У четвер, 20-го березня, на 83 році життя пішов у вічність Мартин Григорович Чекалюк, мій двоюрідний стрий.
Я не писатиму його офіційної біографії, бо знаю її в загальних рисах. Народився він у селі Паушівка (з 1948 року – Палашівка) Чортківського району Тернопільської області в сімʼї Григорія (1903-1973) і Анни (з дому Роїк) Чекалюків. Його дідусь, Іван Чекалюк (1880-1932), був багатолітнім війтом села Паушівка. До 1947 року сімʼя проживала в Паушівці, ще донедавна напроти церкви на горбі стояла хата під бляхою, яку збудував Іван Чекалюк для свого сина Григорія у 1929 році, пізніше там жила наймолодша сестра Григорія Ганна Ковтун (1919-1998) з родиною. А потім Григорій із сімʼєю змушений був перебратися до Чорткова, оскільки родину планували вивести в Сибір, і брат Григорія Марʼян (1906-1986), який тоді працював головою сільської ради, попередив старшого брата, і той переїхав у місто.
У Чорткові Мартин Григорович закінчив школу (№1), пішов учитися, спочатку у Дніпропетровський залізнодорожний інститут, а потім перевівся у Львівський педагогічний інститут, де навчалася його майбутня дружина Оксана. З 1953 року разом із дружиною вони поїхали на роботу в Рівненську область, а 1955 року повернулися в Чортків. У молодої сімʼї народилися дві доньки, Ольга та Ірина (сьогодні в родині Мартина Григоровича четверо онуків і четверо правнуків).
Мартин Григорович працював учителем фізики, інспектором в Чортківському районо, директором Чортківської середньої школи № 2, а потім вже до пенсії директорував у селі Ромашівка.
У роки української незалежности активно включився в громадську роботу, був головою районного відділу Всеукраїнської організації ветеранів, яку очолював до 2012 року.
Мартин Григорович був світлим чоловіком. На жаль, ми не так часто спілкувалися, але зі своїм двоюрідним братом, а моїм батьком, він завжди радо зустрічався. Тим більше, що в своїй сімʼї він був одинаком, а тому тягнувся до своїх двоюрідних братів і сестер, яких у нього трохи було (і по маминій, і по татовій лініях).
Десь рік тому, коли я приїжджав у Чортків, то зустрічався з Мартином Григоровичем. Він завжди радо зі мною говорив, розпитував про справи. У моєму архіві є тільки єдине фото, на якому ми з братом Олександром сфотографувалися з Мартином Григоровичем. Це було в серпні 2006 року, коли зустрілися на сороковинах від дня смерті Остапа Михайловича Нагірняка (1929-2006), мого вуйка і доброго товариша Мартина Григоровича.
Так склалося, що в суботу, 22 березня, коли ховали Мартина Григоровчиа, я згадав ще один похорон, його батька, на якому я був. Там власне, вперше побачив Марʼяна Івановича Чекалюка і довго з ним говорив про мою бабусю, Юлію Іванівну Баран (з дому Чекалюк, 1909-1963), якої я, на жаль, не пам’ятав. Трохи шкода, що родина збирається разом або в дні весілля, або в дні похорону. Змінити нічого не можна. Тим більше тепер, коли ще одного представника родини вже не стало.
Але сей чоловік своїм громадянським чином, своєю вродженою шляхетністю, свою родинною прихильністю залишається в памʼяті близьких і рідних як світлий муж, який проклав чесну борозну, передавши плуга життя в руки своїх онуків і правнуків.
Євген Баран.