Зґардулька

Первістка,
присвячена натхненниці Вірі Вовк

У славному селі Білоберезці, що на Верховинщині, жила маленька Оленка, яка пасла чужу худібку, бо своєї було даз’бі¹. На пасовище дівча прихоплювало дзьоблинку², в яку мати клали добрий шмат барабулєника³, а як є, то й ґарчик⁴ з гуслінкою чи й рахвочку⁵ з бринзою.

У погоду, як вівці душкують⁶, мала пастушка корито замулене чистить, реп’яхи з овечої вовни витягає. А бува, урве продовгуватий листочок, прикладе до губ та як запіє в тотой листочок… аж вівці вуха нагострюють та слухають. А в дні, коли Оленка натягається дінниць⁷, що афиняни⁸, лазячи⁹, порозбивають, набігається за вівцями-лазєйками, які солодкої паші вишукують, то й не зчується, як засне неподалік чвовга¹⁰. Прочуняється, а овець не чутно й не видко. Як корова ґрис¹¹ із полумиска вилизала. “Бри-и-цька! Бри-и-и-цька!” – лунає дівчачий голос. Аби заблеяли, аби’м дзвінком калатнули. Та де там. Стрімголов летить пастушка т’хаті, а вівці-втікачки в загороді тупцюють та побекують. Мати й не сварять, лишень наказують, аби не спала в лісі, бо там всяка ґалиця¹² лазить, різна нехарь повзає.

А у дощ і не полежиш. Все пантраєш¹³, аби вівці-хитрунки не вигребли ногою з-під фої¹⁴ кошелика із ранознайденими грибами. Ото би вже й поласували…

А як д’горі йдуть пастушити кілька дітей, отоді вже дзойків¹⁵ та смішків. Кладуть ватру, перештрикують, а як вогнище розгориться, то вже й не скачуть — боязко. Перечекавши, печуть бараболю. Ох, і смачна та хрумка вона з букового попелу!..

Отак щоліта й ходила Оленка з маржиною у луг широкий, чи попід ліс присілковий. Та й’кось похресні батьки подарували Оленці у фіровщину¹⁶ ягнятко. І виросла з него файна вівця-поводирка. Кликали її Зґардулька, бо сама була чорна, як ніч полонинська, а шию мала білу, як в зґарду¹⁷ одягнену, як в ясні пацьорки обнизану. То Оленка дасть цисій овечці свій шмат барабулєника, а сама вже цілісінький день ходить голодна, але вдоволена, що вівці її тримаються. А ввечері, як за шнурком, шпайцерують¹⁸ за Зґардулькою т’хаті. А мати допитуються:

— Ти конче вівцям їду подала?

— Та я ж у вас не проїcна, мамо! — усміхаючись, відводить громи Оленка.

І що вже на те скажеш.

Зчаста, як сонце зависало над похилим пагорбом, а вівці душкували побіля крислатих смерек, Оленка виймала із дзьоблинки заздалегідь сховані зерня бобу й гралася: блідо-жовті зернята – то були корівки, а темно-фільєтові, яких було завше менше, — то були бички. І так радісно ставало од того грання…

Час линув, як ріка густого туману поміж горбами. Зозуля до Йвана викукувала роки. А Оленка вбиралася в юну красу. Та либонь, не було б цисеї розповіді, якби не життя полонинське, пригодницьке…

Одного погідного дня, коли хористе птаство видзенькувало свої солоспіви в молодих бучках, а вітер мелодив розповіді у ніжних листочках беріз, Оленка вигнала отару на пасовище. Аби не бавити час, чкурнула попід чугу назбирати хоч би з путеньку¹⁹ малини. Повернулася десь по обіді. Зирк, а отара пасеться…ой ли-и-ше-енько…без Зґардульки?! Махом²⁰ нагнавши овець на дорогу т’хаті, дівчина побігла шукати заблуклу вівцю.

— Про, брицька, про-про-про-про-о-о-ов! — розпачливо кликала Оленка.

— Про-про-про-о-ов! — відгукувалось ехом доокіль. І лишень перегодом здаля долинуло таке любе серцю:

«Бе-е-е-е…е-е-е-е! Бе-е-е-е-е!!!»

Перелазячи корчі, відводячи віття, Оленка бігла на отой відзвук невідомою стежкою. Начєс звідусіль клубами-опутами почала налазєти мрака, завиваючи своєю густиною все довкола.

Та дівчині було байдуже. Вона гризлася²¹ лише загубленою вівцею. Якось пониску, попід гадючками²², захекана й розхристана Оленка втрапила на поляну, вкриту, як ґудзулями²³, афинами та всипану червонобокими суничками. На своє врадування, Оленка таки вздріла²⁴ любу Зґардульку, яка припала коло обплутаної в глодиння²⁵ незнайомки. Дивна жінка заклично зиркнула чорнозорими зіницями з-під чілець²⁶:

— Не бійся, Оленко, — увидівши розгублений вираз обличчя дівчини, Оленка кивнула, не знаючи, що й спитати.

— Я, — мовила незнайомка, — Гуцульська Поводирка, охороняю худібку карпатців від нещасть. А це й мене найшло! — ледь розводячи руками, промовила дивна пані. — Зайшла я на цисю галявину посмакувати лісовими ягодами. Заслухавшись птаства, незчулася, як і заснула. І лишенько на мою голову! Шкодник Арідник якось зле пожартував, обкрутивши навколо мене цисі заплети. А сам, забувшись, поландрав²⁷ далі розбишикувати. І що вже я силилась, а все не могла самотужки випутатись. Ото й привела Зґардулька тебе мені в поміч.

Не розмірковуючи, Оленка причєкла²⁸ коло Гуцульської Поводирки. Розплітаючи хитромудре віття, юнка геть не помічала болю та не поступалася перед сердитим колюччям. І небавом²⁹ зморена, але щаслива, Оленка таки розплутала оте глодиння. Гуцульська Поводирка, врадувана волею, мовила:

— За цисе³⁰ добре діло я знаю, як тобі віддячитися. Зґардулька розповіла мені про твою заповітну мрію мати власну худібку. Саме сеї ночі Копілашем гулятиме Карпатська Княжна, якій підвладна вся чародійність нашого краю. За витримку, Оленко, розкрию тобі одну з таємниць Княжни: той, хто зуміє зворушити серце чародійки і впіймати її сльози розчулення, вмить оживить приспане та змертвіле. Так може здійснитися й твоя мрія, Оленко, якщо кілька живильних сльозинок окропить твоє бобове господарство. Але поспішай, карпатська кровинко, бо вже геть звечоріло. Мої ясновиді світлячки та місяць срібнощокий освітлюватимуть шлях. Ловися горба, на й’кім височить Писаний Камінь і прямуй за Зґардулькою. І кого б ви не стрічали дорогою, не бійтеся, бо моя сила вас охоронятиме.

Оленка лишень подякувала Гуцульській Поводирці, як та розчинилася в мряці, наче її й не було. Загорти млистості³¹ куди й поділися. Лишень побачила Оленка на собі білосніжну сорочечку, запаску із сухозолоттю³², квітчастий фартушок, а на ногах викрашалися добротно продублені сап’янці³³.

— От витівниця! — тільки подумалося пастушці, як заблеяла Зґардулька, ступивши на вияснений світлячками шлях. Густина ночі настійно оповивала пагорби, підбираючись все ближче й ближче. Оленці було боязко, однак чарівний одяг відганяв усе злецьке. А як Арідник видряпався із свого закамарка³⁴, то вже геть страшно стало. Але сего разу й’го вміння з’юджувати³⁵ нарід з дороги було безсиле. Тому, ламаючи сухе патиччя, гірський хитрун лише бешкетував. А як йому те збридло, то й взагалі чкурнув у доли, полишаючи за собою поволок пилу…

Ось і місячне полотно простелилося глинистою дорогою. А шлях проходив повз корито, яке Оленка не раз чистила від моху, падолисту та зсуненого шутру. Раптом до неї долинуло тремке хлюпотіння:

— Оленко-пастушко, зажди-но!

Це юнку окликнув Дзюркотун, винирнувши із джерельного сховку:

 Пийни з мого чуркала³⁶ водиці,

яка дасть голосу дзвінниці.

Княгиню спів чарує враз,

і буде мрія здійснена в той час.

Здивовано глянувши на гірський потік, Оленка, не без учудування, таки набрала повні пригорщі води й випила. Зуби аж зціпило. І враз сила потоку, яка початкує з серця горба, додалась Оленчиному голосу. І задзвенів її спів трелями дзюркотливими, замерехтів переливами срібноплинними…

Подякувавши Дзюркотуну, Оленка попрямувала за Зґардулькою далі. Проходячи повз смереки, ваговите гілля яких сягало землі, а маківки впиралися в самісіньке небо, дівчина почула шурхотіння однієї зеленолицьої красуні:

— Зажди-но, люба пасту-у-у-ш-ш-ко, не поспіш-ш-а-ай…Пригадує-є-ш-ш, як ти витягла із зарви³⁷ моїх діточок-смерічечок, а потім висадила їх он там, неподалік…

Отож навзаєм вдихни з мого віття аромату глицевого, звуку ш-ше-еле-есного…

Дівчина так і зробила. Й наповнився Оленчин голос повівом співомовним, засяг тембру звихристого.

Так, напоєна снагою гірського Дзюркотуна, насичена пахощами Смерекового духу, Оленка-пастушка йшла далі за вівцею-поводиркою. Нога за ногою подорожні вийшли аж попід Копілаш, неподалік Писаного Каменя. Так далеко дівчина ще зроду не заходила. Ув’євши³⁸ з дороги, Оленка присіла на трупіну, а Зґардулька припала поряд. Гуцулянка розв’язала на дзьоблинці кордач³⁹ й вийняла матаржєнка⁴⁰. Перекусивши, вони стали виглядати отієї Княжни.

— І яка вона, ота чарівниця? — стугоніло в Оленчиній голові.

— І де ж вона? — мабуть, думалось і Зґардульці.

Та ніч проминала, скручуючи свою чорняву пелену, як праннє, в кручало. Ось на сході засіялися розшири вранішньої зорі. Оленка, заслухана у вдосвітній подих схилів, незчулася, як багрянолике сонце видряпалося із Заверха.

А Княжни так і не було…

Подолавши тілький шлях, гуцулянка у розпачливому сум’ятті вкотре глянула на своє бобове господарство й…зас-п-і-ва-ла…І пролився той спів звучністю дзюркотливою, і зашумів той перелив повівом плинним…аж сама Карпатська Княжна вчула і, притишивши розщебечених мавок та повітруль, підійшла ближче. Вигинами небесного покрову чародійка спустилася до Оленки, розсипаючи доокола сльози розчулення. Ті яскринки враз перетворювали старі корчі на молоді пагони, а засхлі псюрки⁴¹ на квітуче пишнотрав’я. Кілька чудодійних краплин втрапили й до Оленчиної привідкритої дзьоблинки, де були сховані бобові зернята. І сталася карпатська чудасія. З тієї торбини почали вилазити корівки Павунка та Ласунка, теличка Пишнулька, а за ними слідком бурчики Багрійко та Ласійко.

Втираючись трав’янистою хустинкою, Карпатська Княжна промовила:

— Щиросердна юнко! Не один день ми спостерігали, як ти файно доглядаєш худібку та бережеш принади нашого краю. За цисю добрість тебе не лише обдаровано чудодійним голосом, але й власною худібкою. Однак пам’ятай, —обмарюючи чарами, продовжила Княжна, — що тільки у щоденній кропіткій праці ти зможеш утримати наш дарунок.

Далі Карпатська Княжна помахом квітчастого рукава розпустила притихлих мавок та повітруль лісами, горбами та царинками. А сама, розкинувши наокола фільєтово-осетрові барви удосвітньої роси, розчинилася в уважливих відлуннях Оленчиного дякування. Врадувана Оленка попрямувала з худібкою т’хаті. А попереду, як завше, гордовито чимчикувала Зґардулька.

Ось так і збулася мрія гуцулянки. Небавом стрілася Оленка з файним парубком Михайлом. І у великому коханні вони побралися. Збудували хату на високім горбі під Писаним Каменем і заґаздували на втіху батькам та на вчудування людям.

І досі, мабуть, живуть, гараздують, а Оленчині голосисті співанки линуть з карпатських верховин всією Гуцуляндією, та так далеко, що й ви, як прислухаєтеся, то обов’язково почуєте…

Словничок діалектних слів

¹даз’бі — не дав Бог;

²дзьоблинка— торбина для дівчаток із тканини на тонкій основі з овечої вовни (як на бесагах);

³барабулєник — корж, замішаний на муці, воді, вареній толоченій картоплі та печений на печі (шпаргаті);

⁴ґарчик—  виточений із дерева глечик (великий і малий), куди насипали гуслінку (в ньому гуслінка не швидко квасніла);

⁵рахвочка— кругленька дерев’яна мисочка, яка зверху щільно закривається)

⁶душкувати—  відпочинок худобини в тіні

⁷дінниця—  огорожа із густо вкладених одна поміж одною смерек;

⁸афиняни — люди, що збирають афини;

⁹лазячи— пролазити між дінницею;

¹⁰чвовг— стежка,де зрідка ходять люди;

¹¹ґрис— пшеничний, ячмінний помол, змішаний із сіллю;

¹² ґалиця—  змія;

¹³пантраєш—  слідкуєш;

¹⁴фоя—  хвоя;

¹⁵бити дзойки — пустощі;

¹⁶фіровщина— звичай, що передбачає обов’язковий дарунок похресникові (-иці) ягняти;

¹⁷зґарда —  жіноча прикраса на шиї з намистин, монет і металевих хрестиків;

¹⁸шпайцерують —  чимчикують, ідуть;

¹⁹путенька —  відерце на 1-2 літри;

²⁰махом —  швидко     

²¹гризтися — перейматися, переживати;

²²гадючки — молоденькі смерічки;

²³ґудзулі— великого розміру ягоди;

²⁴вздріти —  побачити;

²⁵глодиння —  корчі глоду;

²⁶чільця — жіночий головний убір;

²⁷поландрати —побрести;

²⁸причєкти —  припасти;

²⁹цисе — це

³⁰небавом —згодом;

³¹ млистість— туман;

³²сухозолоть — нитки, які вкладали в тканину запаски, щоб блистіло (використовували також тоненький дріт);

³³сап’янці — святкові жіночі чобітки з особливої шкіри сап’яну

³⁴закамарок — сховок;

³⁵з’юджувати— дезорієнтувати;

³⁶чуркало — джерельце;

³⁷зарва– зсув землі після сильних дощів (насамперед, у зв’язку з вирубкою дерев);

³⁸ув’євати — стомлюватися;

³⁹кордач— шнурок, сплетений із вовни, яким стягують отвори в бесагах;

⁴⁰матаржєник (тертяник, кисляник, хліб кислий) — роблять розчину: варена товчена картопля, тепла вода, сіль, мука. Підкисає в теплі. І тоді вже печуть як хліб.

⁴¹ псюрка— вид трави на полонинах.

Про автора:

Васильченко-Каверіна (Валіпавлова) Ніна — українська філологиня, літературознавиця, народилася 24 січня 1979 року в селищі Кутах Косівського району Івано-Франківської області.

Навчалася в Кутській середній школі та одночасно — в Кутській дитячій музичній школі на фортепіанному відділі. Брала участь в обласних оглядах-конкурсах, у музичних постановках, які щорічно проводилися в школах.

У 1994 році вступила до Чернівецького музичного училища ім. Сидора Воробкевича, яке закінчила в 1998 році, здобувши  кваліфікацію викладачки, концертмейстерки, артистки ансамблю.

У 1998 році стала студенткою  філологічного факультету Чернівецького державного університету ім. Юрія Федьковича, який з відзнакою закінчила в 2003 році, здобувши  кваліфікацію магістра української філології.

Під час навчання  дописувала у студентську газету, брала активну участь в організації літературних поїздок (м. Біла Церква, Кам’янець-Подільський, Київ, Снятин, Полтава, Умань, Хотин; с. Кирилівка, Кобаки, Моринці, Яворів). Належала до  молодіжних організацій «Молодий рух», «КУН», була волонтеркою на християнських прощах, які відбувалися в Чернівцях.

Відвідувала народний літературний театр Будинку естетики та дозвілля (керівник В. Селезінка).

Протягом 2001 року тричі працювала в Дитячому центрі  «Молода гвардія» (м. Одеса) педагогом-організатором та ведучою ігрових «Грайлик».

На старших курсах  навчання в університеті працювала  на посаді методиста деканату екстернату відділу дистанційного навчання ІДН, викладала предмет ( Українська мова за професійним спрямуванням).

Із травня 2005 р. по травень 2010р. — пошукач аспірантури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за спеціальністю 10.01.01 — Українська література (тема дисертації «Поетичний світ Василя Стуса», науковий керівник — доктор філологічних наук, професор Мельничук Б.І.). Основні результати праці відображені в статтях, опублікованих у наукових журналах, збірках наукових праць, газетах.

Із січня 2011 року, отримавши посвідчення про кваліфікацію за напрямом «Основи малого підприємництва», — приватний підприємець в Косівському районі.