Кілька років тому до редакції районної газети хтось із чортківчан приніс тривожну звістку: мова йшла про перебування якогось дивакуватого чоловіка без роду і племені у лісопосадці під Вигнанським залізничним переїздом, котрий цілу зиму проживає у скирті соломи, бо втратив дар мови і пам’яті, а люди з навколишніх сіл приносять йому їсти.
Довго не роздумуючи, ми виїхали на місце події. І, дійсно, на краю лісопосадки натрапили на пристаркуватого чоловіка, котрий лежав на сніпку соломи, вкритий зверху усіляким лахміттям. Звіталися ми з ним, розговорилися і чоловік повідав нам свою сумну історію: прізвище його – Брана, звати – Іваном, 1932 р.н., родом з м. Рахова, що на Закарпатті. Дружина померла кілька літ тому, діти порозходились – син проживає в Естонії, донька – чи то в Литві, чи то в Латвії, хата, у якій мешкала сім’я, згоріла. Не від солодкого життя він пішов наймитувати; працював у Лужанах Чернівецької області на будівництві церкви, а перед тим – в одного приватного підприємця з Копичинців. До останнього якраз і направлявся просити притулку. Та в дорозі обпік собі кислотою ноги, й тому змушений був зійти на станції Вигнанка. Ось так три тижні і довелося йому відлежати в лісосмузі.
А знайшли його сільські хлопчаки, котрі розставляли сільця на зайців. З того часу приходили жінки з Вигоди і підгодовували старого.
Іван – так звати нашого «героя» – на перший погляд чоловік щирий, богобоязливий.
За його ж словами, – беручкий до роботи. Ми запропонували незнайомцю й свою допомогу облаштувати де-небуть, та він й гадки не мав кудись їхати. Сказав, що вже залікував собі рани на ногах власною уриною і через кілька днів виїжджатиме звідсіль.
Ось така проза буднів, а правду нам говорив чоловік чи ні – нехай це буде на його совісті. Єдине бентежить: скільки їх ще, таких голодних, замучених, загнаних у глухий кут, бомжує по лісосмугах, вокзалах, підземних переходах, небачачи ніякого просвітку долі? І хоч минуло вже кілька років, цікавість бере гору: “Як склалося життя цього нещасного чоловіка?”
Володимир Погорецький.