Чужі

…У загублене поселення серед яворівських лісів, що на Львівщині, я навідувався нерідко. Адже, отримавши у спадок дерев’яну, але ще добротну хатчину, доглядав за нею, саморуч здійснював якісь дрібні ремонтні роботи. Даховий ґонт перекрив сучасним шифером, аби не затікало… А у інтер’єрі з’явився камін з відкритим вогнищем. Це – для холодних вечорів та романтичних історій, що вигадувались та писались у відблисках його рівного пломеню, породженого акуратно колотими буковими дрівцями. Тут добре приходили найхимерніші думки, що виливалися, нерідко, ваговитими текстами. Власне, проґавив назву поселення: Карачава. Так, згоден, – рідкісний топонім. Проте я чомусь не задавався метою здобути його мовно-історичне походження. Мешканці, які тут проживали, також розводили руками. – «Карачава – то й Карачава!» Мабуть, згубилося поняття ще у далеких історичних фільтрах.

Чимало чого, навіть моторошного, можна було написати у цій присадкуватій хижі. Однак сьогодні я – про інше. Напевне, якесь таке: навіть моторошне не кепсько виходило; так ніби оті букові ліси самовільно бурунили уяву… не зазіхаючи, а лише пропонуючи… Про одну таку картинку, без зайвих зазіхань, розкажу тут.

…Тож ось: з’явилися в цій місцевості дві дивні істотки: селяни називали їх Грунцель і Цапель. Обидва – як футбольні м’ячі: формою та розміром. Перший – коричневий, другий – сріблясто-сірий. Ні в якому разі не плутайте їх з популярною Чупакаброю. Хоча й вони поводили себе як хижаки: могли і кров висмоктати з тваринки, і м’ясцем поласувати. Не раз вдиралися у селянські обійстя. Й дуже вправно давали собі раду з наїдками та напоями. У кроликів, курей, що були в господарстві, не залишалося ніяких шансів. Грунцель і Цапель враз випускали із своїх тілець неймовірно довгі голки, до 30 см, що ними було всіяне все тіло прибульців, паралізуючи жертву – миттєво. Небавом насолоджувались кров’ю, випиваючи її до краплі. А згодом «з’їдали» тушки; розчиняли їх на м’ясний бульйон. Ковтали його також до останньої краплі.

Поки селяни намагалися, так би мовити, малими силами відлякати Грунцеля та Цапеля від подвірної живності, створіння все більше й більше нахабнішали: подеколи навідувались навіть удень…

Одначе сільські хлопці не здавалися. Групою мисливців керував старий Фрик. То й він вирішив, що без вогнепальної зброї тут не обійтися. Тим паче, що його семизарядний карабін завше бив без промаху; подеколи куля навіть проходила навиліт.  Потуга.

Довго чекати не довелося. Мисливські хлопці – беручкі. Доволі часто збиралися у хаті пана Фрика. Не сперечалися – вирішили підстерегти негідників зненацька: коли селяни ще спали, а потворні «тхорі», так їх називали поміж себе, вже насолоджувались своїм «бульйоном». Хлопи твердо сподівалися на свій досвід та надійність зброї, добре перевіреної численними полюваннями.

…І ось цей день настав. Було прохолодно: ледь третя година вдарила. Та й незвична звірина чекала мисливих. Першим, як не дивно, загукав дід Панько; він в останню мить залучився до компанії. – «Осьде, ось, дивіться, ці чортові колючі кулі. Котяться-перекочуються біля Сенькового городу… Прицінюються до курника, вочевидь!» І що «об’єкти» були зовсім недалеко, мисливі, а кожен зайняв вигідну позицію, почали без команди стріляти по Грунцелю та Цапелю. Здавалося, із задоволенням натискаючи на курок своєї зброї. Та ставалося щось дивне. Колючасті при кожному попаданні у їхні роздуті тіла миттєво зникали, аби незадовго з’явитися знову цілими та невраженими. Кулі наче на мить гасили їх, як світло вимикачем, аби знову за мить ввімкнути живими. Стрілянина якийсь час не вщухала. Мисливі, звісно, хлопці запопадливі. Проте  закінчилися заряди – й усе майже одномоментно припинилось. Поки люди виповнювали вдома свої патронташі, колючмени спокійнісінько проникли у курник та вдосталь понапувалися курячої юшки. Робили це, як завше, без поспіху та злодійських хвилювань.

А згодом, наче перекотиполе, двійко легко злетіли над густими травами передлісся та згодом зникли серед кущів ліщини. Отож зазіхання на селянську живність продовжилось…

…Усе ж селяни не зупинялися шукати виходу із, здавалося б, безвихідної ситуації. Та навмання; з тим аж ніяк нічого не виходило! Але ж незабаром потрапив у їхнє село лахмітник Гаврило: збирав возом стару одіж, користований папір та здавав їх у місті на переробку. Він й розповів селянському люду: ті, що зазіхають на їхнє, можуть бути покарані. Потроху розказав про заповітне джерельце, що відкривається раз у році на Скелях Довбуша. Власне, якось так збіглося, що посеред літньої спеки, яка тоді сягнула своєї локації, саме зближувалось це число місяця. Не буду уточнювати зі зрозумілих причин: туди б народу набігло, не проштовхнутися. Мені ж відомо, хто зі стрільців пішов-поїхав до джерела; делегували кількох, розповівши про його розташування на Скелях, зі слів Гаврила. Отож хлопці не зволікали. Вони набрали чимало куль у мішечок. Й гайнули у недалекі гори. Маючи у своєму розпорядженні автомобіля, так звану «Копійку». Пощастило одразу: ранок тільки зачинався й поблизу Скель Довбуша було зовсім нелюдно. Розклали на траві, біля чарівної води, що била з-під скелі, набої. Зі слів Гаврила робили все, як він розповідав. Промили кожну кулю.  Й під ялицею знову розклали на траві: аж поки повністю не висохли. Паперовими серветками кожну окремо загорнули й одразу почимчикували до свого «копійчатого» авта, що чекало на них на іншому передгірському рівні.

Недовго тривали приготування вже у Карачаві. Бо ж Грунцель та Цапель навіть уночі почували себе нівроку… Сьогодні вони, мабуть, гадали, що буде як завше. Проте сталося зовсім по-іншому. На цей раз вийшло на прю лише троє стрільців: тих, у кого були досконаліші мисливські рушниці. Омиті патрони було заряджено. На одному з обійсть голчасті потвори готувалися посмакувати черговою жертвою. Білий великий кролик уже тремтів у своїй клітці, наче відчував, що цей ненадійний прихисток його не врятує…

…Стрільці почали палити одразу. Але Грунцель і Цапель навіть, як то кажуть, і оком не моргнули. Та «омиті» кулі одразу зробили свою справу: спочатку Цапель, а згодом і Грунцель за одну мить зникли. І більше тут не з’являлися. Мисливці обстежили територію обійстя! Навіть купки попелу ніде не вздріли. Громада ще по своїх кутах ховалася, а хтось, може, й куняв… Стрільці, без поспіху, промандрували головною вулицею Карачави. І тихо розійшлися домівками. Вони побачили чудодійну силу джерельну. І це було їхнім успіхом…

…Уже достатньо згодом я брав участь у науковій конференції у Копенгагені, яка мала за мету не тільки зафіксувати, але й з’ясувати певні обставини нетипових фізичних і метафізичних явищ. Оцінити різнобіччя реальності, що паралельно супроводжує та втручається в наш світ різноманіттям проявів і впливів…

В одному з післясесійних обговорень мав дуже одверту розмову з одним із тих, хто впродовж років вивчає й досліджує незвичні, нелінійні явища, є автором кількох наукових і науково-популярних книжок цієї тематики. Ми спілкувалися доволі довго. І предмети розмови були розмаїті. Розповів я йому про чужинців, «голчастих» і злих, що штурмували Карачаву. Як не дивно, подібне було зафіксовано й в інших місцях нашої планети. Нез’ясовні «появи» та «зникнення» чужинців: транспортують їх у якість «чорної матерії», що її продукують чорні квазари або чорні діри. Це я почув саме від нього. І ще: антиматерія породжує антисвіти. І ніколи нам не бути разом. Чужі…

Тут я уже не буду заглиблюватись у тему. Принаймні, – покищо.

м. Львів, 79066

вул. Антоненка-Давидовича 3, кв. 26

Палинський В. І.

Тел. 098 132 69 58