Я прийшов бачити свою мутер… Слова незнайомця, одягненого зовсім не по-наськи, викликали сміх у великої дружньої родини, яка вже кілька годин святкувала Різдво та повноліття Андрійка (день народження було власне ще вчора, але в пісний день святкувати — гріх, тому вирішили сьогодні)…
Різдвяний гість
— Я прийшов бачити свою мутер…
Слова незнайомця, одягненого зовсім не по-наськи, викликали сміх у великої дружньої родини, яка вже кілька годин святкувала Різдво та повноліття Андрійка (день народження було власне ще вчора, але в пісний день святкувати — гріх, тому вирішили сьогодні). Кумедний іноземець-колядник, який хоче побачити маму в сільській українській хаті. Його вже хотіли запросили до столу, щоб разом посміятися, якби не мертвотна блідість бабуні іменинника.
— Ганько, Ганько, що з тобою? — старий Петро розтирав руки дружині та з тривогою намагався побачити хоч трохи притомності в її очах А Ганна в цей час знову переживала ті страшні сорокові в Баварії. Вона так боялася, що її вивезуть на чужину. Ховалася з подругою на горищі, у стіжках сіна, у лісі. Навіть довжелезну русяву косу обрізала — свою дівочу гордість, яку так любив сусідський Петро. Нічого, Петро на фронті, а коли повернеться, коса відросте. Вона й відросла. Трохи. Але Ганнуся в цей час вже доїла корів бауера, намагаючись догодити хазяям і вижити, щоб повернутися. Там, вдома, можна було хоч комусь пожалітися, а тут — праця, праця і лише вранці горня кави й шкуринка хліба.
А потім приїхав Рудольф у відпустку після поранення. Стара фрау не знала, як догодити синові. Готувала улюблені страви, гладила забинтоване плече й з ненавистю дивилася на служницю: якби не її народ ніхто б не завдав болю її синові. Рудольф ненависті до Ганнусі не відчував. Навпаки — йому щораз більше подобалася білява слов’янка, яка чомусь завжди, як тільки він підходив ближче, втікала. Та чи може довго втікати служниця від хазяїна? Мама Рудольфа сердилася: що собі дозволяє ця російська наволоч, вона ноги повинна цілувати, що німець на неї звернув увагу. Правда, коли Рудольф, перед тим, як повертатися на фронт, попросив у батьків благословення на шлюб, йому відмовили, мовляв, повернешся, тоді й поговоримо. А через півроку прийшла похоронка. Ганну тоді вже ні в чому не звинувачували. У неї взагалі було привілейоване становище — чекала дитину Рудольфа. Ненависну дитину. Не могла змусити себе полюбити це ще ненароджене дитя, яке зруйнувало все: мрії про повернення, про їхнє з Петром весілля. Скільки разів уявляла себе нареченою серед великої кількості гостей: ось дружки співають їй, щоб не плакала, ось рідні підносять подарунки, а ось Петро бере її на руки й заносить в їхню хату… Не судилося. Її найгірший ворог копав ніжками материн живіт і вимагав, щоб не плакала. Не плакати? Як?
Сина назвали Рудольфом на честь батька. Ні, Ганна не стала рідною німецькій родині, але онука вони любили понад усе. Більше дітей у хазяїв не було, тому малий Рудді (такий схожий на батька) став єдиною надією старих діда й баби. Коли закінчилася війна, стара фрау сказала: «Ти можеш повернутися додому, якщо хочеш, але Рудді залишиться тут». Залишити сина? Ганна не знала, що робити. Це її дитина. Але як сприймуть цю дитину її рідні? Петро? Залишитися тут? Але ж вона так мріяла про повернення. Тижні, місяці роздумів, сліз, мук. Нарешті зважилася. Все одно цю дитину вона не зможе полюбити, так навіщо мучити себе й сина?
* * *
— Не треба, Нусько. Не плач.
Мама обіймала доню за плечі й плакала разом із нею, не знаючи, як зарадити горю.
— А знаєш, ти краще нічого не кажи Петрові. Не зрозуміє він, ой, не зрозуміє.
— Починати з брехні? Мамо, а якщо хтось розкаже? А як спитає, чого я?..
— Хто розкаже? Німеччина далеко. А те, що ти не дівчина, то швидше пробачить, ніж те, що народила від німця та ще й дитину залишила.
А потім було весілля. Не таке пишне, як би хотілося, бо по війні, але дружки голосу не втратили, а те, що в нареченої сивина заплелася в косу, ніхто під вельоном і не побачив. А Петро й словом не дорікнув, що не він перший чоловік коханої, навіть не запитав нічого. Набачився на фронті всього, знав свою Ганнусю й вірив їй, то навіщо ще раз краяти душу згадками про насильство, — думав Петро, — адже в серці її був, є і буде лише він. Так почалося нове життя — для двох. «Яка ти в мене худа, — жартував Петро, — от кляті німці, заморили мені жінку, тепер скільки відгодовувати доведеться, де я тих грошей візьму»? Але гроші знаходилися: і на хату, і на сина й дочку. Навіть тепер дід із бабою могли пишатися собою, бо ж саме вони, економлячи на всьому, таки подарували онукові мотоцикла, про який хлопець мріяв давно.
І ось, із різдвяним холодом до хати увійшло лихо. Як його зустрічати? Що сказати? Ганна, мов у лихоманці, намагалася щось придумати, але нічого не придумувалося. Петро раптом зрозумів усе. Він встав із-за столу й подав гостеві руку. А потім повернувся до дітей і онуків і промовив: «Це ваш родич, син мами. Ми з мамою нічого ніколи не розказували, бо не знали, чи живий він ще, та й часи колись були такі, що це родичання могло привести до Сибіру».
***
Пізно ввечері, коли гості розійшлися, а Рудольф вже спав у сусідній кімнаті, Ганна мовчки мила посуд. Зайшов Петро, мерзлякувато потер руки, зняв кожуха й сів на ослінчику біля печі, розкурюючи самокрутку.
— Корова щось не хоче пити, переступає з ноги на ногу. Певно, треба завтра гнати до бика, хоч не хочеться на свято.
Ганна мовчала.
— Андрійко такий радий подарункові, догодили ми, стара, із тобою.
Знову змовчала. Лише через хвилин десять — змучено:
— Петре, я…
— Не треба, Ганько. Тоді по-всякому було. Ти не винна. Ти нічого не могла зробити.
Ганна розплакалася, а Петро знічено дивився на жінчині сльози, а потім взявся сам домивати посуд. І лише, коли лягли спати, у темряві гірко прошепотів: «Невже ти аж так не вірила в мене, у мою любов, що боялася розповісти правду стільки років?».