Поет, про якого або говорять стишеним тоном, або згадують відсторонено, навіть дещо боязко чи несміло. Або… мовчать, тому що так простіше і водночас трагічніше. Чоловік виїмкової творчої потуги, що свого часу випав із літературної дійсності, затим на зрізі сучасних мистецьких реалій залишається таємницею — зрештою, як і серед покоління генерації дев’яностих.
Невідомо-бо: де і як, чи живий, чи відійшов у засвіти, чи черговою необдуманою витівкою вклепався в неприємності через надто бурхливу романтичну натуру, прихильну до пошуків пригод. І врешті, автор, що залишив по собі єдину дебютну збірку поезій, неймовірної сили і прориву в мові, що віддзеркалюють енергетичну невичерпність та світоглядну несподіваність. Тарас Григорчук.
Нині, коли з часів творчого бунту Троїстого, що за словом до кишені не ліз і що його, нехай тимчасове, однак яскраве життя у творчості таки справді відтворює життя справжнього поета — патетичне і бунтарське, сплило води немало, подаємо вірші Тараса, що не ввійшли до вибраного «Янголи — не дичина».
Слово Григорчука різке, моментами категоричне, однак чесне і містке, адже справжнє; навіть коли сам автор вдається до інтелектуальної гри слів, — залишається нештучним. Мірилом його поезії є він сам. Та коли поезія — вибір щоразу народжуватися і помирати, — так жити довго неможливо: хтось повинен поступитися… на жаль…
…Утім, навіть якщо стосунки поета з людьми не завжди налагоджені, все одно «наші слова на нас і ляжуть…»
Тетяна ТОРАК
* * *
образи достовірні й уявні
лаштують годинники безсонь
мертвих ховають а живі мерехтять
запастушений равлик
зализує лікери жіночого голосу
аби залишитися чуйним
…бо оповила квітка білого наддим’я
усі даремні спогади і сподівання
виокремила будь-що з нічого
і показала всю ієрархію
мені досить знати що ти є
навіть якщо дивишся крізь мене…
* * *
гори ідуть повільно
у тихих ритмах
аркан метеликів
над дерев’яним мостом
…межи чоловіками
можеш втратити життя
межи жінками
можеш втратити й смерть
невтаємничені сніги
припадають лебедів чорториї
вільховим привидам
у шепоті зарінків
щоразу важче відходити від сну…
* * *
у горішніх покоях паростків
вважай що кажеш
бо наші слова на нас і ляжуть
якщо коломию спалять дощенту
не дивуй бо завинила гуцулам
за голуби і горлиці…
вдивляючись у найглибші на світі очі
ще можна зберегти трохи тиші
…ішов на голос кликали мерці
поніс свяченим розговітися курити
мовчали бо не вільно говорити
а гори там такі самі як ці
карпатське віскі:
обачно з тими хто проклятий
ким туга волоче
* * *
— Звідки йдеш?
зі внутрішнього подвір’я
гомону перелітних книг
де вільнописання гріхів — привілей чоловіка
…на моєму плечі лежиш
вільна від снів і стогонів
мов душка безсмертна лиш
рожева насподі півонія
доки розгублена і дивовижна
будеш його забувати
ворожачи за летом птаха…
* * *
коли Ісус зі штафетою* під язиком
зустрічався зі зв’язковими ОУН
приставши на гріх
Його заміняли батоги і флояри старих вівчарів
особливий сон: відчуття лету
над мисливськими угіддями
у час коли відчиняються дерев’яні небеса
…якщо заблукаєш згадай
з якою начинкою був той пампушок
яким гостила тебе бабуся у Святвечір
це допоможе уникнути пасток блуду
пішви тікають з подушок під час тих снів…
*Штафета — єдина кореспонденція підпільників Організації Українських Націоналістів: на цигарковому папері «хімічним» олівцем дрібно писалися розпорядження, накази, рекомендації… Зверху – адреса і псевдо адресата. Складали туго чотирикутником, у випадку небезпеки – штафету можна було проковтнути.
* * *
скрипка як світанок
стежить за змахом вій
оголена на віденському стільці
плакала сміялась
з потаїн пристрасти
чуттєва як янголець дівчини
…бач’ вигодити тут нічо’ не можна
(чого шукаєш – звідти й відображення…)
хіба лиш похитати
на кладці небо
що власне кажучи
і робить дзвінка
передаючи сито з душею
не випускаючи з рук віяла…
* * *
бог погладив по голові
старого цапа
намацав роги усміхнувся
гладив далі не сумнівався
від вух до очей
за шерстю і проти шерсти
від тіні говерли
до таємних русел ріки
так як лягла трава…
* * *
ґнотик свічки тремтить
від подиху снігів
пароми тягнуть у хмарах…
з якого світу ця поштівка
зі штемпелем джурова
зі словами підкресленими нігтем
забирає мороз птахоловів
на бурштини черниць
тануть спідні сніги
білі на чорному
тане чорне на білому
йо–йо…
* * *
чи там Галичина, де була колись… —
чуєш, джуро,
сміттярю з-під Венеції?
…яка баба без пантальон перейшла,
що гроші — європейські, нічниці — українські?
на ганчарському* полі завузько межі
словечка прісні, господні трави…
замельдовані душі залюднюють Теребежі**
цей, хлопці, допит — мов переправа…
*За ті 30 срібняків, що Юда повернув первосвященникам, вони купили Ганчарське поле, аби ховати на ньому чужинців-мандрівників.
**Малопоселене урочище під Джурівським лісом.
* * *
Мольфа:
коли відійдуть хвилі і настане час
зворотнього обертання світу
небом додолу землею догори
бог зведе очі на мерців і подивує
що ніколи згори й близько не бачив
стількох живих…
* * *
не проти дня проти нічки спімне душку фраїрочка
скаже: йди за мною…
я о тім не стою
сиджу в старому саду чужого дому
у серпневих сутінках Коломиї
і читаю їй «Кориду» Князя
міняюсь лицем
як крило птаха що наспівує печально:
різні речі мовляться
тими самими словами…
* * *
у кедрових дощах
тріпотіння звірниці
що накладає патину на кольори
…це неможливо показати
але можна побачити
акторка риб’ячого театру
так знічев’я крізь смарагдові водорості
заради пам’яти
про досліди над часом
оглядає рибалок небесних
що невідь звідки навернулися
потураючи прісноводним китам…
все решта оманливе й непевне
* * *
правдива жінка
вилікує від будь-якої недуги
а дівочі таємниці
не залишають слідів
опісля вранішньої відправи
я любив їх усіх так
що вистачило
якраз на ще один подих
вже після смерти…
* * *
відцвіли пасовиська
і жовті очі ягнят
відцвіли зморшки довкола очей
відцвів світ
і злість
…людина з пагорбів
із безліччю облич та імен
пильнує крізь мури безчестя
приховані сни сюжетів
загадкові і незворушні
літургію витких лоз
на тлі попелястих гір
все те про що мовчить
переконана навіч
гримувальниця мерців
* * *
фортеці наші цілорічно в фоях
в стайнях парує трепетна маржина
туманом вибілені подихи й молока
мігрують устриці по полонинах…
відручені від посягань на відгук
непевні спогади лишивши за собою
запавши в нетривкі весняні стани
дві лебедиці ебонітними дзьобами
видзьобують рачків пручання із намулів
…не все таке мала яким здається
я лихо чуюсь межи панотцями
поваженими на сільські фольклори
ти заплітаєш коси від лихого
в базиліці святої чорногори
* * *
у глибинах сирої землі
по бездонних безводних ріках
гребуть мерці
що були спосібні на все
збуджені підземними блискавками
без хрустких мотивацій і зоряних мап
усупереч застережним сигналам
навперегони з водою
мовчки човнують
навсліп за відлунням:
…ге – е – ге – гей,
ті гори колись були наші!
а інші вже собі із них переймають
на милості й присуди божі
* * *
…золоті вулики виходять у сад
мов люди на цвинтар
сторожі порожнечі
зизооко дивляться вслід
і ніхто вже не знає
чий профіль викарбувано на древній монеті
чий образ продихано у студеному сподіванні шиби
минає
та куди б не йшов
і чого б не робив
а душа завертає
у божественний спокій
у непізнані божі дари
* * *
гуцульські печі вищі за церкви
люфткарпат авіацій янголів —
копія мап вовчих слідів
у снігах святих письмен…
магія проти магії
вишукані смутки
з відбитого каравану чаїв і димів
мандрують найбуйнішими
генеалогічними деревами
вражені вродою
остерігаючись викриття:
тебе виказала пісня, соловейку…
ісус у церкві
нагадує карпатського оленя
у зоопарку
небесна підказка:
дух дише де хоче…
* * *
ступивши водами чужих імен
човни відв’язано
мов подиви дошлюбні…
цієї ночі впаде сніг а з ним
керунки випадку
що й богу не відомі…
а поки що клейкі бруньки гіркаві
смакують чорноперій паві
й нічна вода
вмерза в леди нескресні
напівземні напівнебесні
* * *
сумнозоро однак без докору
вдивляється чорногора
у риси лижників-туристів
що штовхаються біля витягів
із погордою галасують
п’ють з похмілля глінтвейни хитких реєстрів…
напасно сподівається угледіти незабутні
прикмети опришків
що якось на лижвах тисових
із її крутосхилів з’їхали у відсутність…
у невідь… в підсвіття…
не виснивши хлопців й сьогодні
із цяткованого дамського кисета
всипає у жменю кетяг тютюну
звиває ватерку
і з першим димом цитує франческо петрарку:
…смерть товаришує з великими днями
що вивідає в неї той чужинець
зійшовши з траси у її легенду
де лиже сіль серед снігів косуля
що стишилась в дорученні небеснім?
* * *
це прозорі птахи
із прозорого лету і співу
непокільцьовані непризвичаєні
без приречених намірів
безжурними терпкими поглядами
у сплесках відображень
запалюють осібні зорі…
* * *
Зимова елегія
…може на цему світі нап’юси
може й на тому
крізь пристріти не прозирнути
у сріблясті нурти трафліня
спокушені лози
драбинами білими в’ються
і блудниці стікають пристрастями у вина
під імлою ріка
під рікою сни від маріки
і маріка сама накрита снами по брови
ваблять обриси вкритої чарами…
тільки
ти сюди не заходь
тут занадто повільні розмови
…на чолі у маріки
метелик що випурхнув з фрески
під повіками двоє криниць
де вода від безсонь прибуває
ворухнеться маріка
і крига на рибниці скресне
най іконка маленька
громи й блискавки одвертає
спи маріко моя
мов у водах ріки
відіб’ється у снах твоя врода
хто не стрівся з тобою
не буде без тебе вмирати
якщо плата любов’ю і честю
за маланку свободи
завелика
то воля — за честь і любов
є достойна відплата
бо в господніх очах
є лише половина зради
таж зажуриться мамка тобою
як рибка водою
і вречуть не цілунки терпкі чи хмільні виногради
а шляхетна байдужість
уречена німотою
і завіє сніжком
а завіє завіє завіє…
не відпустить розлука без дива:
українська душа
мов пісок у клепсидрі
з тіла в тіло нам перетікає
тож зустрінемось знов
(…вже не чуєш?..)
не квапся маріє
воскресіння швидким
як краса цих снігів
не буває
під імлою ріка
під рікою сни від маріки…
* * *
дозволь побачити тебе якою є
проникнути у таїнство твоє
криївки смутку радости покої
в гарячці у безумстві у чаду
відчути шепіт листя у саду
молитву за усіх і все що скоїв
дозволь рукою пити з джерела
куди за руку з манівців вела
снувати тихий подих безголосий
до берега прибитися брести
прозріти щоб нікого не спасти
хто п’є вино той випиває й осад
дозволь торкнутись до живих створінь
впізнавши тих що відкидають тінь
сказати так щоб не наговорити
наснити музику твоїх тисячоліть
лаврову відхилити віть і хіть
від музики і від чола
дозволь любити
Тарас ГРИГОРЧУК
Із творчої метрики:
Тарас Григорчук (псевдо: Троїстий) народився 11 травня 1971 року в селі Джурів на Снятинщині. Поет, що дебютував у 2008 році збіркою «Янголи — не дичина», що залишається єдиною в доробку автора та є своєрідним вибраним його віршової творчості.
Leave a Reply