Будинок, як Україна (роздуми письменниці) 

В антології малої прози львівських письменників «Будинок на схилі» в однойменному оповіданні Лани Перлулайнен традиційний літературний образ хати набуває суб’єктності: будинок стає носієм пам’яті, свідком історії та учасником людських драм. Він напрочуд подібний до теперішньої України у війні. Хата як дім чи знаєте, скільки в українській мові слів, близьких за значенням до слова «будинок»? Дослідники нараховують 23–25: хата, дім, оселя, господа, мазанка, хижа, курінь, колиба, світлиця, хороми… Так багато назв для одного поняття! Бо це не просто різновиди житла. Для українця дім – місце народження й смерті, праці й відпочинку, родинної пам’яті, молитви, дитинства. Це простір, у якому вперше чуєш рідну мову, бачиш обличчя батьків, усотуєш запах дому – і потім усе життя несеш його із собою. Чи не тому письменники так уважно виписують образ української хати, оселі, дому і так часто до нього повертаються? Такі образи-думки промайнули перед очима, коли я взяла до рук антологію малої прози «Будинок на схилі», що вийшла з нагоди 85-річчя від дня заснування Львівської обласної організації Національної спілки письменників України. Упорядники антології – Олесь Дяк, Леся Бернакевич, Галина Пагутяк та Оксана Кришталева. Дім як пам’ять Українська література дуже рано зробила з хати більше, ніж предмет побуту: перетворила її на образ батьківщини, родини, пам’яті, мови й самого способу бути українцем. Цей процес можна простежити від Шевченка – а то й раніше, у народній пісні, приказці, обряді, – до Довженка, а далі до письменників ХХ і ХХІ століть. У Тараса Шевченка хата стала одним із найсильніших образів України. «Садок вишневий коло хати» – це не просто пейзаж. За тихою картиною вечора стоїть цілий світ: родина, праця, мати, діти, природа, пісня. Шевченко показує нам те, що людина може втратити: свій поріг, свою мову, свою правду. Тут хата – ще й омріяна Україна. В Івана Франка дім набуває соціального виміру. Дім Тугара Вовка відгороджений від громади, промовляє мовою статусу, майна й влади. Хата Захара Беркута така, як у всіх у тухольській громаді. Простір дому тут допомагає побачити різницю між двома світами й двома уявленнями про владу. У Олександра Довженка хата-праматір стає вже символом роду й землі. Філона Бесараба змушують перед тим, як родинне гніздо – його дитинство, пам’ять, могили – поглине Каховське море, власними руками знищити хату: розібрати її, вийняти двері, вікна-очі. Ворог б’є не лише по майну – він б’є по пам’яті. Хата-праматір тут набуває значення дому-держави, що потребує незалежності. Бо інакше залишиться «гола піч серед руїн» і біля неї – заплакана удова. Будинок «Слово» стає образом Розстріляного відродження – простором, у якому система нищить людей. В Олеся Ульяненка «Сталінка» – уже не захищена оселя, а середовище, яке саме калічить людину. У Валерія Шевчука «Дім на горі» постає як фортеця духовності, до якої приходить інший світ. Різні твори, різні часи, різні будинки. Але дім у них уже давно перестав бути просто місцем проживання. Він бере на себе людську й історичну пам’ять. Будинок як особистість. І ось – «Будинок на схилі». Який логічний ланцюжок! Наче ще один знак у довгій історії українського дому. Уже на обкладинці, художньо оформленій Михайлом Москалем, – силуети упізнаваних львівських будинків. Та й сама антологія – своєрідний будинок для текстів, у якому голоси двадцяти шести авторів живуть під однією покрівлею. У кожного – своя історія. Сумна історія. Воно й не дивно – дванадцятий рік війни. Книга носить назву оповідання Лани Перлулайнен. Письменниця змальовує будинок інакше. Це не просто простір, який оточує людину, – це головний персонаж. Жива, мисляча істота, яка має пам’ять, характер, емоції, власне минуле і навіть моральне чуття. Він спостерігає за людьми, запам’ятовує їхні характери, радіє, обурюється, співчуває, дивується. Він знає, кого «виняньчив, одружив, а потім і поховав», кого провів на чужину. Його життя довше за життя окремої людини. Люди приходять і відходять, режими змінюють один одного, а він залишається. Пам’ятає Першу світову війну, зміну епох, прихід радянської влади, нових мешканців, розтягування майна. Ледь сам тоді не загинув… Його біографія — теж історія. З його вікон можна дивитися на час. Свідок, який знає правду. Будинок має власне ставлення до своїх мешканців. Він пам’ятає Настю – колись веселу господиню, яка дбала про дітей і порядок у домі. Тепер бачить її іншою. Поруч із нею – Ніхто, сама зламана життям, але здатна приносити в чужу самотність ще більше сварок і болю. Проте будинок не ділить своїх мешканців на остаточно добрих і поганих. Вони для нього – свої. Він бачить за людською жорстокістю біль, самотність, страх, приниження. «Отак воно є між людьми: взаємна брехня, обопільні підозри, двосічні образи», – думає він. Будинок знає, де правда, а де брехня. Але не може втрутитися. У цьому його трагедія. Він знає більше, ніж люди одне про одного, але не має влади змінити їхні долі. Будинок як свідок війни. І тут у його життя входить сучасна війна. Сирена. Повітряна тривога. Шахеди. Вибухи. Швидкі, пожежні, поліція. Телефонні дзвінки: «Куди влучило?» Для мешканців є хоча б ілюзія вибору: сховатися, перейти в іншу кімнату, піти в укриття. А будинку? «А куди йому йти?» Він не може зрушити з місця. Він залишається там, де стояв десятиліттями, і слухає війну всіма своїми стінами. Від початку війни інфаркти забрали життя трьох його мешканців. Він шкодує і померлих, і живих. Для нього вони – «свої». Будинок стає не просто свідком війни. Війна входить у його власне тіло. Та найсильніше це виявляється наприкінці. Самотній, хворий чоловік після чергової атаки доходить до межі відчаю. Він хоче припинити власне життя. Відкриває газ, бере сірник. І тут будинок уперше не просто спостерігає. Він кричить: «Зупинись, безбожнику. Що ти робиш, паразите? Агов, люди, ви мене чуєте?» Але ніхто не чує. І в цю мить змінюється весь образ. Будинок, який усе своє життя чув людей, сам залишається непочутим. Невже всі – Ніхто? Тут ім’я Ніхто набуває майже символічного звучання. Людина, яка сама опинилася на узбіччі чужого життя, і будинок, який бачить її трагедію, але не може врятувати. Будинок має голос – та люди його не чують. Має пам’ять – але не може передати її тим, хто живе в ньому. Має співчуття – але не має рук, щоб урятувати. Будинок, який є Україною. Саме тут для мене відкривається головний сенс оповідання. Будинок на схилі стоїть на своєму місці. Через нього проходять війни, зміни влади, людські життя, смерті, від’їзди. Його ранять час і люди. Він старіє, але не залишає своєї землі. У цьому він напрочуд подібний до України. У його біографії можна побачити нашу історію: війни, чужу владу, насильницьку зміну мешканців, пограбування, знищення, сучасну війну, біженців, втрати, страх перед черговим ударом. Але Україна – не лише жертва. Як і будинок, вона має пам’ять. Вона зберігає в собі життя тих, хто був до нас. І, попри руйнування, залишається на своєму місці. Я не думаю, що Лана Перлулайнен перетворює будинок на прямолінійну алегорію України. Він залишається конкретним старим будинком із конкретними мешканцями, їхніми сварками, любов’ю, пияцтвом, самотністю, смертю і страхом. Але в моєму прочитанні за цією конкретною спорудою постає значно більше. Я бачу в ньому родину, за родиною – покоління, за поколіннями – народ. А за народом – державу. Державу, яка пам’ятає. Державу, яку не раз намагалися позбавити її голосу. Державу, яка не може піти зі своєї землі. Державу, яка під час війни так само слухає сирени й вибухи, ховає своїх загиблих, рятує живих і чекає, коли стихне чергова атака. І яка – попри все – стоїть. «Будинок на схилі» дав голос тому, що зазвичай мовчить: «Агов, люди, ви мене чуєте?» Тож почуймо.

Таня Яремчук (ЯТА), Львівська обласна організація НСПУ