче напророкував ті дзвони, щоб люди вслухалися у їх християнський переклик… Напередодні російсько-української війни, 17 лютого 2022 року, над Гошівським монастирем з’явилася подвійна веселка. Я дивувалася рідкісному астрономічному явищу. Як?! Веселка серед зими?!  Ще й подвійна?!  На півнеба! Сфотографувала її зі свого дев’ятого поверху в Долині, звідки щоранку світлію серцем від побачених на Ясній Горі золотих бань святині. Така ж надзвичайна веселка оповила небо над монастирем 16 серпня 2024-го. Це – добрий знак для України!  Він є і в Твоїй повісті «Петрії і Довбущуки» з надією на Світло…

Дякую за Твоє «Мовою душ говоріть до душі…». Цей Твій осмислений заклик стараюся сповідувати у своїй публіцистиці, за що моя скромна творча праця увінчана рядком у переліку лавреатів Міжнародної премії України Твого великого й вічного імені за 2026 рік…

                        Оксана РОВЕНЧАК,

      лавреатка премії НСЖУ «Золоте перо» та міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка, Франца Кафки й Івана Франка

Світлини з відкритих джерел:

• Іван Франко.

• Медаль Міжнародної премії України імені Івана Франка.